«Відповіли, що можу звернутися до путіна»: щоб дізнатись, чи живий її єдиний син, мати пішла на відчайдушний крок
«Літній чоловік знайшов пораненого Влада на мерзлій землі біля одного з дачних будиночків»
— Не маючи фактично рік листів від сина або хоч якихось відомостей про нього, я вирішилась на неординарний крок: написала електронною поштою в міністерство оборони російської федерації, — каже Тетяна Попович. — Прикріпила фото листа, який прийшов від Влада з неволі. Спитала, де мій син зараз знаходиться, який стан його здоров’я, чи дозволено передавати йому передачі (ліки, засоби гігієни, харчі, одяг), спілкування (листами, телефоном) з родичами, чи можна його відвідувати. Буквально через 5 хвилин прийшла відповідь: «Ваше заявление будет рассмотрено, в течении трех дней придет ответ».
Відповідь прийшла не через три доби, а пізніше. Але це не суттєво. Важливо, що прийшла і що саме в ній написано: мій син знаходиться на території рф (конкретне місце не вказано), «его состояние удовлетворительное». Так я дізналася головне для себе — що Владислав живий. У відповіді також міститься список російських державних органів, до яких я можу ще звернутися з мого питання (в тому числі до президента рф путіна). Ясна річ, що немає сенсу це робити.
Що мене, м'яко кажучи, здивувало у тій відповіді, так це те що росіяни посилаються на Женевські конвенції (так, наче вони їх дотримуються!), згідно з якими я маю право відправляти сину в російську тюрму листи та листівки — через Міжнародний Червоний Хрест. Але ж коли минулого року прийшов на цей час один єдиний лист від Влада, я одразу ж написала і відправила відповідь. Зробила це так, як було вказано в супровідному поясненні. Але більше від нього нічого не отримала.
— Владислав був військовим?
— Ні, цивільним.
— Як він потрапив у російську неволю?
— Я провела власне розслідування того, як це сталося, на деякі питання відповіді не знайшла й досі. Слалося так, що незабутнього 24 лютого я знаходилась не вдома в Бучі, а в Кіровоградській області. Мобільний зв’язок з Бучею був лише в перший час. Тож я не знала, що там відбувалося протягом окупації. Примчала в Бучу через декілька днів після її звільнення і кинулась шукати сина, а також активно зайнялась волонтерською роботою.
Тоді було відомо лише те, що другого березня 2022 року Влад їхав на мікроавтобусі з нинішньою дружиною свого батька Поліною. Російські солдати, які знаходилися на блокпості, відкрили по них вогонь. Владу довелось зупинити мікроавтобус. Вони з Поліною вийшли, підняли руки. Але росіяни продовжили стріляти. Щоб врятуватися, Влад і Поліна перестрибнули через відбійник, поповзли. По них відкрив вогонь снайпер. В якийсь момент машина вибухнула. Певно, її осколки й влучили Владу в праву ногу. Поліна каже, що втратила свідомість, прийшла до тями серед ночі, Влада поруч вже не було.
Оце все, що мені змогли розповісти, коли я повернулася в Бучу. Тобто чи живий син, чи загинув, ніхто не знав.
Читайте також: «Таке враження, що розстрілювали людей заради розваги»: у Бучі знайдено відео з обличчями окупантів, які скоїли жахливі злочини
— Тож попервах довелося шукати його й серед жертв Бучанської різанини?
— Так, довелося. На околицях Бучі тоді поліція почала ексгумацію тіл людей, вбитих російськими окупантами. Я шукала сина серед трупів. Відкривали чергову могилу — і я молилась, щоб там не було Влада. Мене аж трусило від нервової перенапруги. Тоді було створено канал в Telegram, на якому розміщали фотографії, загиблих, тіла яких знаходилися в тих похованнях. До того ж фото вивішували перед міським моргом. Ми також ходили їх дивитися. Серед них пізнали мого кума, нашого сусіда… Розпізнавали в основному по одягу — бо по тілах впізнати було, як правило, вкрай важко.
— Коли ви були в Кіровоградській області, а Владислав — в окупованій Бучі, у вас було передчуття, що з ним станеться біда?
— Ви знаєте, не було. Як тільки почалася велика війна, я зразу ж подзвонила сину, сказала: «Їдьте до бабусі в Іршу» (це село в Житомирській області). Він повідомив, що виїжджають всі разом: Влад, його батько Валерій, Поліна та двоє її дітей. Я заспокоїлась і після того була одна єдина ніч, яку я спала — бо була певна, що вони в безпеці. Вранці зателефонувала Владу, спитала: «Як там бабуся, сестричка Лерочка?» (дівчинці тоді було 8 років). «Я не знаю, ми в Бучі», — відповів син. Значить, врешті нікуди не поїхали. З того часу я не могла нормально заснути, ночами — або в телефоні, або в телевізорі. Майже нічого не їла. Так тривало до 7 квітня, коли я увірвалась у Бучу і стала сама шукати сина.
Передусім, наполягла, щоб колишній чоловік і його нинішня дружина показали мені на місцевості, де поранило Владислава. Поруч з тим місцем знаходяться дачі. Я кинулась відкривати сарайчики, якісь комірчини, навіть туалети, оглядати розриви в сітці-рабиці, якою огороджені дачі (може, Влад пролазив через котрусь з них), смикала хвіртки. Потім знайомі мене за це сварили: мовляв, окупанти могли лишити там розтяжки, міни. А я шукала сліди перебування пораненого сина — якісь його речі або свідків. Саме свідка знайшла — дядечка, який вранці третього березня підняв Влада з мерзлої землі.
Читайте також: «Я прикинувся мертвим»: розстріляний рашистами волонтер розповів, як вижив
— А мікроавтобус, в якому їхали Владислав з Поліною окупанти розстріляли другого березня?
— Саме так. Наступного ранку літній чоловік знайшов Влада на мерзлій землі біля одного з дачних будиночків. Я вийшла саме в той двір, де це сталося — оце й було передчуття. Було так: я смикнула чергову хвіртку, вона відкрилася. Промайнула думка — сюди заходив Владик. Це відбувалось на початку квітня, на вулиці все ще сіре — ані яскравого сонечка, ані зеленого листочка або травички. Серед двору стоїть гойдалка, пофарбована червоною і фіолетовою фарбами. Вона здалася мені тоді дуже яскравою. Я сіла на неї — і зразу ж думка: тут сидів мій Влад.
Пішла далі й знайшла дачника, який розповів: «Так, тут був поранений в ногу хлопець. Тільки бачив його не я, а сусід, який зараз в Києві». Зателефонувала тому сусіду (тому самому свідку), послала йому фото Влада. «Я підняв цього хлопця з землі, — сказав він. — Посадив на оту гойдалку. Він був без одного черевика. Хлопець вибачався, пояснив, що не бомж, що поранений». «Дитино, я бачу, що поранений — увесь в крові», — відповів йому літній чоловік. Він напоїв Владика водою і пішов по бинти та їжу. Аж раптом почався обстріл. Дядечко побіг до себе, махнув Владу, щоб ховався. Був би хтось інший, допоміг би Владу добратися до підвалу. Але цей дачник так не вчинив.
Обстріли тоді, зазвичай, тривали по 2−3 години. Коли вогонь нарешті припинився, чоловік не знайшов на тому місці Влада. І, певно, вже й не шукав. Я претензій не маю — розумію, що люди були в шоковому стані.
Читайте також: «Карину перед вбивством рашисти ґвалтували й катували»: історія дівчини, яка переїхала до Бучі з Донбасу
Згодом знайшла ще одного свідка — чоловіка, який бачив, як Влад шкутильгаючи, виходив з дачних ділянок. Між ними відбулася розмова. Мій син сказав, що йому треба в Бучу. Від того місця приблизно однакова відстань до села Блиставиця, де живе його батько, і до нас додому в Бучу. Він добре знає ту місцевість. Бо там знаходиться озеро, на яке ми багато разів їздили на пікніки. На превеликий жаль, на тому полі, по якому він пішов, було чи не найбільше скупчення військової техніки окупантів.
— Думаєте, вони схопили Влада?
— Так, цілком можливо. Його потім бачили аж в селищі Немішаєве Бучанського району. Місцеві розповіли, що надавали моєму сину допомогу. За їх словами, він знаходився в шоковому стані, увесь синій від побоїв. Певно, окупанти його десь перестріли, побили, вивезли на своїй бронетехніці й потім скинули в Немішаєвому або поруч від нього.
В тому селищі росіяни не дуже лютували, бо майже не зупинялися там. Коли по Немішаєвому пройшла їхня чергова колона, місцеві почали визирати з великого підвалу, в якому переховувалися. Отоді одна з жіночок й побачила на лавочці дуже змученого блідого молодого хлопчину, який дивився перед собою в одну точку. Сказала людям: «Давайте його заберемо». Але спершу вони побоялися, бо то міг бути російський солдат. Ця жінка вірянка, в неї, якщо не помиляюсь, восьмеро дітей. Вона таки відвела Влада в підвал. Люди як могли помили Влада мокрими ганчірками. Його одяг був увесь у бруді. Тож сина перевдягли в речі, які вдалось роздобути. В черевик на пораненій нозі натекло багато крові.
В тому будинку на п’ятому поверсі лишився мешканець. Вирішили відвести мого сина до нього. Влад кілька днів жив в того чоловіка і все поривався йти додому в Бучу. Врешті дядько дав йому милиці, сказав: «Як тобі так треба, то йди». Але перед тим до сина запросили лікаря. Він оглянув ногу і сказав, що допомогти не зможе, бо поранення осколкові. Якби було кульове, то він, мовляв, спробував би витягти кулю. Просто обробив рану і забинтував.
«Молилася Богоматері, щоб допомогла знайти сина, а якщо він загинув — то хоча б його тіло. Наступної ночі я дізналася, де Влад»
— Де і за яких обставин окупанти арештували Владислава?
— Поки що з’ясувати це нам не вдалося. В останнє люди бачили його в Бучі на місці, з якого мала рушити евакуаційна колона. Але евакуації в той день не відбулося.
— Про те, що син живий і знаходиться в російській неволі, ви дізналися аж у вересні минулого року, коли отримали від нього лист?
— Ні, дізналась значно раніше — 9 березня. Це була чудесна містична історія. Знаєте, в народі кажуть: як тривога, то до Бога. Тож в День матері 8 березня я молилася на Богоматері перед іконою, яку для Влада написав його хрещений, художник за спеціальністю (він людина віруюча, пише ікони й розписує церкви). В молитві просила Богородицю, щоб дала мені звісточку про сина. Думала, якщо він вбитий, то хоча б знайти тіло. А наступної ночі пролунав дзвінок, з якого я дізналася, що Влад живий, знаходиться в росії в тюрмі.
Читайте також: «Нестримне насильство Путіна не знає меж»: у Європі вимагають провести міжнародне розслідування різанини в Бучі
— Хто вам подзвонив серед ночі з цією звісткою?
— Молодий чоловік, Сергій, який повернувся додому в результаті обміну полоненими. Знаходився в росії в у в’язниці разом з моїм сином. Він також людина цивільна. Росіяни схопили його, знущалися, врешті разом з іншими бранцями відправили спершу в білорусь, а потім — в росію.
Він розповів, що на зоні виділили окремий барак для українців. По вечорах проводяться переклички. Тож Сергій запам’ятав прізвища понад 10 українських в’язнів з нашого київського регіону. Йому поталанило — його обміняли досить швидко. І ось вдома він разом зі своєю дружиною шукали через соцмережі родичів невільників, прізвища яких він запам’ятав. Вони засиділися за цією роботою до ночі, аж раптом Сергій вигукнув: «Хвилинку, ще був Владислав Попович з Бучі». Дружина Сергія зразу знайшла по комп’ютеру мої контакти. Сергій каже: «Дзвонимо». «Може зачекаємо до ранку?» — запропонувала дружина. «Ти уявляєш, як вона чекає? Дзвони!» І Сергій мені подзвонив. Я як почула, що мій Владик живий, хотіла негайно бігти до Сергія. «Заспокойтесь, — сказав він. — Зранку ми самі до вас приїдемо». Я досі дружу з ними.
— Сергій від самого початку знаходився в неволі разом з вашим сином?
— Ні, їхні шляхи перетнулися вже в російській в’язниці.
— Вони сиділи в одній камері?
— Знову ж таки ні, Сергій навіть жодного разу не бачив мого сина — тільки чув його на перекличках. Я спитала, чи мій син міг самостійно ходити, адже його поранили в ногу. «Він виходив з камери своїми ногами, — запевнив Сергій. — Я це чув». Він сказав, що декого хлопців через дуже жорстокі допити на перекличку в коридор волокли співкамерники. По звуках не складно розпізнати, хто виходить самостійно, а кого тягнуть.
Читайте також: Про вбиту у Бучі жінку з червоним манікюром, фото якої облетіло весь світ, розповіли її знайомі й свідок злочину
Сергій розповів, що українських невільників тюремники б’ють і знущаються з них. Саме в’язнів його камери гамселили доти, поки них не зник в очах страх. Через це катам стало не цікаво їх лупити, і вони перекинулися на тих полонених, кого доставили нещодавно.
А ще я гірко розплакалась від такої розповіді Сергія: наглядач відкрив віконце у двері камери й скомандував: «Пойте!» — «Что?» — «Песню мамонтенка из мультфильма». А там є такі рядки: «Пусть мама услышит, пусть мама придёт, пусть мама меня непременно найдёт! Ведь так не бывает на свете, чтоб были потеряны дети». Розумієте, в полоні в основному молоді хлопці — фактично діти. Змушувати їх співати цю пісню — не що інше, як підле жорстоке знущання.
— Син вам сниться?
— Снився за цей час лише двічі. Першого разу я побачила уві сні, як шукаю Влада, заходжу в дуже світлу кімнату. Аж раптом Влад вийшов з ванної кімнати, обмотаний рушником — такий чистий-чистий, посміхається. Питаю: «Синок, де ти був?» «Мамулечко, я не хотів, щоб ти бачила це». — «Показуй». Він відтуляє рушник і я бачу, що з правого боку трохи вище нирки чорна діра сантиметрів 5 діаметром. Крові немає — просто чорна дірка. «Що це?» — «Та нічого страшного». Я подивилася у вікно, а там темрява. Але видно, що підходить якась молодь — дуже весела, з кульками з продуктами, пивом. Наче на пікнік зібралися. Побачили мене. Я їх не чула, але по міміці, артикуляції зрозуміла, що вони кажуть: «А, до тебе мама прийшла. Тож ми пішли». І зникли в темряві. Кажу сину: «Йдемо додому». — «Йдемо». І сон обірвався. Що він означав? На жаль, під час окупації Бучі багато друзів Владика загинули. Можливо, приходили ті, хто загинув. Вони пішли в темряву, а Влад лишився у світлій кімнаті. Оце така моя трактовка.
— Яким був другий сон?
— Приснилося, що син прийшов додому і ходить по кімнатах, все перевіряє. Я не можу його зупинити, щоб обійняти. Мені так і не вдалося обійняти його. Сон закінчився. Після того він мені не снився.
P. S. «Днями вийшла друком книжка письменниці з селища Ворзель Ольги Воробйової „Рани бучанської землі“, — розповіла Тетяна Попович. — Це збірка з 19 оповідань, в основі яких історії конкретних людей, які стали жертвами російських окупантів. Одне з оповідань — про мого Влада».
Фото надані Тетяною Повович
4504Читайте нас у Facebook
