ПОИСК
Інтерв'ю

«Оборонці України бувають і геями, тому сприйміть нас такими, якими ми є», — голова об’єднання «Українські ЛГБТ-військові» Віктор Пилипенко

12:20 14 березня 2024
Віктор Пилипенко

Коли сказала кільком знайомим, що планую брати інтерв’ю у військового-гея, почула щось на кшталт «фу, гидота, навіщо воно тобі, невже нормальних хлопців не вистачає?» І це в часи, коли нас по-справжньому має хвилювати лише одна тема — просування росіян на фронті й, не дай Боже, втрата державності. Дивно, що ми завжди підкреслюємо свою вдячність кожному, хто захищає країну, причому акцентуємо, що не мають значення їхні віросповідання, національність та інше, однак тих, хто трошки відрізняється від нас, намагаємося не помічати.

Про ставлення до цих людей в армії та в суспільстві «ФАКТИ» поговорили з головою об'єднання «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» й лідером руху «ЛГБТ-військові та наші союзники» Віктором Пилипенком.

Віктору 37 років. Народився в Рівному у сім'ї спадкових військових, починаючи з прадіда. У Київ переїхали до батькової родини, коли хлопчик навчався у третьому класі. Закінчив гуманітарну гімназію № 117, потім факультет лінгвістики КПІ, фах — науково-технічний переклад. Вільно володіє французькою й англійською, тому його позивний «Француз». Завжди мав активну політичну позицію, брав участь в Помаранчевій революції та в Революції гідності. Восени 2014 року пішов добровольцем на фронт. Воював до літа 2016-го. Вдруге довелося взяти в руки зброю 24 лютого 2022 року. Донедавна служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.

— Вікторе, зараз у соцмережах йде дуже потужна хвиля: військові та волонтери відмовляються від нагород, які отримали від УПЦ Київського патріархату, дізнавшись про те, що там скасували рішення про нагородження вас медаллю «За жертовність і любов до України». Посвідчення датовано 8 лютого, однак 26-го нагороду відкликали, причому, мовляв, через вашу брехню, а не через орієнтацію. Святих отців обурило, що ви висловили у фейсбуці думку, що, нагороджуючи вас, Київський патріархат таким чином кардинально змінив негативну позицію щодо ЛГБТ. Пізніше ви прокоментували, що на місці Філарета написали б так: «Друже, наша церква та я не змінили свого ставлення, але цю медаль за жертовність залиш собі. Ким би ти не був, але нагорода заслужена». Тепер люди, які не мають жодного відношення до ЛГБТ-спільноти, демонструють свою солідарність з вами. Напевно, ви не очікували на таку шалену підтримку?

— Насправді був дійсно дуже вражений. Я відчував сприйняття, інклюзію, зміну ставлення людей до себе як до відкритого гея. Однак не очікував, що нівелювання цієї нагороди викличе настільки бурхливу реакцію та призведе навіть до того, що люди почнуть відмовлятися від своїх нагород. Було неймовірно приємно. Це той випадок, коли один за всіх і всі за одного. Це дуже круто.

Я думав, що ця історія просто пройде повз, ніким не помічена. Ну, сталося, то й сталося. І вже був готовий з цим змиритися, тому що довгий час часто доводилось миритися з несправедливостями. Наприклад, усілякі праворадикальні організації та їхні ватажки могли обплювати й зневажити мій бойовий шлях. Так само й священники часто виголошували різні гомофобні речі. А суспільство особливо ніяк не реагувало на це все. Однак зараз, коли це все вибухнуло, був приємно вражений.

«Я не очікував настільки бурхливої реакції. Було неймовірно приємно. Це той випадок, коли один за всіх і всі за одного», - прокоментував Віктор Пилипенко хвилю солідарності, коли люди почали відмовлятися від нагород УПЦ Київського патриархату саме через історію з ним

Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін

РЕКЛАМА

— Люди писали в коментарях, що «жертовність та любов до України не мають ані орієнтації, ані статі, ані національності, ані віросповідання». Ця локальна ситуація дає надію, що змінюється ставлення в суспільстві до людей з нетрадиційною орієнтацією. Інакше чим ми відрізняємося від країни-агресора, де всіх лякають гейропою. На вашу думку, вже з’являються ознаки того, що ми стаємо мудрішими й дорослішими?

— Те, що ми дорослішаємо, однозначно. Я також активіст ЛГБТ-правозахисту, тому ми часто звертаємося до статистичних даних. Так от, якщо взяти зріз, скажімо, між 2016 роком і включно по сьогодні, то в суспільстві ставлення до геїв змінилося на краще в рази. Умовно кажучи, у 2015−2016 роках підтримка була лише 20%. А нещодавнє соціологічне дослідження National Democratic Institute виявило, що 73% українців проти дискримінації ЛГБТ-спільноти, 72% підтримують рівні права для геїв, а 59% - законопроєкт про цивільні партнерства, який нам дуже потрібен. Коли ці дані були оприлюднені (були опитані люди різного віку), ми були дійсно дуже вражені, тому можемо стверджувати, що це просто велетенський крок вперед.

РЕКЛАМА

— Ви якось сказали в одному інтерв’ю, що «обожнюєте спілкуватися з бабусями на лавочках і говорити їм про гомосексуальність». Зрозуміло, що посиденьки зі старенькими це трохи перебільшено, але все одно, як реагує на цю тему старше покоління?

— Ви дуже гарне запитання поставили. Ми, звичайно, розуміємо, що їм трошки важче, ніж молоді, сприймати тему рівності прав для такої групи, як наша, що молоді люди вільніше й простіше сприймають нас і не бояться підтримувати.

Щодо ЗСУ, це ж зріз суспільства. В нашій 72-й бригаді здебільшого люди 40+. Це кістяк підрозділу. Звісно, є чимало молодих людей, є й 50-річні, й навіть 60-річні. Коли вони тебе не знають, то можуть говорити якісь гомофобні речі й розказувати тематичні анекдотики. Інша справа, коли ми з ними пройшли вже чималий бойовий шлях, разом попадали в такі критичні ситуації, що просто дивувалися, що дивом залишилися живими.

РЕКЛАМА

А я ж був і піхотинцем, і парамедиком, тобто брав участь у бойових діях і надавав невідкладну допомогу, витягнув з поля бою дуже багато хлопців, за що вони мені вдячні. То, звісно, коли вони дізнавалися, що я ще й гей, їм було абсолютно, по-перше, байдуже, по-друге, навіть викликало інтерес. Ми часто могли й пожартувати на цю тему.

А дорослі дядьки ставились до мене по-батьківськи. І заступалися, і не боялися відкрито підтримати. І це було дуже здорово.

Зрозуміло, що, коли в оточенні людини немає жодного відкритого гея, вона буде відтворювати якісь жартики, якесь гомофобне ставлення, тобто поводити себе по накатаній, так би мовити. Однак як тільки ти відкриваєшся й тебе знають як хорошу людину, то сприймають тебе й твою орієнтацію дуже легко.

Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»

— Журналісти вас часто запитують: «Як це — бути геєм на війні?», ніби на передовій має значення ваша орієнтація. Чи має?

— В окопах має значення, який ти побратим, чи прийдеш ти на допомогу, коли трапиться якась дуже погана ситуація. От це там важливо найперше. І це цінують хлопці й дівчата.

"В окопах має значення, який ти побратим, чи прийдеш ти на допомогу, коли трапиться якась дуже погана ситуація. От це там важить найперше", - впевнений Віктор Пилипенко

— Ви сказали дуже класну фразу: «Якщо хлопці не соромляться говорити про свою орієнтацію, це свідчить про високий рівень довіри та поваги в підрозділі».

— Я очолюю об'єднання «Українські ЛГБТ військові». В ньому 350 хлопців-геїв, 19 дівчат-лесбійок і 12 трансперсон, які так само воюють зараз у ЗСУ.

— Це у вас така статистика? Тобто ви точно знаєте конкретних людей?

— Частина з них відкрита, тобто хлопці та дівчата зробили камінг-аути. Частина не хоче їх робити. Є ті, хто побоюється відкриватися, тому що не хочуть собі проблем. Особливо погано, якщо командир відверто заявляє про те, що ненавидить геїв. Зрозуміло, що в такому підрозділі, звичайно, ніхто камінг-аути, на жаль, не зробить. Але наші хлопці присутні по всій лінії фронту, в різних підрозділах. Багато з нас вже загинуло. Є ті, хто пропали безвісти або потрапили в полон. Недавно з полону з Маріуполя повернувся один з наших.

Коли спілкуюся з представниками нашої спільноти, то роблю цілий зріз щодо ставлення до прав людини, особистості людини й до нас як до геїв у ЗСУ та НГУ.

— І які ваші висновки? Є якась надія, що ми почнемо людину оцінювати за вчинками, а не засуджувати її особисте життя?

— Надія є, причому велика. Знову згадаю молодь. У нас є один підрозділ, не буду називати номер, де здебільшого молоді люди. Там два відкритих геї, а третій ще побоюється відкриватися. Той, який розповів про себе першим, мав спочатку певні проблеми, але дуже швидко ставлення до нього змінилося, оскільки він переконав у бою, що він нормальний боєць. Плюс представив їм свого хлопця. Він теж військовий, втратив руку на війні, зараз інструктор. Ми робили, до речі, про них публікації. І побратими стали по-іншому до них ставитися. Тому наступному було легше зробити камінг-аут.

А є підрозділи, де все-таки проблеми існують. Тому ми радимо учасникам нашого об'єднання та іншим хлопцям і дівчатам, які не приєдналися до нас, але читають наші соціальні мережі, спершу проявити себе ефективними бійцями та хорошими людьми, а потім зробити камінг-аут. Бо якщо ти тільки приходиш у підрозділ і одразу заявляєш про свою орієнтацію, то перше, з чим можна стикнутися, це з гомофобами, які не встигли познайомитися з тобою як з людиною. І в них включаються всі упередження, якими їх годували під час радянщини, або коли вони читали якісь праворадикальні телеграм-канали, якого-небудь Євгена Карася чи ще якихось упоротих гомофобів. Люди часто начитаються такого й потім починають вишукувати геїв, ображати їх або нападати навіть з кулаками. Тому все дуже неоднорідно.

— Влітку 2018-го ЗМІ писали про фотовиставку «Ми були тут». Фотохудожник Антон Шебетко зробив серію портретів та записав інтерв’ю з представниками ЛГБТ, які брали участь в АТО. У всіх були закриті обличчя, крім вас. Як ви наважилися на такий вчинок? Хоча ваші рідні та побратими відреагували нормально, ви ж розуміли, що це ризик, що не буде того життя, як раніше.

— Це цілий бутерброд чинників, я б так сказав. Як нашарування.

По-перше, мені хотілося змінити своє особисте життя, тому що дуже вузьке коло людей знало про мою орієнтацію. Вже втомило закрите життя. Насправді дуже втомлює ховатись. Я не хотів з тим миритися й прожити так решту років, тому що розумів, наскільки це впливає на мою психіку. У мене на цьому тлі почали розвиватися депресії й траплятися якісь чорні епізоди.

По-друге, я бачу колосальне несправедливе ставлення до геїв у суспільстві. Те, що нам часто казали, що «ви всі грантожери», більш-менш зрозуміло, але обурювала основна претензія — ми не беремо участі в АТО й ми ледве не всі поголовно якась російська агентура, п'ята колона, марксисти, ліваки-комуністи — ким тільки нас не називали. Люди нас сварили саме за те.

До речі, добре пам'ятаю ставлення під час АТО до військових. Я демобілізувався у 2016 році. Мені доволі часто говорили стандартні речі типу «я тебе туди не посилав», «я плачу податки на військовий збір, відчепися від мене зі своєю війною, не хочу про це знати й чути».

Але продовжую про ставлення до ЛГБТ. Найагресивніше проти нас виступали праворадикали (чомусь в Україні саме вони особливо до нас ставляться), які нападали на всі марші рівності. Парад 2015 року ми між собою називаємо кривавим. На нас напали, а поліція мовчки дозволила це дійсно дуже жорстке побиття.

Мене це обурювало як людину, яка пройшла війну. І я зробив публічний камінг-аут. Якраз проходила виставка Шебетка. Антон — відкритий гей. Він вирішив тоді зламати цей наратив: от подивіться, є чимала доля людей з ЛГБТ-спільноти, яка на фронті воює за усіх, однак вони не можуть навіть відкрити свої обличчя через ваше ставлення.

Я планував брати участь у цих зйомках, як і всі, однак під час приготування попросив Антона, щоб він відкрив моє обличчя. Як виявилося, я став одним із перших відкритих військових геїв у країні. До того ще якийсь хлопчина був, але він потім сховав своє обличчя й не комунікував в активістському полі.

А я вирішив продовжити цю справу. І, оскільки розумів, що мене дуже швидко зацькують, якщо я буду один, закликав приєднатися до цього руху. Поступово до мене приєдналися інші військові хлопці й дівчата, які так само робили свої камінг-аути (така ж ситуація, як зараз, коли масово відмовляються від цієї медалі Філарета). Це висвітлювали медіа, і ми таким чином почали змінювати суспільне ставлення до нас і показувати, що оборонці України бувають і геями, тому сприйміть нас такими, якими ми є.

Ми почали говорити про те, що в Україні немає жодного юридичного протипоказання гею або лесбійці служити в армії. Ця радянська заборона у нас давно повністю знята. Відкриваючи свої обличчя, ми таким чином міняли ставлення суспільства до всієї ЛГБТ-спільноти.

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

— В якому віці ви усвідомили, що відрізняєтеся від інших?

— Усвідомлення, що я гей, стало для мене дуже болючим процесом. Буду говорити, як є. У пубертатному періоді я збуджувався, коли прогулювався з мамою по базарному ряду, де продають спідню білизну. Тобто бачачи картинки з обгорток. Дуже багато геїв згадують свої перші досвіди сприйняття себе з аналогічних моментів. Як вони юнаками ходили з мамами купувати спідню білизну й задивлялися на цих хлопчиків-моделей.

Але все одно, оскільки я зростав у сім'ї радянських військових, де гомофобні жарти були нормою, звісно, я себе засуджував і вважав, що зі мною відбувається щось ненормальне. Я хворів, так би мовити, на несприйняття своєї власної ідентичності. І це спричиняло мою агресію.

Фактично я був гомофобом. Тобто відкрито говорив дуже засуджуючі речі, боячися власної природи й свого потягу. Пам'ятаю, привселюдно у школі ображав геїв, відтворював про них анекдоти. А на перших курсах КПІ цькував і ображав одного хлопця, який був відкритим геєм. Саме через це. Після свого камінг-аута знайшов його й перепросив за все, що робив.

Таку поведінку називають латентною. Коли ти латентний гомосексуал, ти не сприймаєш свою ідентичність і екстраполюєш агресію на зовнішній світ. Я пережив цей дуже важкий і складний етап. Це насправді вирвані роки. Саме роки — не місяці й не тижні. Прикро, що цей період я б міг жити щасливим, нормальним життям, як хлопці-геї в тій самій Європі. Вони себе дуже рано усвідомлюють. В пубертатному періоді їм говорять: «Ти нормальний, тебе ніхто не має права засуджувати». І вони живуть відкрито. Знаходять перше кохання та не страждають від того, не ховаються. Я дуже заздрив такій нормальній юності. На жаль, я її втратив.

А поруч не було людини, з якою я б міг поговорити про це. Усі в моєму оточенні зазвичай говорили відкрито гомофобні речі. Бодай хоча б раз за весь час спілкування я міг почути такі висловлювання. Звісно, жодного бажання відкритися у мене не було. Я волів вести закрите життя.

— І от ви відкрилися. Що відбувалося потім?

— Ой, різне було. Й погрожували, й намагались мене знайти та побити. А в день поминання полеглих в АТО священник здійснив на мене напад під Михайлівським монастирем. Тобто довелося пройти важкий шлях, перш ніж вже більшість українців змінила свою думку та я став нормально спілкуватися з усіма. Хоча навіть зараз є такі наші опоненти, які агресують і можуть писати огидні, абсолютно неприпустимі речі в соцмережах. В обличчя дуже мало хто тобі щось говорить. А от в соцмережах коментувати й поливати брудом вони дуже люблять.

— Ви добровільно пішли на фронт ще у 2014 році.

— Новачком в армії не був, оскільки у свій час пройшов строкову службу. До речі, хотів стати військовим перекладачем, але, на жаль, не судилося, тому за фахом — науково-технічний перекладач.

А в АТО був піхотинцем-штурмовиком і гранатометником, після другого вторгнення — піхотинцем, потім став парамедиком. Тобто для мене війна — це вже звична річ. Можу сказати, що я бувалий боєць. Два роки в АТО й два роки зараз — фактично чотири роки на війні.

"Для мене війна - це вже звична річ. Можу сказати, що я бувалий боєць. Два роки в АТО і два роки зараз - фактично чотири роки на війні", - розповів Віктор Пилипенко

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

— Завжди запитую співрозмовників про якісь жахливі картинки, які людина буде пам’ятати все життя.

— Можу сказати, не задумуючись, що найстрашніше бачити, коли гинуть зовсім молоді хлопці, й потім витягувати їхні тіла. Мені досі сняться їхні обличчя.

Один малий загинув при обороні Семигір'я. Ми захищали відступ наших військ з Семигірської ТЕЦ, і ворожий танк просто розніс наші позиції. Здається, йому було 20 років. Ніколи не забуду ці закочені догори очі й пошматоване осколками танкового снаряда дуже тонке юне тіло, яке довелося евакуювати вже бездиханним.

Другий випадок трапився під Павлівкою. Один молодий мехвод, тобто механік-водій, перевівся в піхоту. От вирішив зробити такий крок. Ми його відмовляли, але він все-таки наполіг, що хоче бути піхотинцем.

Після поранення він повернувся в підрозділ. Якраз його група відновлювала одну втрачену позицію. Я не був безпосередньо з ними, але мені передавали, що вони відійшли, а потім отримали наказ повернутися. Хлопці розповідали, що, коли вони отримали цей наказ, він навіть плакав. Та там і дорослі мужики плакали, уявляю, що відчував цей юнак.

Вони відновили ту позицію. А потім, коли лягли відпочити, їх застав обстріл. Йому посікло голову. Коли мені його піднесли до точки евакуації, він ще був живий. Я витратив три ізраїльські бандажі, щоб замотати його понівечену голову. Хто воював, знає, що ізраїльський бандаж — це доволі довгий еластичний бинт. І от знадобився не один. Я намагався зібрати до купи та якось легенько принаймні зафіксувати черепні кістки. Він продовжував жити. Ми тоді дуже швидко на пікапі вилетіли з тієї позиції, тому що нас намагалася уразити артилерія. Снаряди падали буквально за нами. Я робив усі маніпуляції позаду, в багажному відділенні автівки. По вибоїнах, по вирвах нам вдалося звідти забратись геть. Коли я його передавав на стабілізаційний пункт, він вже був без шансів на життя.

Я знав цих хлопців особисто, я з ними спілкувався. Коли вони в тебе на руках помирають, це найтяжче. Якщо це однолітки або старші люди, ти розумієш, що людина хоч трохи пожила. А такі молоді нічого ще не бачили.

Ще третій випадок був. Одну групу вивантажили на позиціях. Вони мали вкопуватися. Поки вибирали собі місце, залишили без нагляду свої лопати. А інший підрозділ стрільців проходив повз і ці лопати прихопив. Мабуть, подумали, що вони нікому не належать. І от хлопці виявилися без засобів навіть елементарно вкопатись.

Серед них був один малий, який перед тим завданням постійно ходив і всім говорив: «Я не доживу до наступного дня. Я не доживу до світанку». Він намагався вкопуватися своїм шоломом, настільки боявся, що щось станеться. І таки снаряд розірвався поруч з ним, і він теж загинув.

Читайте також: «Один боєць п’ять разів отримав поранення, але повертався в бригаду. А на шостий раз загинув», — військовий медик

— Чому та як ви стали парамедиком?

— В нашому батальйоні «Донбас» ми часу не гаяли. Ніколи такого не було, що хтось виконує лише одну функцію. Я був гранатометником, працював з СПГ-9. І пройшов курси з такмеду суто для себе. Перша хвиля в АТО були добровольці. У нас не було часу проходити жодних тренувань. Хлопці майже нічого не знали про такмед. Тому, коли ми поверталися з позицій, у вільний час вчив інших користуватися тим, що у них є в аптечках, і допомагати собі й побратимам.

Мене часто викликали надавати невідкладну допомогу «трьохсотим». Це помітили командири. Коли у нас трапилися перші обстріли, були перші загиблі й поранені, я допомагав рятувати людей. Коли наш підрозділ повертався з Широкиного (ми у 2015 році стояли в обороні Маріуполя), вже був санінструктором. Трошечки пізніше мене призначили парамедиком відділення, а потім і взводу. А вже згодом, коли загинув парамедик роти, я заступив на його місце.

— У вас чималий бойовий досвід. Напевно, розуміли, що буде велика війна?

— Знаєте, ні. Я дуже вірив тому, що нам казали. От Резніков на початку грудня 2021 року заявив, що на кордоні гуртуються росіяни, що їхнє угрупування може досягнути 175 тисяч, однак цієї кількості недостатньо для того, щоб перемогти нашу армію та просунутися далі. А я зі свого військового досліду пам'ятаю, що для будь-якого штурму твої сили мають переважати мінімум у тричі сили тих, хто тримає оборону, тоді атака буде ефективною. І чомусь мені цей аргумент видався найлогічнішим. Тому так до цих можливих загроз і ставився. Не було впевненості, що вони підуть.

Я ж належу до оперативного резерву першої черги, але напередодні вторгнення мене ніхто нікуди не викликав, щоб ви розуміли, ні в ТрО, ні ще кудись. Тому сидів і чекав, що ж буде далі. А тривожний рюкзак був напоготові.

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— Будь-яка людина мріє про діточок, про старість в оточенні онуків. Читала, що у вас є партнер і ви хочете з ним одружитися.

— У мене є партнер, ми зустрічаємось. Однак поки немає таких суперсерйозних стосунків, щоб я хотів з ним отут і зараз одружитися. А от коли складуться такі взаємини, то, звичайно, хотів би всиновити дитину або скористуватися сурогатним материнством, це теж було б досконало. Тобто мрію, як і всі, мати й виховувати дітей, перейматися приємними життєвими клопотами. Тим паче, що для мене всиновлення є абсолютно нормою. Мій прадід, підполковник-артилерист, коли повернувся з Другої світової війни, одружився з моєю прабабусею, яка була мамою-одиначкою, та всиновив мого дідуся. Для мене нормально виховувати чужу дитину, як свою.

Я хотів би, щоб в Україні це було можливо для представників ЛГБТ-спільноти. Але для цього треба, щоб діти були повністю захищеними. Я повинен мати впевненість у завтрашньому дні. Тобто розуміти, що до влади не прийдуть які-небудь праворадикальні супергомофобні утирки, які на ненависті до ЛГБТ робитимуть електоральний капітал, і у мене цю дитину відберуть, як відбувається на росії. Там є випадки, коли гей-пари здають сусіди. Була дуже гучна історія, про яку всі світові медіа писали, коли в гей-пари відібрали дитину й відправили в дитбудинок. Я не хотів би такої долі.

Сьогодні в Україні більш-менш спокійно й високий рівень сприйняття, але немає навіть закону про цивільні партнерства, немає інституціоналізованого шлюбу між ЛГБТ. Тому де мені взяти впевненість, що, коли я навіть оформлю опікунство над дитиною або всиновлю дитину самотужки, її не заберуть в мого партнера в дитбудинок, якщо зі мною щось станеться? Таке теж може бути.

І через ці всі побоювання мені б хотілося спершу побачити закони, легалізовані гей-шлюби, а тоді я б думав про те, щоб створити сім'ю. Поки за це борюся своєю активною громадянською позицією. Ми вимагаємо відповідних законів для себе й зміни ставлення суспільства. А якщо вже нічого не вдасться тут, то після Перемоги доведеться виїжджати кудись за кордон, щоб достойно дожити свого віку у країні, яка сприймає таких, як я.

— Ви два місяці тому повернулися з фронту. Чим зараз займаєтесь?

— Намагаюся себе завантажувати різною роботою. Моє основне завдання — реорганізувати дім під візок батька-інваліда. Тобто всі вихідні витрачаю на цю роботу, перевстановлюю двері, роблю спуски для візка та все таке інше. Батьки мешкають за містом, поки живу у них.

Іноді приїжджаю в Київ, щоб попрацювати в офісі разом з командою. Наша громадська організація намагається доносити свою думку, як то кажуть, тихою сапою. Суспільство має поступово змінюватися. Ми випрацьовуємо різні ідеї з правозахисту. І це мене відволікає від темних думок про непевне майбутнє.

"Наша громадська організація намагається доносити свою думку, як то кажуть, тихою сапою. Суспільство має поступово змінюватися", - вважає Віктор Пилипенко

— Вони зараз у всіх. Виснажує невизначеність, а головне — новини з фронту погані.

— Повністю поділяю те, що ви кажете. Мені важко читати про те, що ми втрачаємо село за селом, що ворог просувається й наближається до дедалі більших мирних українських міст. Це й Костянтинівка, й Курахове, й Слов'янськ, і Краматорськ.

Я спілкуюся з моїми побратимами та посестрами, які зараз знаходяться на Вугледарщині. Хоча в них поки спокійно, але ж вони можуть так само, коли бої зав'яжуться в Кураховому, з часом опинитися в котлі. Так, дуже тривожно.

Як піхотинець маю сказати, що саме на піхоті тримається лінія фронту. Всі ці ССО, спецпідрозділи Kraken, штурмовики — це чудово. Але потім доводиться тримати рубіж саме піхоті. Якщо піхота не витримує, ворог просовується далі. Поки піхота не вкопана й не захищена, ми будемо мати цю непевну ситуацію на фронті. Вкопайте добре піхоту, вкопайте кулеметників, вкопайте розрахунки. І тоді піхота добре буде стримувати ворога. Звичайно, багато що залежить від артилерії, щоби вона могла гідно погашати російську.

От тепер нарешті ніби копають. На третьому році війни, а взагалі — на десятому. А росіяни вкопуються добряче. Лінія Суровікина виросла за якісь лічені місяці. Поки наші не навчаться це робити, будемо втрачати території.

Так, «друга армія світу» десять років брала Мар'їнку та Авдіївку. Так, російська армія незграбна, однак там є професіонали, є гарні успішні операції, хоча й не такі супермасштабні. Вони нас засипають м'ясом. Просто пхають їх йти й гинути «за родину, за путіна». Але весь цей час ЗСУ своєю хоробрістю стримують цього монстра.

Читайте також: «Україна стала цінністю для українців та європейців, і кожен має щось для неї пожертвувати», — Павло Клімкін

1736

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів