«Найбільше боявся за дітей, що з ними щось може статися»: актор та військовий Геннадій Попенко про виклики під час великої війни

«Будь-яка українська цінність має бути в москві»

— Геннадію, зараз ви проходите лікування, як почуваєтеся?

— Отримав складний перелом колінного суглоба, розриви зв'язок. Травма є тяжкою, потребує тривалого лікування і довгої подальшої реабілітації. На самопочуття травма не впливає. Я лишаюся на військовій службі, але перебуваю у відпустці за станом здоров'я.

— Як вдається поєднувати військову службу та роботу на телебаченні?

- Нереально — це коли не можна і не сильно хочеться. Відповідно, за наявності великого бажання можна шукати можливості. Є відпустки, є відрядження. Але звісно виходить неповноцінний формат роботи. Лише згадки про професію мирного часу. Тим паче, що вільний час хотілося б повністю присвячувати родині. Проте вони із розумінням ставляться до нових викликів.

— Яким було ваше найбільше враження під час створення проєкту «Повернені скарби»?

— Коли до тебе потрапляє стільки додаткової інформації, то скорегувавши її із власними знаннями, можна робити висновки. Скарби — це не лише золото. Скарби — це й гетьманські символи влади, оригінали історичних документів. Пробачте, але навіть тіла закатованих та вбитих українських діячів. Це ті основи, на яких ґрунтується національна історія, ідея, гордість, свідомість.

Читайте також: «Справжня історія України може розвалити росію»: документаліст Акім Галімов про реальну історію Криму

Росіяни робили все, щоб кожне наступне покоління українців все менше асоціювало себе з Україною. Не знало правди, не розуміло, хто є ворог, не відчувало звитяги та болю попередників. Вражає обсяг зробленої ворогом робити. Вражають розміри засобів, наполегливість їх застосування.

— Які скарби так і не вдається повернути?

— «Будь-яка українська цінність має бути в москві». Саме так там і вважали увесь час. Що за часів імперії царської, що радянської, що федеративної. Туди вивезли у 1912 році і Перещепинський скарб. 75 кг виробів з дорогоцінних металів. Які мають історичне значення й допомагають дослідити історію кочових народів, що проходили нашою територією.

Тотальне вилучення церковних цінностей на початку 1920-х, серед яких були не просто дорогоцінні храмові та вжиткові речі, а історичні та культурні артефакти. Таких прикладів можна перераховувати багато, від 17 ст. до нинішніх пограбувань українських музеїв. І найбільший скарб, який точно вже не повернути — це українці, що віддали життя на війні з московщиною.

«Багато хто живе так, ніби війни не існує»

— Що в вас остаточно змінилось з часів великої війни?

— Остаточно майже нічого не змінилося. Окрім усього життя.

Читайте також: «Російська шпигунська мережа охоплює половину земної кулі»: Руслан Шаріпов про агентів розвідки ворога та протидію їм

— Які зараз відчуття?

— Відчуття? Коліно болить. Відчуття, що українцям потрібно зібратися. Невелика країна переможе імперію тоді, коли кожен українець буде усвідомлено ставитися до реальної ситуації. Не ховати голову в пісок, а робити все, що можна саме тут і саме зараз.

Але багато хто живе так, ніби війни й загрози зникнення України не існує. До прикладу, дружина вже 3 роки з однодумцями плетуть маскувальні сітки. Організували 10 навколишніх сіл. Але у одному великому селі волонтерською діяльністю займається лише 1 родина. Багатодітна. Мама плете сітку, робить окопні свічки, батько зварює пічки-буржуйки, турелі для кулеметів.

А більш наочний приклад — стрічка соцмереж кожного з нас. Скільки там віртуальних друзів, що створили собі паралельний світ. Хтось зник на пару років і з'явився зараз. Так ніби нічого і не було. Хтось за кордоном працює з росіянами. І переконує мене (та себе), що то хороші росіяни.

«Депресія певною мірою є корисною»

— Що вас мотивує?

— Мотивує те, що я нікуди не хочу їхати. Я люблю Україну. Хочу, щоб мої діти були тут щасливими. Але водночас і мали вибір, де шукати свого щастя. Щоб їм не довелося жити в країні-концтаборі із царьом-батюшкою та переконаннями, що Україну створив чи то ленін, чи австрійський штаб.

— Багато хто пережив чи переживає депресію…

— Звісно і я знайомий із цією панною. Гадаю, що усі творчі люди проходять через неї. Певною мірою вона є корисною. В депресивному стані ти інакше дивишся на світ. Надмірні захоплення, марні надії, примарні цілі, що видавалися реальним планом, у стані депресії піддаються жорсткому перегляду і переосмисленню. Якщо депресію використовувати, а не просто проживати, то з неї можна вийти з новим досвідом. Ба більше, навіть планом дій.

Читайте також: «У Херсоні ніколи не знаєш, коли на твою голову може прилетіти снаряд»: розповідь про життя в прифронтовому місті

— Що найчастіше згадується з перших місяців великої війни?

— Стан безвиході в окупації. Настільки потужний, що такого не відчувалося протягом усього життя. Зазвичай ти можеш змінити майже все у своєму житті. Країну, людей навколо, роботу. А тут ти нічого взагалі не можеш змінити. Можеш лише чекати та вчиняти дрібні дії тактичного характеру. Щоб родині було що їсти, щоб нікого з родини не помітили росіяни. Найбільше боявся за дітей, що з ними щось може статися. Звісно, і родина, і власна безпека важливі. Але цих малих саме ти привів у світ і є відповідальним за них.

— Чому вас навчила війна?

— Що все відносно. І рівні викликів можуть бути такими, до яких ти не готувався. Проте не можна опускати руки навіть тоді, коли не знаєш, як саме маєш боротися. І зрештою вихід буде. Відчай чи надія — це лише емоції. Але допомагає лише дія.

— Що в життя вже не повернеться ніколи?

— Невибірковість. Знайомств, контактів, спілкування. Поряд мають бути лише такі люди, що тверезо оцінюють ситуацію, знають, що потрібно в ній робити. Ніякі напіввиміри, домовленості «десь посередині зійдемось» неприпустимі.

Раніше Григорій Герман розповів про життя під час великої війни: «На нас чекає черговий розвал російської імперії. Я впевнений».

92

Читайте нас у Facebook