Потайки ходила до захопленого Донецького аеропорту шукати чоловіка: дружина загиблого героя про перший під час великої війни конкурс краси

«Віталій був серед бійців, яких направили на підмогу хлопцям, що захищали ДАП»

Переможницею конкурсу «Королева благодійності України» стала волонтерка Катерина Саліковська. А номінанткою волонтерської премії — дружина загиблого захисника Донецького аеропорту медикиня Наталя Гасюк. Тривалий час її чоловік Віталій Гасюк був у списках зниклих безвісти. Наталя стала військовою медсестрою, і це дало їй можливість декілька разів побувати біля руїн захопленого ворогом Донецького аеропорту з надією знайти свого чоловіка.

— Мій чоловік Віталій Гасюк був бізнесменом, мав чималий дохід, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя Гасюк. — Говорю це тому, що дехто каже, що на війну начебто йдуть люди, які мало заробляють і яких нічого не тримає вдома. А в армії можна отримувати пристойну платню. У 2014 році у мого Віталія місячний дохід був у багато разів більшим, ніж зарплата у ЗСУ.

Через гібридну війну, яку тоді росія розв’язала на українському Донбасі, він врешті покинув займатися своєю роботою, продав половину бізнесу. Купляв бійцям берці, броніки та інші необхідні їм речі. Я возила все це українським військовим на Донбас. Чоловік казав, коли війна закінчиться, знову буде заробляти. До речі, коли він загинув, грошей у нас майже не лишилося, бо все було продано й віддано на потреби ЗСУ.

— Віталій пішов на війну добровольцем?

— Він був готовий йти добровольцем, але, оскільки у нас діти, бізнес, колектив, якому він платив зарплату, ми з ним домовились: якщо прийде повістка з військкомату, ухилятися не буде, піде служити. Повістку прислали у серпні 2014-го — це була четверта хвиля мобілізації.

— Скільки йому тоді було років?

— Тридцять.

— Якщо Віталій брав участь в обороні Донецького аеропорту, то, певно, його направили в десантні війська?

— Так, у 95-у десантно-штурмову бригаду. Служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні. До речі, він був справжнім атлетом — кремезний, фізично розвинутий.

— Коли саме загинув Віталій?

— Двадцятого січня 2015 року — в один з останніх днів оборони ДАПу (Донецького аеропорту). Це був найнапруженіший та найтрагічніший період боїв за аеропорт.

— Входить, ваш чоловік був серед останніх його захисників?

— Він був серед бійців, яких направили на підмогу хлопцям, що захищали тоді ДАП. Зараз зрозуміло, що відправлення підкріплення стало помилкою. Адже там вже не було, що боронити. Тож хлопців мали вивести з ДАПу, а не направляти додаткові сили у фактично безнадійній ситуації.

— Відомо, за яких конкретно обставин загинув Віталій?

— За трагічних. Пів року він вважався без вісті зниклим. Врешті його тіло було знайдене. Виявилося, що мій чоловік згорів у БМП (бойова машина піхоти), разом з побратимами. Це офіційна версія. Але я до кінця не впевнена, що знайшли його тіло. Чому не впевнена? Конкретизувати в цьому інтерв’ю, думаю, не варто.

— Тобто виділити ДНК не вдалося?

— Вдалося. Але запитання у мене як у медика лишилися.

«Вирішила: якщо загину, потраплю до Бога та спитаю в Нього, де мій чоловік»

— Як і хто дістався до тої БМП, в якій згорів ваш чоловік?

— «Сепари» примусили українських полонених розбирати руїни ДАПу. Так і дісталися до тої БМП.

— Виходить, вона була під завалами?

— Не під завалами, а під естакадою. Ця бойова машина заїхала в ДАПі на естакаду, перевернулася і впала під неї. Кажуть, що було влучання в машину з ворожого РПГ (реактивного протитанкового гранатомета). В той день (20 січня 2015 року) на чотирьох БМП було направлено підкріплення хлопцям, які знаходилися в новому терміналі аеропорту. Одна машина, на якій був командир, заблукала й не потрапила в засідку. А решта наскочили на засідку.

— Як ви дітям повідомили, що сталося з їхнім татом?

— Вони самі здогадалися за моєю поведінкою. Доньці тоді було 15 років, сину — 10. Тобто не маленькі: не треба було пояснювати, вони все зрозуміли.

— У вас було передчуття, що чоловік загине?

— Ні. Але в інших ситуаціях я відчувала, коли у Віталія все добре, а коли виникали проблеми (наприклад, з податковою). У випадку з ДАПом вийшло інакше: чуття підказувало, що Віталя живий — може, десь в підвалах, переходах термінала.

Спочатку я сама шукала свого чоловіка. Потім вирішила стати військовим медиком, дістатися до Донецького аеропорту, спробувати відшукати там Віталія.

— Ви самі ходили до руїн нового терміналу?

— Ні, разом з військовими та капеланами. Але безпосередньо на руїни ДАПу я не заходила, була біля них. Зараз, коли минуло вже багато років, розумію, що знайти чоловіка живим було малоймовірно. Але тоді прагнула перевірити всі можливі варіанти. А раптом Віталій десь там?

— Ці руїни вже були в руках ворога. Яким чином ви з нашими військовими та капеланами потрапили туди й повернулися назад?

— Бачили б ви, який там був контроль у ті часи! Для прикладу візьмемо Авдіївку, яка знаходиться неподалік. Через неї проходить залізнична колія, по один бік якої наші, по інший — «сепари». До обіду ми ходили в магазин. Після обіду — вони.

— Ви вночі ходили до руїн ДАПу?

— Та там можна було коли хочеш ходити, якщо не боїшся. Ясна річ, існувала небезпека, що тебе побачить і застрелить ворожий снайпер або потрапиш під артобстріл. Але, на щастя, минулося.

— Довго ви там пробули?

— Я ходила туди декілька разів — до 2018 року.

— Що ви побачили на руїнах ДАПу?

— Руїни. Розумієте, мене цікавила БМП, в якій загинув мій чоловік.

— Ви її там знайшли?

— Так. Як я вже сказала, вона впала біля естакади. Але я до неї жодного разу підходила — хлопці не пустили.

Читайте також: «Рівно пів року, як одружилися, і тут така звістка: «Ваш чоловік загинув…»: щемлива історія про захисника з Вінниччини

— Що ви відчули, коли побачили ту згорілу бойову машину? Заплакали?

— Я не плачу з 2014 року — жодного разу не плакала.

Окрема історія, що я переживала, про що думала, коли йшла до руїн нового терміналу. Мені було байдуже, загину чи залишуся живою. Йшла з думкою: якщо загину, потраплю до Бога та спитаю в Нього, де мій чоловік. Якщо він на землі, охоронятиму його з небес. Якщо ні, то буду з ним на тому світі. А якщо повернуся з ДАПу живою, то буду рятувати наших військових. Тобто обидва варіанти (загинути чи лишитися живою) мене влаштовували.

— Військові намагалися відмовити вас йти до руїн ДАПу?

— Вони не могли постійно мені відмовляти, тому зголосилися вести. Розуміли, якщо не погодяться, то піду сама.

— Перед тим, як іти, ви попереджали про це своїх дітей?

— Казала їм, що йду працювати.

— І все?

— Так, все.

— А ваші батьки знали, куди збираєтесь?

— Так, вони все знали. Але ж хто може мене зупинити?

— У 2022 році, на момент повномасштабного вторгнення, ви були військовою медсестрою?

— Ні, тоді я працювала в лікарні. До допомоги військовим повернулася не одразу, а після того, як відправила дітей за кордон. Вони лишалися в Києві до кінця березня. Не хотіли їхати, бо син пішов в територіальну оборону (хоча ще був неповнолітнім), а донька відмовлялась евакуйовуватися, бо її чоловік воює. Сказала: «Я його не залишу, нікуди не поїду». Та все ж довелося, бо її донечка, моя онучка, якій весною 2022-го було два рочки, майже не спала та перестала розмовляти. Тож вони поїхали наприкінці березня разом з моєю мамою. Я посадила їх на потяг і почала їздити до військових, навчати надання першої медичної допомоги (фактично вчу хлопців, як вижити).

Зараз працюю санінструктором у благодійному фонді. Я там така не одна: у нас команда викладачів. Ми їздимо на військові полігони, у навчальні центри, проводимо там заняття.

Я, до речі, вже неодноразово зверталась до військкомату з проханням офіційно взяти мене на службу санінструктором, але поки що марно.

— Як вийшло, що ви зараз долучилися до підготовки конкурсу краси «Королева благодійності України»?

— З його організаторами я познайомилася ще у 2019 році, коли сама займалася конкурсами краси. Ясна річ, що у багатьох виникне питання: як можна зараз, коли гине стільки людей, проводити конкурси краси. Але ж війна триває вже 9 років. Чи розумно було б, якби весь цей час ми не жили повноцінним життям? Нинішній конкурс особливий: я прийшла на нього з іншими дружинами загиблих героїв. Ці жінки були дуже задоволені тим, що вийшли в люди. Вдягати святкові сукні їм було не надто зручно, бо на фронті гинуть наші бійці. Але на самому заході я бачила, як сяяли у них очі — жінки на короткий час відволіклися від того, що йде велика війна. Ніхто не знає, скільки вона ще триватиме. Можливо, що доволі довго. Тож не варто відкладати життя на потім. Воно триває: люди працюють, одружуються, народжують дітей, ростять їх.

Читайте також: «Зупиняються військові, їхні родичі, а цивільні, на жаль, рідко»: після поранення захисник здолав тисячу км заради збору коштів побратимам

«Вже почали підготовку наступного благодійного конкурсу краси»

Організатори спільного проєкту Charity Queen of Ukrainer та Charity Queen Awards провели пресконференцію.

— Чому ми збирали кошти на купівлю тепловізорів саме для 68-ї бригади? В ній служить мій чоловік. Він пішов у ЗСУ одразу ж після початку повномасштабного вторгнення, — розповіла співорганізаторка цього благодійного проєкту, голова Асоціації королев України Ірина Оськіна. — До збору грошей на ці тепловізори долучилися й діти загиблих героїв. В рамках конкурсу ми провели аукціон їхніх малюнків. Цим діткам вручаємо наплічники зі шкільним приладдям. Вже після завершення конкурсу з нами почали співпрацювати міжнародні партнери. Завдяки їхній підтримці зможемо закупити ще й біноклі для військових. Зараз бійці вирішують, яку саме модель замовити. А ми вже плануємо наступний сезон нашого благодійного конкурсу краси.

— Наша мотивація — прагнення бути корисними, — каже співорганізаторка проєкту, переможниця й фіналістка престижних конкурсів краси Олена Бринза. — Багато жінок возять волонтерську допомогу на передову та в зону бойових дій, рятують звідти людей (передусім дітей). Добрі справи слід популяризувати. І це одне з завдань нашого проєкту. Серед його організаторів також благодійний фонд «Народжені перемагати».

Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що на Харківщині загинув «кіборг» з позивним «Барс».

3759

Читайте нас у Facebook