ПОИСК
Інтерв'ю

«Тут дійсно мужики з залізними яйцями», — головний сержант 118-ї окремої механізованої бригади, яка стоїть в Роботиному

13:43 4 червня 2024
Іван Демченко

Ми кілька разів відкладали бесіду з головним сержантом 118-ї окремої механізованої бригади Іван Демченком (позивний «Хрест»). Заплануємо, а потім він пише: «Не можу, у мене «прогулянка». «Прогулянка» — це вихід в розвідку або супроводження груп на «нуль».

— Іване, почнемо з вашої біографії. Розкажіть, будь ласка, про себе.

— Мені 38 років. Народився в селі Могилів Царичанського району Дніпропетровській області у звичайній сім'ї. Батько був моряком, мати працювала на заводі головним бухгалтером.

Після школи вступив до Дніпропетровського філіалу Харківського індустріально-педагогічного технікуму. Так сталося, що один за одним померли й батько, й бабуся, і старша сестра, і старший брат, а мати трошки пустилася берега через втрати. Мене й молодшою сестру опікав дід. Оскільки не було фінансової підтримки, рано пішов працювати. Працював всюди, де можна було заробити гроші. І в пивбарах, і на будівництві, і в охороні, і гриби вирощував, і машини приганяв і розмитнював. Пізніше спробував створити власну справу.

— У вас є своя сім'я?

РЕКЛАМА

— Звісно. Одружився у 25 років. Виховуємо з дружиною двох дітей — їм вісім і дванадцять років.

— Що ви робили увечері 23 лютого?

РЕКЛАМА

— Напередодні пригнав машини в Одесу й чекав вдома у сестри дружини, поки будуть готові документи на розмитнення. 24-го десь о пів на четверту ранку почув перші вибухи. Спочатку подумав, що то колесо фури стрельнуло або ще щось. Коли звуки почали повторюватися, виглянув у вікно. Побачивши великий двіж, зрозумів, що відбувається. Тим часом дзвонили знайомі військові: «Де ти? Як ти?» За тиждень-два до цього вони вже були на низькому старті. Це люди, які пройшли Іловайськ та інші гарячі точки в АТО, були в перших групах спецназу, котрі брали в полон росіян і зачищали їх.

Я ж ніколи до військової справи не мав відношення, в армії не служив, оскільки маю статус «обмежено придатний». У 16 років ледве вижив. В мене були і кома, і клінічна смерть.

РЕКЛАМА

— Що сталося?

— Робили дах у Дніпрі, обірвалася страховка, я впав з п'ятого поверху на асфальт. Поламав все, що можна. Лікарі мене зібрали до купи. Півтора року не ходив. Їздив на візочку, потім пересувався на милицях та з паличкою. Пішов заново завдяки двом тренерам — один з Дніпровської митної академії, другий з новомосковського спортзалу «Байпас».

— Однак повертаємося до перших годин повномасштабного вторгнення.

— Моя сім'я тоді була у Вінницькій області, там мешкають батьки дружини. Вивіз туди її родичів з Одеси й на другий день пішов у військкомат. Мені відмовили: «Прийде ваш час, ми вам зателефонуємо». Однак майже одразу один хороший знайомий з Гайсина, який вивозив киян, запропонував: «В тебе ж бусик є, якщо є бажання, можеш допомогти». А оскільки ми всі не святі, всі косячили, скажімо так, то подумав: ну, хоч щось хороше зроблю для людей. Починаючи з 25 лютого, за свої кошти заправлявся й вивозив з Ірпеня, Бучі, інших міст і сіл Київщини жінок, дітей, чоловіків похилого віку, в кого не було можливості виїхати.

Особисто бачив, як ракети прилітали в будинки. Здалека, переховуючись в якихось укриттях нагорі, — як розстрілюють цивільних. Це жахливо. От йде безпорадна людина з піднятими руками, хоче здатися, а її страчують.

Одного дня вивозив з Києва жінку з двома дітьми. Коли ми доїхали до Білої Церкви, їй передзвонили, що в їхню квартиру прилетіла ракета. А якби вони там залишилися…

Зрозумів, що я це роблю не дарма, що це точно якийсь правильний вчинок. Як людина віруюча, хоча не ходжу щоденно в церкву, думаю, що Бог нас направляє туди, де ми найбільше потрібні.

Через деякий час знову пішов у військкомат. Після того, що ці кацапські тварі наробили, мотивація була залізна. Однак мені вчергове відмовили.

Трохи почекав, а в кінці року прийшов і сказав: «Коротше, або ви мене берете, або я туди поїду сам. У багатьох хлопців здоров'я гірше за моє, а вони працюють». — «У вас в документах написано «обмежено придатний». — «Так викиньте їх». І це все вирішило. На той час формували 118-ту бригаду, в якій зараз служу.

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— І от ви, суто цивільна людина, опинилися в армії. Адаптація була тяжкою?

— Я ж ішов свідомо. В армійській системі нічого страшного для адекватної людини немає. Якщо є бажання, а воно було, ти швидко навчаєшся. Коли потрапляєш сюди, то розумієш, що просто треба робити те, що від тебе вимагають. Не вмієш — роби, як інші, і все. 90% хлопців, які сюди прийшли, були взагалі без військового досвіду, ніколи не служили. Серед нас і пасічники, і електрики, і будівельники, і таксисти, навіть з цирку є хлопець.

І тепер вже вони — ті, хто залишився в живих, — навчають і тренують мобілізованих і виконують бойові завдання на такому рівні, що іноді дехто з досвідом набагато більшим, ніж у нас, просто курять в стороні.

"В армійській системі нічого страшного для адекватної людини немає. Якщо є бажання, а воно було, ти швидко навчаєшся", - розповів Іван Демченко

— Зараз на фронті дуже тривожна ситуація. Який настрій у хлопців?

— Скажу так, що настрій у тих, кого бачу особисто я, бойовий. Тут вже залишилися настільки побиті та загартовані, що для нас це просто буденна робота.

Щодо просування росіян, в нашій зоні відповідальності вони теж лізуть, але куди доходять, там і лишаються.

Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії

— На якому напрямку ви воюєте?

— Запорізький напрямок, наша бригада понад рік тримає Роботине та його околиці.

Нам не вистачає людей. Хлопці працюють добу через добу або кожну добу, бо треба. Так, ми можемо скаржитися, що «слабе поповнення, нас не міняють» або «ми заморилися». Але потім збираємося і йдемо виконувати бойові завдання. Кожен на своєму місці відпрацьовує по максимуму. Стільки людей вже, на жаль, загинуло, що відійти й залишити позиції через втому, — та ні.

Роботиного вже немає. Лише якісь невеличкі підвали, окопи, бліндажі. Це вже як сіра зона. Вона контрольована. До нас намагаються залізти зі сторони Новопрокопівки, Копанів, Вербового. Зрозуміло, що ми не можемо їх зупиняти прямо з їхньої точки старту, але у них фініш рівно там, де стоять наші хлопці, які не роблять ані кроку назад.

"Ми можемо скаржитися, що «слабе поповнення, нас не міняють» або «ми заморилися». Але потім збираємося і йдемо виконувати бойові завдання.", - розповів Іван Демченко

— Коли вам вперше стало по-справжньому страшно?

— Такого не було. Буває не страшно, а трошки стрьомно, коли готуєшся до виходу. Не за себе — за хлопців. На тобі велика відповідальність, коли ведеш групу або заходиш на зміну. Страшно, що ти десь недопрацював, не підготував, недоукомплектував. Начебто все перевірив, все є, але постійно гризе думка, щоб кожна людина чітко виконала те, чому ти її навчив.

Перед виходом іноді ходжу годину-дві-три та все обдумую. Нібито все вже відпрацьоване настільки, що можеш діяти з закритими очима, що подібне вже неодноразово було, ти тільки повторюєш. І все одно є хвилювання. А вже коли тебе висадили на точці А, а ти маєш дійти до точки Б і виконати, що треба, вже дієш автоматично. Навколо ляпає, стріляє, а ти не звертаєш уваги. Вибухи як вибухи, мимо — то й мимо, присипало земелькою — отряхнувся й пішов собі далі. Ти дієш на адреналіні. Нема місця страху.

Навіть коли комусь кінцівки відриває або ще щось стається, тобі не страшно. Швидко надав допомогу або виніс, або вже потім виніс. Хто б мені що не казав, а ті хлопці, які ходять на бойові завдання, розуміють, про що я розповідаю. Є задача, яку треба зробити й вернутись назад. Ти не думаєш більше ні про що. Зайшов туди, потім туди, там відпрацював, там пересидів, там зачистив, там тих поставив, то зробив — все, пішов. Головне — налаштуватися на позитив. От як ти себе налаштуєш, так на 99,9% і буде. А коли починаєш менжеватися й думати «а, блін, то не вийде, то страшно», як правило, хтось буде або «300», або «200». І не виконана задача. Це ми вже проходили.

— Які картинки залишаться з вами на все життя?

— Обличчя загиблих побратимів. Вони постійно перед очима. Все, що про них нагадує, — речі, фрази, місця, де ти з ними був. І ти одразу згадуєш всіх, з ким пліч-о-пліч боронив цю землю, з ким виріс другий раз в цьому житті, які допомагали тобі, яким допомагав ти. Це назавжди лишиться в серці й в душі. Думаю, що вони там відчувають те, що про них не забувають.

Читайте також: «Кожний день гине або отримує поранення хтось з моїх знайомих», — Ірина Солошенко

— Будь-який військовий може розказати про купу випадків, коли людину врятувало диво.

— Таке відбувається кожен вихід. Взагалі це завжди 50 на 50. По тобі працюють артилерія, РСЗО, FPV, снайпери. Оскільки я ще й в розвідці, ми заходимо туди, куди ще ніхто не заходив. Або заводимо туди піхоту, саперів, ще когось.

Багато таких випадків було. От ішли ми, наприклад, з командиром розвідувальної роти робити дорозвідку, бо мали саперів заводити на позиції. Побачив, що виїхав танчик на згірочок, і кажу: «Дивіться, начебто третя коробочка», бо дві підбитих вже було. — «Та ні, вона там була». — «А ну давайте лівіше візьмем». Тільки бабах — і пішов по нас танк працювати. Пощастило, сховалися.

Або йшли одного дня з ним і командиром взводу снайперів. Пройшли кілометрів 20−30. І от раптом мій командир каже: «Давай тут пробіжимося». — «Та я заморився, не можу вже». — «Давай через не можу». Побігли — і тут же одинокий глухий постріл. Снайпер по нас промахнувся, бо ми бігли.

Якось пішли з помічником начальника розвідки й з командиром відділення розвідки, покійним «Лисом». Нам треба було подивитись одну стежку, де ще наших не було, зробити дорозвідку з ймовірним вступанням в бій з ворогом. Лежимо на бруствері, хлопці кажуть: «Ми пройдемо вперед, ти нас будеш крити». — «Та добре». Крию їх. Вони на 20−30 метрів відійшли. Подумав про себе: «Та хорош тут лежати, треба теж іти». Встав — і буквально через п’ять секунд туди, де я лежав, прилетіла міна. «Хмурий» дивиться на мене й туди, де прилетіло: «Ти там тільки що був». — «Та сам в шоці».

Ще якось з «Лисом» і хлопцями пішли на дорозвідку. Він каже: «Давай ще по одній покуримо й посидимо». А ми до того передишку зробили. Я відмовився: «Давай вже на місці покуримо». — «Ну, ладно». І тільки метрів на 50−100 відійшли, туди лягло два касетних боєприпаси. Він каже: «Диви, а ми там тільки що були». — «А я тобі що казав?»

Йшли заводити групу, по нас працював міномет. Зустріли діда з одної бригади, їх розбили, він загубився. Попросив: «Заберіть мене, будь ласка, з собою на евакуацію». Я погодився: «Давай, тільки треба йти швидко». — «Я швидко не можу». — «Через не можу». Однак все ж таки ми почали йти повільніше. Це нас і уберегло. А йшли б швидше, дійшли б туди, куди прилетіли три міни. Саме в це місце, де ми мали б бути, якби не той дід.

А бувало навпаки. Вранці треба було перейти з однієї позиції на іншу. Побратим каже: «Давай вийдемо о п’ятій ранку». — «Давай о 4:45. Ні тобі, ні мені». Вийшли о 4:45, дійшли до посадки, а тут метрів за 200 від нас два КАБи лягло на поляну, де ми вже пройшли. Вийшли б трошки пізніше…

Якось тиждень прожив на передку. Говорю: «Все, треба поїхати хоч помитися, бо вже, як собаки, смердимо. А потім назад повернемося». Вночі міняюся, а наступного дня залетіло в той отвір, де я постійно в проході курив, щоб в бліндажі хлопцям диму не було, бо я один з п'яти був курець. Той отвір розірвало, всіх пацанів контузило, хтось осколки хапонув. Сидів би там, ви б зі мною не розмовляли.

Це як чуйка. Або зверху хтось підказує.

"Ми тут не припускаємо навіть думки про поразку. Ми не дамо цій мразі командувати на нашій землі", - впевнений Іван Демченко

Читайте також: «Один боєць п’ять разів отримав поранення, але повертався в бригаду. А на шостий раз загинув», — військовий медик

— На передовій життя напряму залежить від дій побратимів, маю на увазі вміння надати медичну допомогу.

— Безумовно. Бо на передніх рубежах немає лікарів. Перший лікар біля тебе — це побратим. Або ти для когось будеш лікарем, коли прилітає. Різне у хлопців було — прошивало й ноги, й руки, й бочини. Ти все маєш зробити сам — швидко накласти товаришу турнікет, щоб зупинити кров, зробити тампонаду бинтом, перемотати рану, оцінити масштаб трагедії та своїми силами евакуювати. Бо туди, де наші позиції, евакуація не може дістатися. Це дуже небезпечно.

От крайній випадок в мене був. Пішов по одній задачі. Знайшов «трьохсотого», який наступив на міну, йому відірвало пальці на нозі й ноги посікло. З ним не було звʼязку, і зайти туди не було можливості, бо крили щільно. Але по одному було можна якось проскочити. Він молодець, бо один турнікет собі сам наклав, але все одно стікав кров'ю. Слава Богу, витягнув його. Медики були в шоці, що він стільки крові втратив і залишився живим.

Взагалі бойові лікарі стараються максимально якісно зробити свою роботу. А от ставлення до «трьохсотих» у звичайних лікарнях — це вже інша справа. Воно іноді дуже погане. В Запорізькій області були випадки, коли привозили в лікарню людей, які, наприклад, їхали на БМП і підірвалися на міні. Через те, що їх розкидало, осколкових поранень не було, однак отримали контузії та забиття. А їх не приймали: «У вас нема поранень. Їдьте до себе назад». Це нормально? Ти ж лікар. Твоя задача допомогти людині, хай він хоч з проколотим пальцем прийде або горло в нього болить.

Ми ж не питаємо, коли йдемо на завдання: «Нащо туди йдемо?» Ми взагалі не говоримо про це. Просто робимо те, що зобов'язані робити.

— Ви працюєте на «нулі». Що скажете про стан російської армії? Чи є в них прогрес, якщо порівняти, наприклад, із ситуацією рік тому?

— Прогрес в них очевидний. Вони намагаються просуватися й не дають нам просунутись. Яким чином вони зупинили наш наступ? У нас же не вийшло, хоча були й люди, і було чим. По одній простій причині. У них настільки стратегічно грамотно і якісно зроблені окопи, опорні пункти та інше, що нам в них треба вчитися.

Так, вони, як м'ясо, посилають оцих чмонь, щоб вивідати наші позиції. Їм їх не шкода, вони дешевші, ніж снаряди. Ми брали в полон якихось пастухів, штрафників, тих, кого мали посадити за ґрати, хто пішов в армію від безнадії.

Вони їдуть нас вбивати за гроші. Спочатку брешуть «ми не знали, куди їхали», а після того, як ти з ними культурно поговориш, починають розказувати. Про іпотеку, борги, «в мене троє дітей, я їх забезпечити не можу, пішов раді ніх». Або що завод зобов'язаний кожен тиждень дати по три особи. І дають. Його грохнуть, а сім’я потім буде нормально жити.

Першим на штурм завжди йде «м'ясо». У них стоять загороджувальні загони, це правда. Вернеться назад — його розстріляють. А назад вони не вертаються. Або здаються, або ми їх кладемо. Часто чуємо від них: «Дійду до вас, живий лишуся. Як ваші ставляться до нас, до мене вдома так не ставилися». Їм у нас все — будь ласка, медицина, їжа.

В бій вони йдуть відкрито як на забій і їм все по барабану. По них шмаляємо, а їм без різниці. Бо їм дають уколи або таблетки, які по дві доби їх тримають в тонусі. А ми людей бережемо.

Вони йдуть, наші їх або беруть в полон, або вступають з ними в бій, однак все одно вже позиція розсекречена. І вони це бачать. І тоді розбирають її артилерією та FPV. Рік-два тому FPV було набагато менше. Вночі їх взагалі не було, а вдень якщо п’ять-десять пролетить, це була прямо подія. А зараз на передніх рубежах FPV і дрони літають 24/7. Ми це явище називаємо вуликом або роєм.

У росіян набагато швидше технологічно все розвивається, а ми деградуємо. В прямому сенсі слова. Якщо вони вкладають гроші в розвиток, то ми робимо все дуже повільно. Часто викручуємося своїми зусиллями. Або завдяки волонтерам, або тому подзвонив, того попросив, а той попросив іншого — і щось ми отримали. Я спілкуюсь з хлопцями з інших підрозділів. Всі кажуть те саме — ми деградуємо, а росіяни розвиваються. У всьому.

Читайте також: «Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»

— Вони досі своїх поранених залишають без допомоги й тіла не забирають?

— Ми своїх максимально стараємося забирати. А вони 90% залишають. Якщо заходять забрати, то лише якихось важливих. Все решта їм не цікаво.

Тут все засипано ними. А нащо вони їм потрібні? Вони їх утилізують. По-іншому не скажеш. Зате наші хлопці добре тренуються на них.

А от їхня спецура — то профі. Різні були — і ФСБ, і розвідка, і ГРУ, і майстри спорту. Але, як у нас кажуть, проти майстра по боротьбі є майстер по стрільбі. Куля любого зупинить. Або FPV його зустріне, або артилерія. Як йому повезе.

Можна сказати сміливо, що в них всього більше в десятки разів. У нас, дякуючи партнерам, є чим працювати. Інакше було б зовсім тяжко. Свого ж майже нічого немає.

Рано чи пізно закінчиться людський ресурс — і наш, і їхній. Так, в них втрати більші. Але і в нас є втрати кожен день. І яка б в тебе сучасна техніка не була, нею треба управляти. А коли людей не буде, хто буде цим займатися? Людей же не штампують, як на заводі, вони закінчуються. Скільки це буде тривати? Один рік? Десять? Двадцять?

При цьому ми тут не припускаємо навіть думки про поразку. Ми не дамо цій мразі командувати на нашій землі. Будемо жити у вільній державі, правда, не знаю, наскільки вона буде велика і в яких кордонах.

Будь-яка війна, скільки б вона не тривала, завершується переговорами. Ми це розуміємо. Однак всі хлопці, кого знаю, категорично проти поступок ворогу. Такий варіант ми не розглядаємо. Ми всі будемо битися до останнього. Знаю стільки людей, які могли б списатися, виїхати без проблем за кордон, але вони стоять і вірять в краще, один в одного, в те, що все не дарма. Ми воюємо заради майбутнього наших дітей.

Тут дійсно мужики з залізними яйцями. Настрій бойовий. Ми працюємо. От і все.

Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

992

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів