ПОИСК
Інтерв'ю

«Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»

12:20 27 квітня 2024
Олександр Цебрій

На «нулі» зовсім інша система координат, інший відлік часу, інша філософія — все інше. Там немає місця для пафосу, закликів, високих слів, фальші й півтонів. Там все справжнє.

Щоб хоча б трошки зрозуміти, через яке пекло проходять люди на передовій, просто порівняйте їхні фото два роки тому й зараз. Подивіться в їхні очі, послухайте, як вони говорять (не тоді, коли приїжджають сюди на кілька днів, а саме коли знаходяться на фронті) — без емоцій, занадто спокійно, не голосно. Ніби бояться когось потривожити.

Ці мужні люди роблять найважливішу справу у своєму житті. Тому ми маємо постійно дякувати їм за кожний новий ранок і допомагати всім, чим тільки можемо, і навіть більше, і молитися, щоб вони повернулися живими з цієї клятої війни.

Серед тих, хто зараз воює на дуже гарячому Донецькому напрямку, колишній мер Умані Олександр Цебрій. Як він каже, його біографія доволі проста. Народився у 1974 році в Умані. Після закінчення школи займався підприємницькою діяльністю. Потім став депутатом міської ради. У 2015 році його обрали міським головою. У 2020-му знову повернувся у підприємництво.

О десятій годині 24 лютого 2022 року пішов у військкомат, відстояв чергу і вступив до лав територіальної оборони. В той же день вони з земляками почали обороняти міське летовище, навіть змогли збити ворожий гвинтокрил. Через кілька днів вже був в лавах ЗСУ. Зараз молодший сержант Цебрій несе службу у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Виговського. Позивний «Мер».

— Олександре, дуже зачепив ваш нещодавній пост у «Фейсбуці» про те, як ви «працювали не одну ніч — і тепер Україна відновила контроль ще над 50 метрами рідної землі». Ви написали: «Можливо, хтось скаже, що 50 метрів — це дріб’язок. Можливо, але не в цьому випадку». Коли читаєш, як хлопці б’ються буквально за крихітні клаптики нашої території — окоп, посадку, пів вулиці, всі слова зайві. Лише щира шана, повага й вдячність.

— У нас бойові дії йдуть в посадках або там, що колись було лісосмугами, а тепер взагалі немає ані дерев (вони повалені пострілами з гармат і мінометів), ані хоча б якоїсь рослинності. Все зруйновано, збито, все в вирвах від мін. Тому зачепитися немає за що. Піхота виживає тільки завдяки тому, що окопується. Треба копати, копати й копати. Тільки тоді в тебе є шанс на те, що ти виживеш, втримаєш позицію й зможеш дати відсіч ворогу.

Та позиція, про яку ви говорите, була повністю зруйнована багатьма штурмами ворога — мінами, артою, великими калібрами. Тому стало питання: або ми відходимо далі в тил на наступну позицію, бо цю відновити практично нереально, там копати вже не було де, не говорячи про можливості її укріпити, або я запропонував креативне рішення — ми ідемо вперед і там в сірій зоні відкопуємо ще одну позицію. Мене підтримали.

І от ми ночами ходили й копали. Це, до речі, не перша позиція, яку ми так відкопали. Нещодавно таким чином зробили ще одну позицію на 500 метрів вперед. Це взагалі був, чесно кажучи, вищий пілотаж. Було дуже-дуже важко, дуже складно й вкрай небезпечно.

А стосовно тих 50 метрів, спочатку на зруйнованій позиції були зняті міни, тобто вона була розмінована, потім ми вийшли вперед і копали. Не один день — протягом двох тижнів. Ночами затягнули все сітками, зробили укриття. І зараз там нормальна позиція, де хлопці тримають оборону.

РЕКЛАМА

Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії

— Ситуація на фронті загострюється з кожною годиною, ворог просувається, на жаль. Який настрій зараз у хлопців? Чи є зневіра, відчай, злість?

РЕКЛАМА

— Злість там є тільки на ворога, це стовідсотково у всіх. Тому що всі розуміють, що ми знаходимось тут саме через те, що росіяни пішли на Україну.

Зневіра? Теж немає. Я вірю в себе, у своїх побратимів, в те, що Україна буде звільнена. Те, що люди зморилися й емоційно вигорають, — правда. Ми ж не роботи. У нас немає якогось ступеня зносу, так би мовити. Тому це нормально, це природно, що людям потрібен перепочинок. Їх треба відправити на ротацію, дати можливість відвідати родину, обійняти дітей і дружин, поспати у своєму ліжку, погодувати свого пса. Щоб відчувати, що ти людина, а не кинуте напризволяще незрозуміло хто.

РЕКЛАМА

Всі хлопці одностайні в тому, що нас мають змінювати, що має бути якийсь певний термін, щоб люди побули саме на передовій — там, де ми, де потрібно воювати, а потім перемкнулися на нормальний режим. Щоб людина зрозуміла, що вона жива.

— Ви особисто були вдома за ці два роки?

— Так. Я був вдома, бачив родину. І хлопці мої також певний період були вдома. Але цього недостатньо. Я переконаний, що має бути якийсь визначений період, коли бійці повинні повоювати (не знаю, місяця три, умовно кажучи), а потім треба дати їм перепочинок і вони знову зможуть повернутися на передову. Інакше не буде тієї продуктивності, якої від нас чекають.

— Важко далося рішення йти в армію? Кожний, хто їде на фронт, розуміє, що це може бути квиток в один кінець.

— Всі ми дорослі люди й розуміємо, що це війна. Я бачив не одну смерть поруч. І витягував з поля бою поранених і загиблих, на превеликий жаль. Тому знаю, що це таке. Неодноразово й сам знаходився на межі життя і смерті. Рожевих окулярів в мене немає. Це все серйозно. Тут кров не бутафорна, а сама звичайна і реальна.

Тому треба дбати в першу чергу про себе і своїх побратимів. Людина, яка довго перебуває в таких екстремальних ситуаціях, може або спіймати ступор, або почати всього боятися, або — зворотний бік медалі — втратити почуття страху, тобто не буде одягати шолом та бронік, звертати увагу на постріли й вибухи. Кожна така реакція вкрай небезпечна. Це все наслідки психологічної травми, яку кожний з нас отримав і отримує.

Почав і за собою спостерігати певні речі. Що вже не так реагую на небезпеку. Тому й кажу, що кожному з нас дуже потрібен перепочинок, щоб якось більш адекватно ставитися до цієї реальності. Смерть тут дійсно поруч. Треба все зробити, щоб вона пішла до ворога, а не до нас.

«Я бачив не одну смерть поруч. І витягував з поля бою поранених і загиблих, на превеликий жаль. Тому знаю, що це таке. Неодноразово й сам знаходився на межі життя і смерті», - розповів Олександр Цебрій

Читайте також: «Ми витягнемо весь попіл із кремлівської стіни та зрівняємо мавзолей із землею», — заступник командира легіону «Свобода росії»

— Напевно пам’ятаєте перший випадок, коли вам стало по-справжньому страшно? От коли зрозуміли, що — все, це кінець.

— Таких випадків було багато.

Перший раз страшно було, коли нас почали крити мінами й одна попала біля бліндажа, де ми знаходилися. Нас просто підкинуло десь на метр. Завалилося укриття. І от я розумію, що наступний постріл вже може бути в бліндаж — і все закінчиться отут, зараз і в цей спосіб.

Злякався, коли ми пішли вночі по мінному полю брати в полон росіянина. І от коли ворог був від нас вже метрів за двісті, я побачив, що мій побратим без шолома і без броніка. От тоді злякався, чесно. Не за себе — за нього. Людина-відчайдуха. Я лаявся на нього, казав, що він нехтує своїм життям, щоб повертався, але він не захотів. Так ми і взяли того полоненого.

Я був нагороджений за цей епізод (7 березня цього року Олександр Цебрій отримав орден «За мужність» третього ступеня. - Авт.), оскільки потім той полонений дав відповідним службам серйозну інформацію. Навіть не знаю, хто він такий. Йому 50 років, він був засуджений за вбивство. Тобто вбивав там і прийшов вбивати тут.

Я з ним не спілкувався. Чесно сказати, було не цікаво читати йому якусь політінформацію про те, навіщо він сюди приперся. От що мені йому говорити? Він зробив свій свідомий вибір. Адже це не маленька дитина, яка, засунувши пальці в розетку, не знає, що на неї чекає.

— Ви дуже класно пишете про своїх побратимів. Відчувається, що пишаєтесь ними й дуже їх поважаєте.

— Мої побратими — це одні з найчудовіших людей, яких я знаю. Це представники абсолютно мирних професій. У нас є електрик, є два айтішники, є аграрій, який все життя працював на полі, є пожежник. І немає жодного професійного військового. Я, наприклад, ніколи в житті не служив в армії, навіть строкову. І навіть не міг подумати, що буду служити. Але почалася війна, і я пішов у військкомат. Переважна більшість побратимів зробили так само. Вони відмінно воюють і показують чудові результати.

«Мої побратими – це найчудовіші люди, яких я знаю», - пишається Олександр Цебрій

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Процитую ваш текст про те, як війна змінює людей. «Я воюю! Але сама важка битва не з ворогом, а з собою… Я всіма силами відвойовую себе справжнього (такого, як був) у цієї війни. Війна перемелює людей, ламає та змінює їх докорінно. Неймовірно важко тому, хто бачив смерть, відчував її холодний подих, залишитись тим, яким він був до війни. Я відвоюю себе у цієї ненажерливої sуки, не здамся. Я сильніший за неї!»

— Не бачив жодну людину, яку війна зробила кращою. Скажу так. Кращою людина була до війни. Війна змінює, і не в кращий бік. Є люди, які черствіють душею, які зневірюються, які вже не так цінують власне життя, які ламаються морально. Все це є. От щоб всього цього не було, знову ж таки повторю, нам потрібен відпочинок. Щоб поспілкуватися з рідними та близькими, з тими самими побратимами, щоб зайнятися більш цікавими справами.

Наприклад, я до 24 лютого постійно займався спортом. Щоденно робив якісь фізичні вправи. Однак з того дня — жодного разу. Чесно сказати, не лежить душа. Зараз я просто взяв і тупо заставив себе це робити. І буду продовжувати.

Людина ж не завжди сидить в окопі. Ми заходимо на чергування на передову на кілька діб, потім повертаємося на короткий відпочинок. Це час на те, щоб попрати речі, поспати, побути в соцмережах, зайнятися своїми справами. Я ж не кажу, що в цей період треба постійно тренуватися. Але хоча б мінімум — віджатися від підлоги, підтягнутися декілька разів на якійсь перекладині. На це часу багато не треба, просто ти маєш пересилити себе й сказати: я буду це робити. Однак це важко. Бо твоя голова забита зовсім іншими речами. Але це потрібно, тому що воно тобі дає можливість розвантажити нервову систему. А це дуже-дуже важливо.

Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін

— Ще цитата. «Мені соромно про це говорити, але до війни я не знав „Отче наш“. Вважав, що сам справлюсь з усім. Але в окопах атеїстів немає, моляться всі, тому молитва — це основне».

— Не буду говорити про всіх побратимів, скажу про себе. Людина не те що починає вірити в Бога. Вона розуміє, що є якась сила, яка її береже. Якщо Бог його залишив живим, значить, у нього ще є якась місія на цьому світі. Він ще потрібний державі, якщо вже пафосно, своїм рідним, друзям, колегам. Він ще має щось зробити. Тому життя треба цінувати. І вірити треба. В себе в тому числі.

— Ви вже бачили все. Які картинки будете пам'ятати все життя?

— Це обличчя хлопців, коли я зайшов на позицію їх міняти. Вони відстояли кілька діб, відбивали дуже серйозні штурми противника, побили велику кількість ворожої броньованої техніки й чудом залишились живі. Назавжди запам'ятав їхні очі.

Також буду пам'ятати, як ми відкопували нашого загиблого хлопчину. Буду пам'ятати свій стан, коли розбирали мінометом наш бліндаж. І всіх хлопців, яких вже немає. Якими вони були, їхні жарти, як ми з ними спілкувалися. Хотілося б ще пам'ятати Перемогу.

«Неймовірно важко тому, хто бачив смерть, відчував її холодний подих, залишитись тим, яким був до війни». Порівняйте фото Олександра Цебрія до повномасштабного вторгнення вторгення й тепер

Читайте також: «Я в Дніпрі до війни ніколи не був, а зараз це місто знаю по моргах»: як шукають зниклих безвісти

— Ви якось написали про те, як вас труїли газами. Це дійсно жах.

— Та постійно скидають отруйні речовини. Вони ніколи це не припиняли. Скидають спочатку отруйний газ, а потім боєприпаси. І все. Людина вискакує з окопу в паніці, потім на неї кидають гранату чи ще щось. Отак вони воюють. Так, я отримав отруєння і лікувався від цього. Але воно було не настільки складне. Я не стільки того газу хапнув. Люди хапають набагато більше.

— Ви часто пишете, що вас дратує те, що відбувається всередині нашого суспільства: «Я зневажаю практично всіх українських політиків за їхні дії або злочинну бездіяльність. Ми боремось за Україну, а вони — за свої смердючі рейтинги й статки». Багатьох зараз дуже лякають наші внутрішні процеси. Чиновників та політиків не зупиняє те, що в країні війна. Корупція, хабарі, дерибан, схеми, чвари. Ви закликаєте владу перестати брехати й працювати на Перемогу і запитуєте: «Ви взагалі перемагати збираєтесь?» Давно кажу, що нам й путіна не треба, ми самі впораємось. Поставлю вам запитання, яке ви дуже часто повторюєте: що не так з нашою країною?

— Підтримую те, що ви говорите. Мені дуже подобалась Україна. Я пишався нашими громадянами у перші два місяці після повномасштабного вторгнення. Ми тоді були справжніми українцями. Ми були об'єднаними.

Я люто ненавиджу всіх, хто заробляє на війні, на смертях, хто витрачає державні кошти не на Перемогу, а на абсолютно непотрібні речі. Це та сама бруківка, ті самі стадіони, ті самі басейни. Ми це бачимо в кожному місті, в кожному селі, на превеликий жаль.

Пам'ятаю, як десь у середині грудня минулого року їхав до місця, де ми несемо службу. І побачив, як в болото, от просто в воду кидали асфальт. Начебто асфальтували дорогу. Я зупинився: «Хлопці, що ви робите? Дванадцять кілометрів від передової — і ви кидаєте асфальт?» На що мені відповіли: «Для чого ж ми тут? Нам дали вказівку це робити — ми будемо це робити».

Це навіть не політики, не господарники — це мародери. Люди всім селом збирають хлопцям на дрон, а вони витрачають сотні тисяч на перекладання нікому не потрібної бруківки. Практично в кожному місті на мирній території, прикриваючись тим, що вони роблять начебто добру справу для громади та її мешканців, безсовісно грабують бюджет. Проти цього завжди боровся і буду боротися. Для мене такі люди гірші за росіян.

Читайте також: «Влада не демонструє бажання бути гідною свого народу», — політолог Євген Магда

— Російські військові діями довели, що добре навчаються і роблять правильні висновки. Що скажете про ворожу армію?

— На превеликий жаль, ворог прогресує, це чиста правда. Це не мобіки, не чмобіки, не алкашня, про яких нам розповідали. Вони дійсно у певний період утилізували свою біомасу, закидали в так звані м’ясні штурми й зеків, і інший непотріб. Бачив неодноразово у військових квитках їхніх загиблих з підрозділів «Шторм-V» та «Шторм-Z» фотографії в арештантських робах з номерами.

Але у них є й регулярні війська, які доволі грамотно воюють, які сучасно екіпіровані, які знають, що таке тактика, що таке взагалі війна, в яких є вишколи, які пройшли певне навчання. Це відчувається по тому, що і як вони роблять. Це серйозна і потужна армія. В них є безліміт по людях, по зброї, по боєкомплекту, тому протистояти їм надзвичайно важко.

А наша держава, вважаю, не зовсім правильно підходить до проблем мобілізації та ротації. Тому сьогодні в цих питаннях ми програємо, і дуже сильно, на превеликий жаль.

— Як ви ставитеся до думки, що треба зафіксувати лінію зіткнення й починати переговори з кремлем? Все частіше чую на нашому ринку розмови, що настав час миритися з росією якомога швидше. А для декого досі війни немає взагалі.

— Відповім як військовий. Я буду воювати. Справа політиків — шукати формат, як Україна зможе повернути свої території й убезпечити населення. Що важливіше, наприклад, люди чи території? Для мене особисто — люди. Я не буду миритися з тим, що гинуть кращі, гинуть патріоти.

Тому справа нашого зовнішнього сектору — думати перш за все не як помиритися з росією, а шукати форму безпекового союзу з Заходом, щоб нам гарантували недоторканість нашої держави й щоб це не стало черговим Будапештським меморандумом. Вони мають досягти взаємодії з західними країнами, які б дійсно гарантували нам безпеку від цього лютого звіра, щоб в майбутньому будь-хто знав, що лізти до нас не можна. Це завдання для дипломатів і політиків. Це їхня війна, їхня передова. І вона не менш складна, ніж у нас. Тому ми будемо робити свою справу, а вони хай роблять свою.

«У мене, наприклад, мотивація конкретна – воюю за близьких. Вона для мене набагато більше значить. Думаю, що у кожного є така сама», - розповів Олександр Цебрій

— У нас провал за провалом на міжнародному рівні.

— На жаль, це правда. Скажу вам так. От у нас на війні все чесно. Ми чесно воюємо, гинемо, на превеликий жаль, і втрачаємо здоров'я. Хотілося б, щоб всі також чесно виконували свою роботу.

Ми можемо зараз помиритися, підписати будь-які папери з агресором. Але ще Бісмарк говорив, що «жоден договір з росією не вартий паперу, на якому його підписано». Тому миритися — це відтермінувати війну, перекласти її на наступні покоління. Я, наприклад, не хочу, щоб воювали мої діти та онуки. Тому що наступна війна буде набагато складнішою й набагато кривавішою. І взагалі чи тоді Україна зможе вижити, тому що ми вже втратили таку велику кількість людей.

Тому бачу перспективу лише в безпековому союзі. Росіяни з задоволенням підпишуть будь-який папірець про перемир'я, а потім, коли зроблять у себе правильну мобілізацію, проведуть навчання, виготовлять необхідне озброєння, зроблять певні висновки з цієї війни та своїх програшів, в одну мить порушать всі домовленості. Тому нас чекає дуже важка історія, якщо ми підемо на це перемир’я.

Сама Україна вистояти без західної підтримки не зможе, це очевидно. Якби Конгрес та Сенат США не проголосували за надання нам допомоги, нам було б, м'яко кажучи, значно складніше.

Читайте також: «Якщо Захід дозволить вам вести цю війну як наступальну, все закінчиться дуже швидко Перемогою України», — історик Юрій Фельштинський

— Військові постійно кажуть про дефіцит снарядів на передовій. На вашій ділянці фронту це дуже відчувається? Чи не можна про таке запитувати?

— Не можу вам сказати, відчувається чи не відчувається. Це більш питання до командування підрозділів. У нас, якщо є потреба відпрацювати по ворогу, то ми відпрацьовуємо. Не бачу, щоб мовчала наша арта. Вона не мовчить. Звісно, якби було більше снарядів, вона б більше працювала. Але це вже інша історія.

— Вже майже ніхто не говорить про мету дійти до кордонів 1991 року. Треба реально оцінювати ситуацію і наші спроможності. Завжди казала, що Крим і Донбас — це Україна. Однак тепер, бачачи це «велике щастя», яке нарешті Донецьк і Луганськ дочекалися, що вони «навеки с россией», та шабаш, який там влаштували росіяни, не впевнена, що такий Донбас — з цими зомбованими підлітками, зі старими бабцями, які волали «путин, приди», з колаборантами, яких там десятки тисяч, — нам потрібний. Говорю як колишня мешканка. Як ви ставитеся до втрати територій заради миру? Це питання дуже серйозне. Нас до цього підштовхує Захід.

— Повністю підтримую, що Донбас і Крим — це Україна, і що ми маємо повернути свої території. Чи ми можемо повернути їх зараз? Це велике питання. Можливо, але ціною величезних людських втрат. Чи ми готові до цього? Я персонально — ні. Бо Україна, хочу ще раз повторити, це для мене не території, а люди першочергово, бо тільки люди можуть відновити цю країну.

Якщо чесно, питань більше, чим відповідей. Хай політики цим переймаються. Я зараз все роблю для того, щоб відвоювати нашу землю й не пустити ворога далі. Це моє завдання на сьогодні.

Читайте також: «Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова

— Знаю, що хлопців дратують фрази «віримо в ЗСУ» та «ми вже перемогли», що ви дуже втомлені й виснажені, однак, схоже, що найбільші випробування попереду. От ви радите «позитив шукати навіть в негативі». Що вам допомагає триматися в таких пекельних умовах?

— Не буду говорити пафосних речей про Україну. Я воюю за свою сім’ю, за рідних, за тих хлопців, які зі мною поруч. Знаю, що мене максимально мотивує те, що мій батько похований в Україні. Я виїжджати й тікати нікуди не збираюся. Я буду воювати. Не хочу лише, щоб ця війна йшла до останнього українця. Хай вона йде до останнього окупанта на нашій території. Так воно має бути.

Однак і світ має зрозуміти, що це не війна України проти росії, а це війна добра проти зла, що ми воюємо за демократію, за європейські цінності. Це мають розуміти й в Європі, і за океаном — та на всіх континентах.

А мотивація має бути в кожного персональна. Не загальна, не «за родину, за Сталіна», як говорили в СРСР під час Другої світової. У мене, наприклад, мотивація конкретна — за близьких. Вона для мене набагато більше значить. Думаю, що у кожного така сама.

Ще мотивувати мають мрії. От я хочу піднятися на Еверест, це моя велика мрія. Хочу побачити своїх онуків, сходити на рибалку з кимось. В мене є свої невеликі плани, як і в кожної людини. Саме вони повинні мотивувати й підтримувати нас.

Людина має розуміти, що їй є що втрачати. Якщо не буде України, якщо сюди прийде ворог, то всі її плани множаться на нуль. От я не хочу, щоб мої плани якась нечисть помножила на нуль, бо вони для мене дорогі й найважливіші.

Читайте також: «Якщо Україна програє цю війну, нам влаштують геноцид. Причому різати будуть усіх», — військовий аналітик Петро Черник

5348

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів