«Порцелянові мешканці лісу можуть стати окрасою будь-якого інтер’єру», — колекціонерка Людмила Карпінська-Романюк
Українські фарфористи створили неймовірні образи лісових мешканців.
У інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка та дослідниця історії вітчизняного фарфору, авторка книг Людмила Карпінська-Романюк розповіла про вінтажні роботи, якими можна милуватися нескінченно.
«Куниці — як тіні між снігами. Їх майже не видно, але вони є, уважні та гнучкі»
— Зима — час, коли ліс говорить пошепки, а його мешканці стають особливо помітними, — говорить Людмила Карпінська-Романюк. — Білки носять зиму в хвості: вони метушаться між гілками, мов живі іскри, пам’ятаючи кожен сховок із горіхами. Білочки — метафора запасливості й мудрої передбачливості. Куниці — як тіні між снігами. Їх майже не видно, але вони є, уважні та гнучкі. У народній уяві куниця — символ спритності й тихої сили, що не потребує показності. Лисички — справжні красуні. Їхнє розкішне хутро узимку як виклик холоду. Лисиця уособолює кмітливість.
— Лисички Олександра Крижанівського неймовірні.
— Так. Вони зібралися разом, мов теплий спогад посеред зими. Одна — насторожена, з піднятим хвостом, ніби щойно почула шерех під снігом.
Друга схилилася, придивляється, уважна й довірлива водночас. Третя — майже танцює, легка, з наївним рухом лапки, як у дитячій забаві. Рудий колір гріє, мов вогник у темному лісі. В очах — життя, цікавість і тиха радість існування. Ці лисички — образи дитячого уявлення про ліс, де звірі не страшні, а близькі, де зима — не холод, а пригода. Лисички Олександра Крижанівського — це фарфоровий шепіт про довіру до світу, про гру як спосіб пізнання, про тепло, яке можна знайти навіть у снігах.
.jpg "О. Крижанівський. \"Лисички\" - композиція з фігурок. Городницький фарфоровий завод. 1969")
— Чим особливі порцелянові білочки?
— Вони мов три ноти однієї зимової мелодії. Не галасливої, а камерної — тієї, що звучить у тиші саду, де сніг ще не впав, але повітря вже прозоре й насторожене. Одна — припала до землі, обережна, майже слухає коріння. Її хвіст — м’яка хвиля, спокійна, як подих. Вона знає: запас є, зима не страшна.
Друга піднялася, тримаючи лапки біля грудей, мов у короткій молитві. Це жест очікування і вдячності — за жолудь, за тепло, за день.
Третя сидить рівно, з гідністю маленької лісової господині. Охристі, медові, горіхові відтінки ніби зібрані з осіннього листя, ще не вкритого інеєм. Глазур лягає м’яко, залишаючи відчуття хутра, а не холодної поверхні.
«На моїй поличці білочка Валентини Покосовської з’явилася невипадково»
— Чи є якась з них у вашій колекції?
- На моїй поличці білочка Валентини Покосовської з’явилася невипадково — разом із побажанням щастя.
Якось у холодний зимовий день я повільно роздивлялася фарфорові речі на місцевому ринку, торкаючись поглядом їхніх форм, кольорів, історій. І раптом почула тихий, трохи сором’язливий голос. Літній чоловік звернувся до мене й, простягаючи фігурку, сказав: «Купіть її… Вона багато років стояла в нас удома, приносила спокій і щастя. Тепер нехай дає це вам». Так ця білочка потрапила до мене.
— Цікава історія…
— Вона ніби маленький лісовий оберіг, що знає ціну тиші, тепла й накопиченої радості. І щоразу, коли дивлюся на неї, згадую про людську довіру, передану з рук у руки разом із простим, але таким важливим побажанням.
«Золото на рогах і копитах лося — відблиск низького зимового сонця»
— А ось куниці, — продовжує Людмила Карпінська-Романюк. — Вони ковзають по поверхні, мов тінь по снігу. Дві куниці неначе стан тиші, зафіксований у фарфорі. Одна припала до землі, витягнута, уважна, вся — слух і дихання. Вона ніби відчуває мороз шкірою, читає сліди, знає ліс напам’ять. Друга трохи піднята, насторожена, з легкою дугою спини, готова зрушити з місця в наступну мить. Між ними — невидимий зв’язок, довіра і спільний ритм. Розпис мінімальний. Молочна білизна фарфору з ледь вловимими теплими затінками, темні акценти на мордочках і лапках — як сліди землі, кори, зими. Немає декоративності заради прикраси — лише пластика тіла, чиста лінія, плавний рух. Ці куниці живуть своїм життям — тихим, уважним, лісовим. В них немає казкової театральності, зате є відчуття природи як дому.
— Яка з фігурок ваша улюблена?
— Одна з них — лось Михайла Моцака. Він стоїть серед уявного снігу, де звук кроків гасне ще до того, як народиться. Повітря навколо нього холодне й чисте, а світ — прозорий, мов порцеляна. Його спина несе на собі зиму: важку, мовчазну, спокійну. Оливково-сіруваті переливи нагадують тінь ялин, мох під снігом, кору, якої торкнувся іній. Золото на рогах і копитах — не прикраса, а відблиск низького зимового сонця, яке світить рідко, але точно. Лось прислухається до шепоту лісу. Він його сторож. Зима робить його ще самотнішим і ще сильнішим. Тут немає страху, лише витривалість. Це спосіб життя, що триває попри все.
Порцелянові мешканці лісу можуть стати окрасою будь-якого інтер’єру.
Читайте також: «Замовити шедевр неможливо. Проте замовлений твір може стати шедевром», — мисткиня Олена Жернова
До речі, запрошуємо читачів «ФАКТІВ», які є поціновувачами краси порцеляни, до першого в Україні Музею фарфорових фігур ShvetsMuseum. У колекції музею ви зможете побачити найкращі зразки світових фарфорових мануфактур. Нещодавно у музеї відкрито зал українського фарфору, де представлено чимало унікальних робіт вітчизняних майстрів-фарфористів. Неймовірна порцелянова подорож подарує вам чимало позитивних емоцій та запам’ятається на все життя!
Фото з альбому Людмили Карпінської-Романюк
Фото у заголовку: О. Крижанівський. «Лисички» — композиція з фігурок. Городницький фарфоровий завод. 1969
668Читайте нас у Facebook
