«У сина було кілька важких контузій та поранень, але він все одно рвався на фронт»: історія 24-річного героя з позивним «Бандера»

— Пам'ятаю свого синочка завжди усміхненим хлопчиком, він був шустрим та веселим. Все його цікавило. У шкільні роки він наголошував, що більше ніде себе не бачить, крім армії. Не повірите, але коли на виставах у школі обирали ролі, то мій син вимагав військову форму, аби бути захисником, — розповідає «ФАКТАМ» мама бійця Валентина. — Проте стати офіцером залишилось у мріях. А все тому, що у дитинстві Степану провели оперативне втручання, бо виявили доброякісну пухлину на внутрішньому вусі. Відповідно, він не зміг вступити до військового училища, проходити строкову службу — також. Син через це переживав. У 2016 році Степан вступив до коледжу за спеціалізацією «матрос-механік». Втім, так і не отримав диплом…

— Що сталося?

— Коли Степану виповнилося вісімнадцять, він підписав контракт та проходив службу у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді в Житомирі. Отримав посаду старшого водія мінометного взводу. Я досі шокована, як син зміг приховати свої проблеми з вухом. Потрапити до цих елітних військ складно, тому Степан весь час займався спортом, готувався. Знаю, що виконав п’ять стрибків з парашутом з різної висоти. І всі вдало. Мотивація та віра в себе зробили своє. Звісно, ми були шоковані рішенням сина, відмовляли його. Проте він мав такий характер, що не переконаєш. Ви б бачили як Степан радів, коли отримав краповий берет! У 19 років він уже виконував бойові завдання в зоні АТО на Донеччині. Під час одного з них отримав контузію, яка призвела до проблем з вухами. Йому зробили операцію в Києві. Зрештою, Степана звільнили з військової служби за станом здоров'я. Перший час син працював на заводі у Запоріжжі. Після чого — охоронцем вантажів на «Запоріжсталі». Коли розпочалася повномасштабна війна, у перший же день Степан, не вагаючись, взяв до рук зброю.

— Ваш син мав досить цікавий позивний — «Бандера». Яка історія його появи?

— Так, ми самі були здивовані ним. Бійці собі жартували, що, якщо росіяни шукають по всій Україні таку постать, як Бандера, тоді в їхньому батальйоні буде свій. Але додам, що змалку Степан був патріотом. Все, що йому писали ВЛК, він брав документа та рвав. Він жив лише тим, що повинен захищати. І казав, що, коли війна закінчиться, піде в легіон.

— Що розповідав Степан про бої?

— З 25 лютого 2022 року у складі 54-ї механізованої бригади він боронив Волноваху, але її, як знаєте, швидко окупували вороги. На початку червня того ж року Степан біля Мар`їнки отримав важку контузію. Так сталося, що їх накрили з артилерії, поки він прикривав своїх хлопців. Підлікувавшись, син знову повернувся у стрій, визволяв Херсон, воював на Донеччині. І знову контузії, операції… У сина була порушена хода, мова, він мав гематому головного мозку, ним займалися ізраїльські лікарі. Через це його перевели інструктором у військкомат у місто Вільнянськ на Запоріжжі. Але сидіти в тилу — це точно не про Степана. Недовго він там пробув, повернувся до побратимів. З початку 2023 року син воював у складі 415-го окремого стрілецького батальйону у Запорізькій області. А з літа у складі 3-ї окремої штурмової бригади їх перекинули під Бахмут, там творилось справжнє пекло… Спілкувались ми з сином за можливості, зазвичай він писав, що йде на завдання, зв'язок буде поганий, сам нам напише. І ми молились та чекали…

— Коли востаннє бачили сина і чи передчували лихо?

— Це був початок вересня… Степан приїхав додому, пригнав машину на ремонт. У нього виникли проблеми із зором. Потрібно було пройти обстеження. На ньому лікарі й застерегли сина: наступну контузію може не пережити, залишиться сліпим… Крім того, на одне вухо син уже не чув. Про те, щоб залишити службу, син і думати не хотів. Мовляв, як це так, що його бійці віддають життя за мирне небо, а він сидітиме собі? Степан наголошував: «В мене є навушники, я чую, все буде добре». Коли син їхав на передову, сказав, що, може, вже не побачимось, він встиг зустрітися з усіма своїми друзями…

— Що знаєте про обставини загибелі сина?

— Це було 13 вересня. Почався штурм Андріївки. Ворог застосував обстріл з мінометів, потім стріляли з вертольотів. Степан отримав поранення, несумісне з життям. Про те, що його вбили окупанти, дізналася 15 вересня від побратимів сина. Потім вже принесли «похоронку» з військкомату… Поховали ми Степана у рідному селі. Тепер збираємо підписи на посмертну нагороду «Герой України», ініціювала петицію двоюрідна сестра Степана. І ми просимо небайдужих підтримати нас, адже мій син з 18 років боронив країну, хоч через проблеми зі здоров’ям міг спокійно сидіти вдома. Щоби хоч трохи впоратися з горем, волонтеримо з чоловіком. Тепер всі воїни — наші діти…

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію героя Дмитра Пустовіта з Вінниччини, який також з перших місяців повномасштабного вторгнення рф захищав країну, ставши бійцем військової частини А4038 «Вінницькі Янголи».

Читайте також: «Коли дізнались, що син зник безвісти, у його тата стався інсульт»: російські окупанти розстріляли військовополоненого Івана Григуса

108

Читайте нас у Facebook