ПОИСК
Інтерв'ю

«Організм „просив“ мене відключитися, та я розумів, що не можна»: історія війни активіста Олега Симороза

12:20 14 травня 2023
Олег Симороз
Ольга ХОДЬКО, спеціально для «ФАКТІВ»

Киянин Олег Симороз до початку широкомасштабного вторгнення вів активну правозахисну та громадську діяльність, боровся проти незаконної забудови столиці. Однак з початком великої війни чоловік не вагаючись взяв до рук зброю, та в складі 112 бригади столичної тероборони став на захист країни.

«Коли по території моєї області, мого міста йде ворог, я не можу стояти осторонь»

«Коли б території моєї області, мого міста йде ворог, я не можу стояти осторонь», — запевняє Олег. Після звільнення Київщини військовий відправився на східний фронт, де, на жаль, дістав важке поранення: автівка Олега наїхала на протитанкову міну. Вісім кілограмів тротилу. Після такого не виживають. Втім, чоловіка врятували побратими і тепер військовий проходить реабілітацію. Про оборону Києва, думки після подвійної ампутації, та нашу перемогу, Олег Симороз розповів в інтерв’ю «ФАКТАМ».

— Олеже, вже понад рік триває широкомасштабне вторгнення рф в Україну. Пам’ятаєте 24 лютого 2022 року? Яким цей день був для вас?

- Я добре пам’ятаю той ранок, політ винищувачів над Києвом. Було усвідомлення, що над містом заборонений політ винищувачів — заборонена зона, а значить, відбувається щось недобре. Відкрив соцмережі, прочитав новини, подивився відео з камер на українсько-білоруському кордоні, зрозумів, що відбувається вторгнення на територію Київської області. В той час треба було трохи прийти в себе і дати мозку зрозуміти, що почалася повномасштабна війна. Поставити собі внутрішні питання: ким ти в подальшому повинен бути в цій боротьбі.

РЕКЛАМА

Читайте також: «Зняти з посади голову комітету містобудування ВР: військові вимагають відставки Шуляк через скандал з бійцем

— Взагалі вірили, що велика війна з росією можлива?

- Я очікував цього ще з шкільних років, коли активно почав в старшій школі цікавитися історією України. Я чітко розумів, що цей, так званий, сусід завжди ставився до нас як до своєї робочої сили. Коли лунали вислови, що це «братський народ», для мене було очевидно, що росіяни бачать Україну як свою колонію. Вже тоді вони розповідали яка в них «велика» армія і якщо хтось посміє зробити щось, що їм не подобається, то будуть прийматися міри. Зрозуміло які «міри» вони збиралися приймати, історія це вже показала.

РЕКЛАМА

— Як почали діяти в перші дні війни?

- Зі своїм побратимом поїхав в Оболонський військкомат, та у нього була військово-облікова спеціальність, а я, нажаль, зіткнувся з проблемами, тому що у мене спеціальності не було і не було строкової служби, тому у військкоматі мене брати не хотіли. Я поїхав у Деснянській військкомат, та і там також мені відмовили. Та потім мені дали контакти Київської територіальної оборони і я потрапив до 112 бригади.

Читайте також: Пішов до ЗСУ з Польщі та втратив ноги: приголомшуюча історія війни Романа Гримайла

РЕКЛАМА

- Розкажіть про особисто вашу мотивацію долучитися до лав територіальної оборони, не маючи практично ніякого військового досвіду.

— По-перше, це любов до свого міста. Коли по території моєї області, мого міста йде ворог, я не можу стояти осторонь. Безперечно, було страшно. Було розуміння, що можу загинути, отримати серйозні поранення, але я люблю свою країну і місто і треба захистити свою родину, кохану. Тільки ми можемо вирішувати, як нам жити, і ніхто не повинен ображати наших жінок та дітей. А коли ти приймаєш це рішення, йдеш до військкомату і бачиш там довжелезні черги людей, то всі питання знімаються і відчуваєш гордість за те, що не помилився в своїх переконаннях.

— Ви потрапили тоді на один з найгарячіших напрямків — Ірпінський. Як відбувалась оборона на підступах до столиці?

- На ентузіазмі людей і, безперечно, у військового командування був чіткий план стримування ворога. Нам допомагали волонтери, я пам’ятаю цих дідусів на тракторах, які в перервах між ворожими мінометними обстрілами допомагали рити окопи цією технікою.

«Вони поливали артилерією так, як не поливали навіть тоді, коли були спроби штурму Києва»

- Та не буду лукавити, ключову роль в обороні зіграла 72 бригада імені Чорних Запорожців — хлопці стояли дійсно на смерть. Багато працювала артилерія. Оборона була вибудована по річці Ірпінь, як і під час Другої світової війни. Мости через річку були підірвані, і ворог розпочав її форсування понтонними переправами. Коли ворог розклав переправи, була підірвана дамба і ворога почало змивати, а далі спрацювала вже наша артилерія. Звільнення Макарова дало нам оперативну перевагу, і ворог почав відходити від Ірпеня з Бучею. До речі, для нашого підрозділу найважче було саме тоді, коли ворог відходив, адже їм дали наказ повністю відстріляти боєкомплект. Вони поливали артилерією так, як не поливали навіть тоді, коли були спроби штурму Києва.

Читайте також: «Тата з мамою знайшли у погребі»: подробиці вбивства окупантами подружжя фермерів на Херсонщині

— Хто вам протистояв в ті дні на Київському напрямку? Це буряти, чеченці, «вагнерівці», кадрові військові?

— Збірна солянка, але переважно кадрові військові: елітні спецпідрозділи, десантні війська, які висадилися на території аеропорту в Гостомелі. Це була росгвардія, яка йшла за десантниками. Йшли танкові бригаді. Пам’ятаю і кадирівців, але це більш «селфі-воїни». Вони фотографувалися як класно в Бучі окопувалися, але коли від 72 бригади почали нести серйозні втрати, то дуже швидко кадирівці кудись зникли.

— Після «жесту доброї волі» окупантів на Київщині, ви опинилися на сході. Там війна вже була інша?

— Абсолютно інша. Під Києвом в лісах оборонятись зручніше, бо ти орієнтуєшся в дорогах і на місцевості. На сході ландшафт інший. Ірпінський напрямок, це все ж таки житлова забудова Бучі, Гостомеля, Ірпеня і було розуміння, що ворог може пересуватися виключно дорогами. На сході геть інакше: наші позиції були на території соснового лісу з великою кількістю лісових доріг, на яких важко орієнтуватися. Крім того, нашої артилерії під Києвом було значно більше.

«Загалом мені влили 6 літрів крові»

— Розкажіть про день поранення. Як це сталося та за яких обставин?

— Це сталося 20 жовтня. Наш підрозділ виконував бойове розпорядження по виходу на позиції під Кремінною. Вранці ми отримали наказ висуватися на нові позиції через лісову дорогу. Та місцевість там була така, що ворог встановив дуже багато мін, коли відступав під час Харківського контрнаступу. Рухаючись за кермом авто, я наїхав на протитанкову міну і стався підрив. Я втратив свідомість, хлопці що були зі мною також отримали поранення. Поранення у мене були найважчі: ампутація обох ніг, перелом щелепи, носу, лицьових кісток, струс головного мозку, осколки в обличчі, переломи рук, опік правої руки.

— Як відбувалася ваша евакуація?

- Професійно спрацював мій підрозділ: наклали турнікети, коли я був ще затиснутий двигуном в автівці. Це не дало мені стекти кров’ю. Далі мене витягли з машини, та ми опинилися самі на дорозі, без зв’язку, до стабілізаційного пункту декілька кілометрів, а ворог був близько. Організм «просив» мене, щоб я відключився, але якось я розумів, що цього робити не можна. Хлопці вирішили не тягнути мене на руках, втрачаючи дорогоцінні години, а побігли шукати транспорт. І доля просто зробила мені подарунок: їхав евакуаційний автомобіль 81-ї бригади ДШВ. Мене доправили до стабілізаційного пункту, а потім був Краматорськ і нарешті лікарня імені Мечникова в Дніпрі. Там я був 2 тижні в реанімації, і там мені врятували життя. Загалом мені влили 6 літрів крові.

— Коли прокинулись в лікарні і осягнули нову реальність, що ви втратили кінцівки, які були перші думки?

- Коли опритомнів в лікарні, то перша емоція була радість, бо я зрозумів, що можу бачити. Коли мене евакуювали у мене все обличчя було в крові, і я нічого тоді не бачив. Тоді у мене був страх, що я осліп.

Це війна. Страшно загинути, страшно отримати поранення, особливо травматичну ампутацію, та знову ж таки країну втратити страшніше. Для мене страшніше, якщо б мої близькі та друзі жили в окупації, якщо б над ними знущалися. Мені не потрібно бути цілим і здоровим, якщо наша країна буде нещасною і буде в окупації. Коли я дав собі відповіді на ці питання, ще тоді, під час перших обстрілів під Києвом, мабуть було легше вже отримати таке поранення. Я готував себе до того, що це може статися, розумів, що це не відеогра і не розвага. Так, були погані думки, але я з ними борюся.

Для мене гарний антидепресант — це згадка того часу, коли я весь у крові лежав біля своєї підірваної машини. Я собі завжди казав: «Олег, мабуть тоді тобі було все ж таки важче».

Читайте також: «Я повинен бути тут, що б не сталося»: під час обстрілу Херсона загинув відомий лікар, який урятував тисячі життів

— Яка ситуація у вас зараз з протезуванням?

— Я зараз на реабілітації. Раніше ставав на протези, та, на жаль, на правій кінцівці кістка трохи змістилася і мені зробили реампутацію, забравши ще 4 сантиметри кістки. Це все забрало у мене час і десь на місяць відкинуло назад у реабілітації.

— Ви проходите реабілітацію в Україні, та в Україні наскільки розумію плануєте протезування. А які слабкі місця у нашій державній системі реабілітації?

— Основна проблема в тому, що у держави немає остаточного розуміння того, що реабілітація, протезування і подальше лікування це все одне ціле. Мене професійно вели лікарі-хірурги в Центральному Київському госпіталі, до того етапу, коли я підійшов до реабілітації. Далі впевненість лікарів пропала, і вони почали розводити руками, бо не могли вже щось радити. Тобто умов для реабілітації немає.

Протезні центри є, державна програма по протезуванню є, є ентузіасти, які доставляють західні деталі до протезів і збирають якісні протези, але якщо подивитись на умови, в яких вони працюють, то так бути не повинно. Держава їх не підтримує. Працюють? Ну то й добре.

У нас багато кажуть про психологічну реабілітацію, відкриття якихось психологічних центрів. Погоджуюсь, це потрібно, але для людей з важкими травмами ключова психологічна реабілітація — це нормальні умови для відновлення і повернення до активного життя. А навіть Київ не дружній до інклюзивних потреб, немає безбар’єрного простору.

«Українці сталися як нація»

— На вашу думку, завдяки яким якостям нашого народу ми переможемо у цій війні?

- Зараз вже можна констатувати, що українці сталися як нація. Ми це продемонстрували в перші дні війни. Прості люди нам під обстрілами привозили їжу, будівельну техніку. Єднання людей, котре нікуди не зникло — ключовий аспект.

Читайте також: З контрнаступом ЗСУ слід почекати: Зеленський назвав причину

Це війна на виснаження, ворог у нас серйозний, і перемога залежить від багатьох аспектів, в тому числі, від допомоги Заходу, а допомога Заходу залежить від внутрішнього клімату в нашій державі. А це боротьба з корупцією і недопущення корупційних дій, особливо у війську. Те, що ми переможемо, я не сумніваюсь, але дуже не хотілось би перемогти, а потім програти внутрішньому ворогу, який також є, доїть країну і знущається з населення. Перемога має бути як проти ворога зовнішнього, так і внутрішнього. Це все одне ціле.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити питання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете в спільноті EnableMe.

Раніше «ФАКТИ» писали, що добровольці створили інформагентство «Захисник України» для боротьби із російською пропагандою.

Фото зі сторінки Олега Симороза у Facebook

1495

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів