«У нас відчуття холодної впертості від безвиході», — боєць з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі»
Цей боєць попросив не називати його прізвище. Не тому, що він якийсь суперсекретний. Просто його батьки досі не знають, що він на війні.
Йому тридцять вісім років. Народився в Сумах в сім'ї педагогів. Закінчив школу з золотою медаллю. У 2003 році поступив до Київського політехнічного інституту, у 2009-му отримав диплом. За фахом промисловий біотехнолог. До вторгнення працював в столичній лабораторії, яка дотична до фармвиробництва. Воює у 244-му батальйоні, який створений навесні 2022 року з добровольців Оболонського району столиці, в складі 112-ї окремої бригади тероборони. Звання — старший солдат. Зараз проходить реабілітацію після поранення.
«24 лютого я весь день перебував у шоці. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив»
— У вас дуже класний позивний — «Душогуб». Чому обрали такий?
— Ну, я дуже сумлінна людина, яка точно виконує поставлені завдання.
— За таке душогубами не називають.
— Просто в перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми чергували в Пущі-Водиці, наші хлопці затримали машину, яка їхала в комендантську годину. Нам сказали, щоб ми її прийняли, бо за кермом п'яний водій, який вирішив таким чином зняти стрес, плюс він хотів проїхатися до магазину, щоб ще «догнатися». Поки розбиралися, я пішов на паралельну вулицю. Побачив, що їде якась машина, і побіг її гальмувати. Алгоритм дій чіткий: якщо автівка не зупиняється — стріляємо вгору, не реагує — по колесах, а потім по самій машині.
Машина не зупинилася, я почав стріляти в повітря, вона дала по газах — пальнув по колесах. З того часу я «Душогуб».
Щодо мого потрапляння до війська, до цього ніколи не воював. Навіть косив від армії — у 2009 році отримав білий квиток. Під час АТО, звісно, слідкував за всіма подіями, було дуже паршиво на душі. Може, й сам пішов би воювати. Але в мене тоді було дуже погано зі здоров’ям. Тому був вдячний кожному, хто, ризикуючи життям і здоров'ям, виборював для мене майбутнє.
Читайте також: «Втома від війни притупила почуття ненависті до ворога», — письменник Артем Чех
— Яким був для вас вечір 23 лютого?
— У мене була сліпа надія, що нічого не станеться. Може, я оптиміст. Вважав, що росіяни диктують якісь свої незрозумілі, зовсім відбиті від реального світу забаганки, які можуть стати їхньою преамбулою до окупації решти Донбасу. Сподівався, що вони ведуть політичний торг і якось більше дружать з головою.
Вранці 24-го мене розбудив начальник: «Все, сидимо вдома, на роботу не виходимо». Я весь день перебував у шоці, дивився на літаки в небі й не вірив, що це відбувається з нами. Наступного дня вирішив, що все-таки піду вливатись в якийсь спротив.
«Уява про війну рідко збігається з тим, що є насправді»
— Роздуми були? Адже кожна доросла людина розуміє, чим все може закінчиться.
- Звісно. Страх смерті, звичайно, є. Розумієте, є ризик, але є й необхідність. Йти на війну, на жаль, це необхідність.
Я бачив на фронті тих, хто спочатку думав, що війна — це якась гра в Counter-Strike. Де ти стріляєш, попадаєш, а в тебе не попадуть. Бачив ідеалістів, які думали, що от вони такі герої, борються з гнівом в душі за Україну. Їм дуже тяжко. Вони або швидко гинуть через своє неправильне відчуття реальності, або їх потім ця реальність ламає об коліно. Ідеалістам на війні робити нема чого.
У мене такого не було.
— Вас вдома відмовляли від такого вчинку?
- Я батькам не сказав нічого. Досі запевняю, що працюю на удальонці й в мене все добре. А своєї сім’ї поки що немає.
Прийшов у військкомат. Там почув: «Ви не потрібні. Ви не служили, не воювали, ніде не прописані. Якщо бажаєте, йдіть в тероборону». Я й пішов в точку, де видають зброю. Там нас поділили на групи й дали перше завдання.
— Нещодавно дивилася інтерв'ю з одним військовим експертом, який прослужив тридцять років в армії, брав участь в різних місіях. Він роз'яснював журналісту, що навіть військовому дуже важко зробити перші постріли в людину, не кажучи про цивільних. Хоча зрозуміло, що вбивати ворога — це свята справа, все одно це дуже непросто.
- Не згоден з цим тезисом, бо, по-перше, більшість людей зовсім не розуміє, що таке війна. У них уява про це одна, вона може бути ідеалізована або більш приземлена, але рідко збігається з тим, що є насправді. Там без різниці це військовий, який ніколи не бачив справжніх військових дій, чи цивільний. Кадрові військові казали, що те, що відбувалося на початку повномасштабного вторгнення, перекреслювало їх очікування.
По-друге, всі люди дуже різні. Хтось боязкий, хтось хоробрий. Коли виводиш хлопців перший раз на позицію, у всіх різна реакція на стрес. От він в повсякденному житті такий несерйозний, такий базіка, його ніхто не сприймав за воїна, але він в критичній ситуації поводив себе як справжній мужик. І одночасно бачив напускних бійців, які себе п'яткою в грудь лупили, що вони Рембо. А потім першими обсцикалися й бігли світ за очі.
Страшно завжди й страшно всім. Перший момент, коли відчув справжній страх, стався на першому вже бойовому виході, коли ми брали участь у Харківській операції. Це вересень 2022 року. Нас послали в атаку. І ми там попали в засідку. Вона, на щастя, була невдалою.
Ми відкочувались. Я біг, біг і дуже втомився. Бо був в повній амуніції, плюс рюкзак і БК. Ще й жара стояла. І я просто впав на карачки й вирішив опертися спиною на паркан. Тільки відкинувся назад, буквально в п’яти сантиметрах переді мною почали свистіти кулі, які прошивали листя куща, який ріс поруч. Я це бачив як у фільмі. Мене від смерті врятували буквально півтори, може, дві секунди від сили.
Читайте також: «росія погрожує країнам Європи, США, НАТО, а воюють інші. В цьому головна проблема», — Валерій Чалий
Зрозумів, що є випадок, що є речі, які ти не контролюєш, і вони справді жахають. Потім таких моментів було дуже багато.
«Всі були без форми, без спорядження. Просто мужики з калашами бігали по лісу»
— Вас навчали військової справи?
— В перші дні на це не було часу. Ти відкриваєш YouTube і дивишся, що таке прицільна планка на АК, і як з нього стріляти. Та побратими, які більш-менш володіють зброєю, пояснюють. Плюс пам'ятаєш щось зі шкільного курсу ДПЮ (допризовна підготовка юнаків — Авт.).
Це було справжнє народне ополчення. Перше завдання було таке: «Значить так, хлопці. В такому-то місці в Пущі-Водиці орієнтовано о дев’ятій годині вечора буде рухатись ворожа колона бронетехніки. Ваша задача всіма можливими силами їх зупинити й не давати просуватися». Ми вже через десь годину були там. Я зараз розумію, що ми були смертниками. Максимум, що могли зробити, це може зняти когось з броні, якби вони їхали зверху, але цього не було, наскільки знаю.
Ще не всі тоді мали броники та каски. Я був у своїй зимній куртці, в ботах, в яких ходив на різні вечірки. Це не мілітарне взуття, просто що більш-менш міцне знайшлося.
.jpg)
Пам'ятаю навесні, хоча вже скільки часу пройшло, нічого в продажу не було. А те, що продавали — якийсь шматок з пікселя по захмарних цінах. Всі були без форми, без спорядження. Просто мужики з калашами бігали по лісу.
На Київщині ми стояли на блокпостах, перевіряли машини, документи, затримували підозрілих. Можу похвалитися, що на моєму блокпосту за весь час чергування були затримані диверсанти.
Наприклад, одна жіночка примазалась до біженців. Така язиката. Їх зупинили, тому що вони їхали з цікавого для нас напрямку, а потім один хлопець додивився, що вона трохи схожа на жінку на фото, яке було в орієнтуванні. Він перевірив — і все.
Потім мені не сподобалася поведінка одного чоловіка. Дуже панібратський, в дошку свій, усмішливий. Виявилося, що його документи підроблені.
Ще один випадок — два братки, які дуже агресивно себе поводили. Ми помітили в їхній машині бронежилети, й вони ніяк не могли пояснити, куди й чому вони їдуть, і нащо ці бронежилети. З того напрямку один волонтер доставляв броніки нашим військом, так він нормально реагував на перевірки й чітко все розказував. А ті якісь тупі були, запиналися, збивалися, якусь нісенітницю городили, завелися. Виявилося, що вони росіяни. Потім їх прийняли відповідні служби.
Читайте також: «Ми, звісно, можемо програти, але поки не готові», — політична психологиня Світлана Чуніхіна
— На який напрямок потрапили після Харківщини?
- Харківська операція для нас закінчилася дуже швидко. Ми наломилися на їхні ССО. Дали бій, вони втратили сімох вбитими, у нас троє «трьохсотих». Ми атакували їх вранці, відкотилися, під вечір цього дня був повторний захід в це село, і вони збігли звідти. Потім у росіян посипався весь фронт. А ми вже на їхніх плечах доходили до кордону, якраз до Вовчанська.
Тобто ці місця для нас знайомі. Ми там копали перші оборонні укріплення. Не знаю, що з ними зараз.
Це була наша перша ротація. Друга — це Кремінські ліси біля Сіверського Донця навесні 2023 року. Напрямок Ямпіль, Братська Могила, Кремінна, Діброва.
Коли заїжджали, нам сказали, що ми займемо позицію й будемо стояти в обороні. Але на місці прийшлось прямо з наскоку окопуватися з нуля в голому лісі — там не було нічого накопано. Тому перший мій вихід на позиції полягав в тому, що я дві доби, не зупиняючись, махав лопатою.
Ми гідно, вважаю, виконали те бойове розпорядження — вистояли й нічого не здали, хоча в нас були перші значні втрати.
А зараз наш напрямок Часів Яр.
«Мобілізація провалена з двох сторін — зі сторони суспільства і зі сторони влади»
— Хто воює поруч з вами, хто ці люди за віком, за фахом?
- Різні. Наприклад, перед пораненням познайомився з золотим мужиком. Він кадровий воєнний. Позивний «Кот». Людина вже не має уявлення, як жити нормальним цивільним життям.
Тут хлопці і дівчата з різних прошарків суспільства. І IT-шники, і ті, хто сторожами працювали, і хто зробили серйозну кар’єру і могли б жити в комфорті. Багато представників середнього класу. Зі мною в снайперській школі навчався боєць, який був засновником дуже солідної інвестиційної компанії в Україні.
Просто ці люди з початку вторгнення розуміли, що окрім них ніхто нічого не зробить. Що немає якогось ідіота, який увімкне їм світло в кінці тунелю.
Читайте також: «Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»
Тому скажу свою думку про мобілізацію. Вона провалена з двох сторін — зі сторони суспільства і зі сторони влади.
По-перше, неефективне рекрутування. Тому що у ТЦК немає розуміння, де людина мешкає й яка в неї облікова спеціальність. Наприклад, в Сумській області всі ці дані стерли або попалили в перший день вторгнення. Тобто банально влада не знає, де хто є. І замість того, щоб нормально призвати людей з необхідною обліковою спеціальністю, беруть всіх підряд і потім навчають. З іншого боку, зараз по фіг, яка в тебе облікова спеціальність. Бо все, чому навчають західні інструктори, що написано у підручниках, не відповідає сучасності, оскільки війна кожні три-чотири місяці змінюється й вимагає від тебе інших підходів.
По-друге, коли кажуть, що обмежено придатних поставлять на якісь небойові посади, коментую одразу, що в кожній бригаді вистачає своїх хлопців, які відвоювали своє, втративши здоров'я на цій війні. Вони вже ці тилові посади позакривали. У нас по водіях та інших, хто не виходить на «нуль», немає недостачі. Тому в тому, що зараз мобілізують будь-кого, окрім злого умислу нічого не бачу.
.jpg)
«Оці насильно мобілізовані рекрути певною мірою навіть краще, ніж ті, які прийшли самі»
— На жаль, ви праві.
— Ще момент. Ми розуміємо, що ми гірше за ув'язнених. Тому що не знаємо, коли закінчиться наш термін перебування на війні. І це справді біда. Поясню чому.
Після кожного виходу не буває, щоб хтось не отримав поранення. Це безпрограшна лотерея. Ти або отримаєш поранення, або, якщо буде погана вдача, тебе вб’ють. Всі проходять через цю м’ясорубку.
Саме фігове, що ти розумієш, що, на жаль, в тебе немає терміну давності, тобто будеш тут до кінця стояти. Влада нас не буде міняти до кінця війни. Бо їй потрібні досвідчені солдати, які не бояться прильотів, які не обісруться, якщо танчик під’їде і бахне.
Людський ресурс закінчується. Я прекрасно розумію, що жодна людина в нормальному стані свідомості не хоче вбивати. Це божевілля, це проти людської природи. Багато кому лячно, хоча вони мотивовані й розуміють, що це необхідно. Але не хочуть йти на війну й роблять все, щоб туди не потрапити.
Для цього якраз існує інститут влади, який має їх примушувати до виконання закону. А взагалі на війну прийдуть всі. До речі, зараз створено набагато більше умов, щоб твоя реальність найбільше співвідносилася з очікуваннями. Є можливість обирати через рекрутинговий центр бригаду, яку хочеш. А люди не йдуть. Це нормально, я це розумію.
Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії
Вони потім будуть с кислою міною на кшталт «нащо воно мені треба» дивитися на тебе, коли ти їм роз'ясняєш, як правильно тиснути на курок, щоб попадати в ціль, і як накладати турнікет. Але після кількох військово-тактичних ігор до них дійде, що, будь я ворогом, їм вже був би гаплик.
При цьому деякі інструктори, з якими я спілкувався, кажуть, що оці насильно мобілізовані рекрути певною мірою навіть краще, ніж ті, які прийшли самі. Ці ідеалісти потім ламаються, тому що в них були нереалістичні очікування. А ті, які прийшли примусово, одразу розуміють, що вони попали в ж… пу і треба щось робити, щоб залишитися живими.
Зрозуміло, що на війні ти в постійному очікуванні, в напрузі. Ти можеш не спати четверо діб і з тобою буде все о’кей. На тобі швидко заростають порізи. Я спав на холодній землі при заморозках. От падаєш на мокрий спальник між двома мішками з піском, через дві години прокидаєшся від того, що не відчуваєш ані рук, ані ніг і зуб на зуб не попадає. Береш лопату і йдеш працювати. Таким чином зігріваєшся. І не захворієш. Думав, що нирки просто повідпадають. Але організм мобілізує всі сили, щоб ти вижив.
Тобто тобі страшно й тривожно і при цьому є, знаєте, відчуття жалю до побратимів і відчуття братерства. Вони не рідніше за рідних, ти просто бачиш, що це мужики, яких ти не можеш підвести. Ти маєш їм допомагати — і вони тобі допоможуть.
.jpg)
«У мене є плани на те, що буду робити після війни. Є ціль, до якої йду. Це мені дає розуміння, навіщо я воюю»
— Які картинки будете пам'ятати все життя?
- Насправді дуже багато яскравих спогадів, причому самого різного забарвлення.
Буду пам'ятати, наприклад, як наприкінці зими 2022 року стояв о п'ятій годині ранку на блокпосту. Мій автомат був покритий інієм настільки, що скоба не совалась. Але це був абсолютно казковий, нереальний світанок. І от в цьому ранньому небі, коли ще видно зірки, відбувався запуск ракети Ілона Маска. Вона розкрилася й викинула свої Starlink. Дуже яскравий момент. Я ще тоді подумав, що одні займаються тим, що запускають супутники, якось рухають прогрес, а інші тратять ще більші гроші, щоб вбивати людей, які їм чомусь не подобаються.
Дуже красиво було, наприклад, коли сідало сонце за лугами і сходив ранішній туман. Коли знаходишся на природі, таких моментів багато.
А з найжахливих — це коли на твоїх очах побратим заскакує в такий типу бліндажик. Не бліндажик — просто накрита гілками яма. І туди прилітає 120-та міна, всі ці гілки підлітають вгору, а в тебе аж серце заходиться. Ти дивишся і не розумієш, чи треба кричати: «Хлопці, ви там живі?»
Тоді пощастило. Міна трохи не долетіла — вибухнула перед їхнім бруствером. Всі були контужені, один отримав осколкове поранення. Але всі вижили.
Ще один з дуже сильних емоціональних епізодів, коли перший «двохсотий» в нашій роті помер в мене на руках. Це була якраз Кремінська ротація.
Я ніколи не думав, що фраза «перелякався до смерті» може втілитись. Людина отримала сердечний приступ. Я навіть і не зрозумів, що відбулося. Ти підходиш до нього, дивишся, як обм’якає тіло, потім починає синіти язик. Найстрашніше, що розумієш, — ти нічого зробити не можеш. Тебе вчили перев'язувати рани, тампонувати, щось робити, коли таке поранення, коли інше. А тут ці всі знання були до одного місця. Бо у людини немає ран, однак він просто помирає.
— Пішов третій рік великої війни. Де ви сили берете триматися?
- Скажімо так, у своїх мріях. В мене є плани на те, що буду робити після війни. Є ціль, до якої йду. Це мені дає розуміння взагалі, навіщо я воюю.
Хочу, наприклад, зробити свій канал на YouTube. Є багато тем, які буду освітлювати. Вони для саморозвитку, а не «секретний секрет успішного успіху». Просто хочу давати людям розуміння, що й чому відбувається в житті, давати поради, як можна раціонально і розумно його покращити.
Я до вторгнення сумнівався, чи варто це починати та як на мене будуть дивитися. Однак мікрофон купив. Мені війна ці плани перерубала.
Планую повернутися до своєї мрії. Бо почав спілкуватися з дуже великою кількістю людей. У більшості дуже фрагментарне розуміння реальності. Тобто вони можуть бути суперекспертами в якійсь своїй галузі, але повними профанами в дотичних сферах. І часто страждають через свою некомпетентність в багатьох напрямках. Починаючи від того, як планують свій бюджет, ведуть бізнес, ставляться до роботи, і закінчуючи відносинами з батьками, з дітьми, з чоловіками й дружинами, з друзями. Тобто вони не мають загальної картини, а з фрагментів не можуть її зібрати, тому часто приймають хибні рішення.
«У нас відчуття холодної впертості від безвиході»
— Зараз дуже складна ситуація на фронті. Який настрій у хлопців? От реально, без плаката.
- У мене, наприклад, він не мінявся з самого початку. По-перше, це озлобленість на тих, хто думає, що «я не для цього народився», «я нікому нічого не винний», хто вважає, що за них хтось щось зробить, що вони за наш рахунок пропетляють. Я розумію, чому це відбувається, але через таке ставлення до країни нам важче.
Все одно, так чи інакше, вони будуть вимушені брати в цьому участь.
По-друге, злість на наших партнерів за їхні топтання на місці та безхребетність. Я розумію, чому вони так цинічно гальмують з допомогою. Їм дуже вигідно нашими силами вимотати росію. І їм пофіг на наше життя, на те, що ми вмиваємося кров’ю.
Читайте також: «Судити будуть тих, хто програє війну. Це треба чітко усвідомити українському військово-політичному керівництву», — Роман Цимбалюк
По-третє, звісно, злість на росіян, тому що вони довб… би. Ми від них жодного разу не чули розумної відповіді, чому вони опинилися на війні. Найбільш правдива, що пішли за грошима. На початку були ідейні ідіоти, які вірили, що тут якісь нацисти. Тепер таких немає. Може, десь і залишились якісь артефакти.
— А зараз які є?
- Просто раби. «Меня забрали, я пошел. А что мне делать? Я не хочу воевать. А что я один могу?» Це стадо. Їх женуть — вони йдуть, не розуміючи, навіщо й чому, й що це їм дасть. Я воюю за те, щоб моїм майбутнім дітям було краще жити. А у них ментальність простіша — їм всі чомусь винні, вони ненавидять і себе, і всіх інших, заздрять і чекають, поки за них все вирішать. Плюс великоімперський шовінізм.
А у нас відчуття холодної впертості від безвиході. Ми розуміємо, що упродовж всієї лінії фронту росіяни мають над нами перевагу у всьому, ну майже. Але нам нема куди діватися, нема куди бігти — варіантів немає. Ми маємо стояти й вбивати окупантів.
Я не знаю, чи ми витримаємо це все, не знаю, чим закінчиться ця війна. Знаю, що роблю те, що від мене залежить. Вважаю, що треба робити найкраще з того, що ти можеш. І не перейматися через те, що не можеш контролювати. Не знаю, чи дадуть нам Patriot, щоб закрити небо, чи отримаємо ми нормальну техніку і снаряди у великій кількості. Але от є напрямок, яким я зараз займаюсь, є моя зона відповідальності. Я роблю там максимум.
Мені, в принципі, здається якимось дивом, що ми до цього часу вистояли. Але ми билися, не відступили й рухалися далі. А росіяни свій страх запам'ятають до кінця історії цієї країни. Навіть якщо ми програємо.
Раніше «ФАКТИ» поговорили з відомим військовим аналітиком, полковником запасу Петром Черником про найближчі плани ворога, його наступальний потенціал та інші теми.
3309Читайте нас у Facebook
