«Сусіди на очах один у одного просто горіли у вогні»: телеведучий та волонтер Денис Мінін про життя під час великої війни

Ведучий проєкту «Ранок Вдома» («Дім») та волонтер громадської організації «Вивеземо!» Денис Мінін на початку повномасштабного вторгнення залишив крісло телеведучого і став допомагати людям і тваринам евакуюватися з окупованих територій. За словами ведучого, війна і нова діяльність неабияк вплинули на нього.

- Війна змінила кожного, — каже Денис. — І мене. Сподіваюся, у кращий бік. Волонтерська праця навчила мене двом речам: довірі та відповідальності. Відповідальності за свої рішення, відповідальності за життя інших людей.

В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Денис Мінін згадав початок війни у Маріуполі, батьків, які залишились на окупованій території, та зізнався у страхах.

«Досі не відчуваю себе у формі»

— Денис, наскільки неочікуваним було запрошення стати ведучим ранкового шоу?

- Дуже несподівано. Бо я відверто казав своїм друзям, що до завершення війни я не планую повертатися в медіа, тому що хочу зосередитися на волонтерській справі. Але так вийшло, що я став гостем сюжету каналу «Дім» про повернення наших людей з окупації, а через пару тижнів мене запросила на каву шеф-редакторка каналу та запропонувала пройти кастинг на ведучого «Ранку Вдома». Тоді я сказав, що мені треба час, щоб подумати.

— Ви вагалися?

— Я вважав, що не знаходжусь у потрібній «формі». Я до того часу вже більше двох років не працював, як ведучий. Навіть, після першого тижня ефіру можу сказати, що досі не відчуваю себе у формі та гармонійно у кадрі. Вдячний колективу проєкту, який мене підтримує.

Ухвалюючи рішення, я взяв час на «подумати», порадився з родиною, колегами, зважив свої можливості і… погодився. Я знав, що у ранковому шоу приділяється багато уваги людям, які роблять важливі речі для нашого не простого часу. Сьогодні не можна бути просто розважальною програмою, все одно маєш робити соціальній проєкт. Зрештою, ця історія підходить мені за багатьма цінностями, тому я на неї погодився.

— Ви не залишаєте волонтерську діяльність, як вдається поєднувати?

— Раніше мені треба було багато особистого часу приділяти транспортуванню людей. Зараз логістика повернення людей з окупованих територій значно складніша. Вона займає до восьми днів і людям доводиться проїжджати до двох тисяч кілометрів, щоб повернутися в Україну. Ці шляхи йдуть через окуповані території, росію і білорусь. Я фізично там не знаходжусь, але займаюсь координацією і зв'язком. Тому в основному живу у Києві, у мене є чудова команда, завдяки якій можу працювати на телебаченні.

«Батьки готували їжу у під'їзді, між поверхами»

— Ви зустріли велику війну також знаходячись у прямому ефірі.

— Так, тоді я працював на телеканалі Live.ua. Це був останній ефір. Памʼятаю, 24 лютого я прокинувся під звуки вибухів, але подумав, що то хтось гуляє у Гідропарку. Почав збиратися на роботу, за мною заїхала машина з ранковою розвозкою. Я вийшов з під'їзду, поруч з машиною стояли дівчата — гример та майстер мейк-апу — і обидві плакали. Одна з дівчат вибачилась і поїхала у бік Львову. Ніхто тоді не розумів, що робити, але команда ранкового ефіру вирішила працювати. Десь до 8.15 ранку не було жодного офіційного повідомлення про те, що відбувається. А російське іпсо вже працювало, писало, що Івано-Франківськ розбомбили, на Тернопіль летять ракети. Було багато страху. Це був найважчий ефір у моєму житті. Памʼятаю, о дев'ятій ранку я вийшов з офісу на Кловській і побачив майже футуристичну картину. Порожній Київ і тільки машини проносились по дорозі зі швидкістю 100 км на годину у сторону Житомирського шосе.

— Що було тоді з вашою родиною?

— Дружина з дитиною були в Одесі на похороні дідуся. Я поїхав до них, знаючи ще з Маріуполя, у якому я жив до 2017 року, що таке війна. Просто повинен був бути разом з сім’єю. Через декілька днів відвіз їх до кордону з Молдовою. Вони жили деякий час у Кишиневі, потім Лісабоні і врешті решт, повернулися до мене. Зараз ми разом у Києві. Я зрозумів, що стосунки на відстані — це складна історія. Ти можеш просто залишитися татом у вотсапі чи на відеодзвінках.

— Як донька реагує на тривоги?

— Влітку їй виповнилось чотири роки. Ми звертались до психологів, і вони радять не пояснювати дитині деталі того, що відбувається. Ми з дружиною вже побудували внутрішню безпекову систему. Донька знає, що таке «повітряна тривога», що в країні війна. Але забирати дитинство не хочемо.

— Чи залишились ваші рідні у Маріуполі?

— Поблизу Маріуполя живуть мої батьки. Так, це була моя трагедія і іронія життя. Я вивіз з окупації багатьох людей, а мої батьки все ж відмовились. Це був їх вибір, і я його прийняв. Я бачив багато прикладів людей, яких ми евакуювали за проханням родичів, а за місяць-два ці люди просили, щоб ми відвезли їх назад, додому.

Читайте також: «Найбільше боявся за дітей, що з ними щось може статися»: актор та військовий Геннадій Попенко про виклики під час великої війни

— І все ж таки складно уявити, як люди пояснюють своє небажання їхати з окупації.

— У тих, хто пережив Маріуполь 2022 року, є свої страхи. Два перших місяці повномасштабного вторгнення вони жили розуміючи, що їх можуть вбити щохвилини. Навіть, коли просто виходили за водою. Мої батьки готували їжу у під'їзді, між поверхами, бо на вулиці чекала тільки смерть. Тому багато хто з тих, про пережив ту непросту весну, боялися їхати, щоб знову не опинитися під бомбами. І це тільки одна з причин…

— Ті перші місяці, мабуть, були для вас найтяжчими.

— Я не розумів, чи живі батьки. Водії, які вивозили людей не могли до них потрапити, бо батьки живуть у віддаленому районі. Навіть, самі відчайдушні водії відмовлялися. Я був без новин і жодних очікувань, що вони будуть живі. Вперше про батьків я дізнався в травні місяці 2022 року. Мама до війни працювала вчителькою у школі, і її колишній учень написав мені, що бачив маму з татом. Я попросив зайти до них та записати для мене відео. Таких схудлих батьків я ніколи не бачив — вони втратили, мабуть, 25 кілограмів. Я дивився це відео тільки раз і пообіцяв собі, що не зроблю цього більше ніколи ні за яких умов.

— Зараз ви маєте звʼязок?

— Час від часу у них є Інтернет. Ми спілкуємось, і я живу сподіваннями, що побачимось наживо.

— Як маріуполець, ви знали давно, що таке війна…

— У 2017 році, коли я переїхав до Києва, як будь-яка людина зі сходу не міг нормально реагувати на звуки феєрверків. В Маріуполі, коли працював на ранковому шоу, прокидався о пʼятій ранку під звуки артилерії. З 2015 року я міг розрізняти, де прильот, а де вихід нашої артилерії. Тому я на початку повномасштабної війни і поїхав відразу до родини у Одесу, щоб знизити їх рівень паніки і наполягав, щоб дружина з дитиною виїхали за кордон.

Читайте також: «Розрив танкового снаряда поблизу — і мені відсікло ногу»: ветеран війни Олександр Швачка став телеведучим

— Часто згадуєте Маріуполь?

— Я намагаюсь не згадувати і фільм «20 днів у Маріуполі» не можу дивитися. Я пробував, але мені стає фізично погано. І там ще показано не найгірше, найгірше почалося після того, як режисер стрічки Мстислав Чернов виїхав з міста. Протягом наступного місяця було ще страшніше. Запасів води було менше, пожежні машини вже не приїжджали на виклики. Сусіди на очах один у одного просто горіли у вогні. Для мене це важка історія. Я сумую за Маріуполем — містом мого дитинства, яке я вже не побачу таким.

— Думали про те, що зробите найпершим, коли настане Перемога?

— Я просто живу у парадигмі того, що треба щось робити, щоб ця Перемога настала. Коли це трапиться, сподіваюсь, зможу обійняти своїх батьків і зателефонувати всім друзям з мого рідного Маріуполя.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію поліцейського з Маріуполя Станіслава Борщака, яка схожа на карколомний сюжет фільму.

90

Читайте нас у Facebook