ПОИСК
Інтерв'ю

«Урна з прахом сина стоїть у мене вдома, як і в багатьох родинах полеглих воїнів»: мати загиблого розвідника з «Азову» розповіла про причину

12:20 17 грудня 2023
розвідник із «Азова» Владислав Литвиненко

Схоже, остаточно вирішено, де саме буде створено Національне військове меморіальне кладовище. Після схвалення 8 грудня Верховною Радою України законопроекту про цей меморіал народний депутат Ярослав Железняк повідомив на своїй сторінці в Telegram, що місце для нього визначить уряд і що (цитуємо) «за інформацією від урядовців це буде Гатне».

- Може скластися враження, що мова йде про село Гатне, яке знаходиться біля Кільцевої дороги, тобто поруч з Києвом, але це не так, — заявила «ФАКТАМ» голова організації родин загиблих захисників України «Серце назовні» Віра Литвиненко. Її син Владислав (позивний «Вектор») загинув, захищаючи Маріуполь. — Насправді Національне військове меморіальне кладовище планується створити приблизно за 20−30 кілометрів від Кільцевої, за Південним цвинтарем біля села Мархалівка. Тобто доволі далеко від столиці. То до чого ж тут Гатне? Річ у тім, що ця віддалена ділянка знаходиться в межах Гатненської об’єднаної територіальної громади. На мою думку, влада навмисно називає цю локацію «Гатне», щоб багатьом людям не було незрозуміло, чому родичі загиблих незадоволені.

Віра Василівна розповіла «ФАКТАМ» про сина і про ситуацію навколо створення меморіалу.

«Син фактично втік на війну на самому початку 2015 року»

— Скільки років було вашому сину Владиславу, коли він віддав життя за Україну, — ставлю питання Вірі Литвиненко.

РЕКЛАМА

- Двадцять сім. Він не дожив 2 днів до свого 28-річчя. Загинув в березні минулого року під час вуличного бою в центрі Маріуполя. Син не сидів по бункерах — воював з окупантами на вулицях.

— У вас було передчуття, що з ним станеться непоправне?

- Мені було дуже погано в ті дні. Просипалася серед ночі, мене всю трусило, плакала, не могла заспокоїтись. Подібне я переживала в 2015 році, коли син їздив в АТО. На щастя, тоді обійшлося. А в 2022-му — ні.

РЕКЛАМА
Віра Литвиненко: «Навіть уві сні я розуміла, що сталося з сином, що він не лишиться зі мною»

— Його побратими розповідали вам, як конкретно це сталося?

РЕКЛАМА

- Розповіли, що мій Владислав входив до складу групи розвідників, направлених для підтримки бійцям, які тримали сектор оборони недалеко від Маріупольського драмтеатру. Врешті з усієї розвідгрупи лишилися живими і неушкодженими тільки двоє: мій син і ще один хлопець. Їх мали відправити на територію «Азовсталі» на перегрупування. До того ж їм слід було роз’яснити іншій групі обстановку на цій ділянці оборони. Але не судилося все це зробити: в то місце, в якому вони знаходились, прилетіло — якийсь важкий боєприпас. Слід сказати, що з 18 березня в тій частині міста йшли дуже запеклі бої. Ворог вів щільний вогонь з усього, що мав: гармат, танків, мінометів, корабельної артилерії, скидав авіаційні бомби.

Читайте також: В росії тюремні собаки виривали в українських полонених шматки плоті: наших цивільних утримують в неволі без суду і слідства

Так от, в результаті прильоту 23 березня мій син загинув, а його побратим отримав важке поранення. Його перевезли в госпіталь на «Азовсталь», але 15 квітня в госпіталь влучила ракета і побратим теж загинув.

— Коли у вас з Владиславом відбулася остання розмова по телефону?

— Сімнадцятого березня. Мобільного зв’язку в Маріуполі майже не було. Але син знайшов місце, де мережу можна було «зловити», додзвонився мені в Київ (на той час наша родина вже переселилися з Маріуполя в столицю). Ми тоді чимало поговорили. Він не повідомив, де саме вони знаходяться. Але сказав, що там ядерну війну можна пережити. Тому я зрозуміла, що телефонує, певно, з «Азовсталі». Ще сказав, що знаходиться на третьому поверсі — бо там можна було зловити мобільний сигнал.

— Як вдалося евакуювати тіло вашого сина?

- Не знаю. Відповідні державні структури добилися цього без зайвого розголосу. Ми просто здали ДНК-проби і чекали. Скажу відверто — наша родина було змирилась з тим, що тіло може й не отримаємо. Але в листопаді минулого року нам повідомили про збіг ДНК.

Владислав загинув в центрі Маріуполя неподалік від драмтеатру. На фото драмтеатр після того, як російський літак скинув на нього дуже потужну бомбу

Ми вирішили провести кремацію. Це було непросте рішення для сім’ї, бо такий спосіб поховання не зовсім поширений. Вибрали кремацію, щоб син покоївся в Національному військовому меморіальному кладовищі, адже він це заслужив — фактично всю свою молодість (з 2015 року) був на війні.

Я заснувала і очолюю громадську організацію родичів загиблих захисників України «Серце назовні». У нас в організації чимало мам з Маріуполя. Серед них багато жінок віком 60 плюс. Вони кажуть, що коли помруть, нікому буде доглядати могили синів. А Національним військовим меморіальним кладовищем опікуватиметься держава. Важливо також, що захисники та захисниці, які віддали життя за Україну, будуть покоїтись на цьому кладовищі разом.

Читайте також: росія краде в Україні передові технологічні рішення для безпілотників: автор і координатор унікального військового проєкту «Очі»

— У 2015 році, коли Владислав пішов на війну добровольцем?

— Так. Він був тоді студентом — у Києві у вищому професійно-технічному училищу будівництва. Брав участь в Революції гідності. З другом, з яким разом навчався, фактично втік на війну на самому початку 2015 року.

— Як це «втік»? Він вам не сказав, що зібрався в АТО?

Владислав Литвиненко загинув в бою в центрі Маріуполя під час оборони міста в березні 2022 року

- Ні. Владислав займався спортом, тож сказав, що їде в Харків на змагання і що якийсь час не буде на зв’язку. «Ми будемо в полях», — пояснив він. У нас в родині обманювати не заведено, тому ми повірили. Син сказав правду, коли повернувся додому.

— Тобто, приїхав в військовій формі і хоч-не-хоч мусив мусив розповісти?

— Ні, було не так. Він тоді повернувся в цивільному одязі. Його добробат вдягали волонтери. Вони привозили хлопцям одяг, який вдавалось роздобути. Були якісь військові рече, але переважно — цивільні курточки, кросівки, тощо.

— Він тоді записався в «Азов»?

— Ні. В «Азов» син потрапив згодом. А спочатку пішов в один з добровольчих батальйонів, назву якого я вже, на жаль, не пам’ятаю (якщо не помиляюсь, той добробат згодом розформували). Коли через 2 місяці повернувся з АТО, казав, що все ж слід не було приховувати, куди їде, бо траплялись випадки, коли вони ледь не всі могли загинути. «Якщо б так, трапилось, то ви могли й не дізнатися, де я і що зі мною сталося», — говорив син. Він розповів, що ще, як тільки вони приїхали в зону проведення АТО, командир, який їх зустрічав, заявив: «Хлопці, скоріш за все ми тут всі поляжемо».

Читайте також: Худі з розрізаними швами на боках і рукавах: пошиття адаптивного одягу для поранених взяли на себе жіночі швейні роти

«У 2022 році Владислав планував повернутися в цивільне життя»

— Син розповідав про конкретні випадки, коли його життя висіло на волосині?

— Так, розповідав. Наприклад, машина, на якій вони їхали по ґрунтовій дорозі, заглухла. Аж раптом з посадки виїхав танк. Хлопці не знали, що робити — по снігу далеко не втечеш. Але врятувались.

— Завдяки чому?

— Завдяки тому, що то був український танк (посміхається — Авт.). Фактично це курйозний випадок. А про справжньому небезпечні речі син волів не говорити, щоб нас не лякати.

— Де саме він тоді воював?

— В Пісках на околицю Донецька. Повернувшись звідти, син закінчив училище, отримав диплом. Став шукати військовий підрозділ, в який би його взяли (нам про це попервах не сказав). Вибрав «Азов». Щоб вступити в його лави, треба було успішно пройти доволі жорсткий відбір на курсі молодого бійця. Владислав впорався, в червні 2015 року повернувся додому вже в якості бійця «Азову». У них дуже щільний графік бойової підготовки: виїзди на полігони, стрільби. Але він не тільки присвячував себе службі: будучи бійцем «Азову», поступив на заочне відділення Київський національний університет культури і мистецтв. Син приїздив у відпустки на сесії. Успішно закінчив університет, став дипломованим дизайнером інтер’єрів.

Читайте також: Безпілотники самі шукатимуть цілі і вражатимуть їх: унікальні українські розробки в рази збільшать ефективність FPV-дронів і збережуть життя пілотів

— Владислав ваша єдина дитина?

— Ні, не єдиний. Маю ще старшого сина. Він багато працює і донатить армії. І мені допомагає в громадській роботі. З іншими матерями двічі влаштовували виставки про українських героїв на Софійській площі в Києві. Організовуємо виставки в музеях в різних містах. Я ініціювала по всій країні написання школярами віршів, картин, пісень про наших захисників.

— Владислав приходить до вас у снах?

— За весь цей час він снився мені лише один раз.

— Запам'ятали той сон?

-Так, запам’ятала: син стояв з хлопцями, курив разом з ними сигарети. Хоча в житті він не палив (принаймні, в нашій присутності). Адже займався спортом: біг, кросфіт (програма вправ на силу та витривалість, до складу якої входять переважно добірки аеробних вправ, зарядки та важкої атлетики — Авт.), тайський бокс. Брав участь в змаганнях, виборював нагороди. Навантаження були чималі, тож не до тютюну. Коли я побачила цей сон, подумала, як так — при мені курить.

— Ви з ним розмовляли уві сні?

— Ні, адже навіть уві сні я розуміла, що сталося з сином, що він не лишиться зі мною. Промайнуло в голові: можна у нього запитати, про що вони з побратимами думали в останні дні свого земного життя? Бо немає хлопців, які б це розповіли — всі, з ким він був в останні дні, загинули.

Читайте також: Навіть двірники працюють в бронежилетах: скільки людей та в яких умовах живуть в Херсоні через рік після його звільнення

— Він був одружений?

— Ні. Через службу майже не мав часу на особисте життя. Після боїв за Світлодарську дугу в 2019 році перейшов у групу розвідки окремого загону спецпризначення «Азову». Потрапити туди було складно — жорсткий відбір. В розвідці слід було відслужити 3 роки. Після завершення цього строку син планував у 2022 році повернутися в цивільне життя. Ми готувалися до цього, увесь рік був розпланований. Він хотів створити власну сім’ю, працювати. Але, на превеликий жаль, не так сталося, як гадалося.

— Маєте старшого сина. У вас уже є онуки?

— Поки що ні — війна і в цьому питанні створює перешкоди.

Комп’ютерна візуалізація майбутнього меморіалу

«Стоїть завдання відкрити першу чергу Національного військового меморіального кладовища вже в першій половині 2024 року»

— Локація біля села Гатне — це ж не перше місце, яке розглядається для створення Національного військового меморіального кладовища?

- Так, спочатку мова йшла про локації в столиці. Ще влітку 2022 року Міністерство у справах ветеранів пообіцяло родинам загиблих захисників України, що в Києві буде створено Національне військове меморіальне кладовище. Кожний українець, кожний іноземець (в тому числі керівники держав) наочно побачать в цьому меморіальному місці, яку ціну наш народ заплатив за право бути вільними мати свою державу.

Попервах нас, родичів загиблих залучали до вибору ділянки для майбутнього меморіального кладовища, обіцяли, що воно буде створено в межах столиці. Першою розглядалася ідея розмістити його на Співочому полі (біля Києво-Печерської лаври). Але в результаті дійшли висновку, що там не можна. Другим варіантом стала історична місцевість Лиса гора в Києві. Проте втрутилися екологи, певно, через це влада відмовилися й від цієї локації. Після розгляду ще багатьох варіантів нам запропонували ділянку на лівому березі недалеко від станції метро «Лісова» на околиці селища Биківня. Це ще межі Києва. Планувалося виділити там чималу (100 гектарів) площу. Про це було публічно оголошено. Посадові особи зустрілися з нами щодо цього питання ще в березні. Потім ми чекали багато місяців, аж раптом плани змінилися (через те, що Інститут національної пам’яті, виступив проти виділення ділянки в Биківні, аргументуючи свою позицію тим, що там поховані жертви масових репресій). Тепер названо нову локацію, ще далі від Києва. З нами не радились, вибравши це місце — просто поставили перед фактом.

P. S. Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль написав на своїй сторінці в Telegram: «Тепер перед відповідальними відомствами стоїть завдання відкрити першу чергу Національного військового меморіального кладовища вже в першій половині 2024 року».

Раніше «ФАКТИ» публікували ексклюзивне інтерв’ю з мешканкою Бучі Тетяною Попович, яка аби дізнатись, чи живий її єдиний син, пішла на відчайдушний крок.

Фото надано Вірою Литвиненко

2763

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів