Рівно 60 років тому я відзначав свій шостий день народження. Відзначав, звичайно, голосно сказано. Хтось із старших сестер з нагоди такого свята намазав мені шматок чорного хліба маргарином товстіше, ніж зазвичай, густо посипав хрустким на зубах цукровим піском — і відправив на вулицю. Там можна було, розділивши цей хліб з сусідськими хлопчаками, на якийсь час забути про обстановку, що панувала в будинку. Я ж ще не розумів, що все йшло до тривалого кінця. Що за два тижні мами, яку я все своє свідоме життя (з двох років) знав кожен день нерухомо лежачою на ліжку в кімнаті або сидячою біля вікна з застиглим поглядом великих сірих очей, ніяк не реагуючих на те, що відбувалося по інший бік життя, більше не стане. Не стане взагалі. Що моє безтурботне дитинство закінчиться, так, по суті, і не розпочавшись. Що настало сирітство — з частими переходами з одного інтернату в інший, з вічними образами на життя і жалістю до себе — нарешті приведе мене до єдиного і найбільш правильного розуміння ситуації, що склалася: тобі ніхто нічого не винен. Всього, про що ти мрієш і до чого прагнеш, відтепер тобі належить добиватися самому. Ні на кого не сподіваючись і ні на що надприродне не розраховуючи.

Переді мною було ціле життя. Загадкове, незрозуміле, жорстоке, несправедливе. Принадне надіями, яким ще тільки належало збутися, і на подив насичене випробуваннями і розчаруваннями, які чекали на кожному кроці. На щастя, не обертаючи на зневіру, а тільки посилюючи колишнє розуміння однієї-єдиної головної істини: тепер все залежить тільки від тебе самого. В першу чергу. І лише в другу — від ставлення людей до тебе, який доводить всім, чого ти вартий.

Уже ставши (29 років тому) головним редактором і приймаючи на роботу нових співробітників, я багатьом з них говорив одну і ту ж фразу, яка комусь могла здатися безглуздою: «Постарайтеся на своєму місці стати незамінним…» Як же неправі були ті, хто сприймав мої слова зневажливо. Вони не розуміли, що переконаність в цьому здатна, як дороговказ, вести по життю, змушуючи робити часом неможливе і вірити в часто нездійсненне. Для мене, наприклад, все це виглядало саме так. Та й зараз виглядає так само.

Мені дуже подобається вірш Бориса Пастернака, який багато мені пояснював в мені ж самому. Спочатку інтуїтивно. Потім, з придбанням життєвого досвіду, з усе більш глибоким розумінням. Краще сказати ніж класик мені все одно не вдасться. Тому наведу його дослівно.

«Во всем мне хочется дойти
До самой сути.
В работе, в поисках пути,
В сердечной смуте.
До сущности протекших дней,
До их причины,
До оснований, до корней,
До сердцевины.
Всё время схватывая нить
Судеб, событий,
Жить, думать, чувствовать, любить,
Свершать открытья.
О, если бы я только мог
Хотя отчасти,
Я написал бы восемь строк
О свойствах страсти.
О беззаконьях, о грехах,
Бегах, погонях,
Нечаянностях впопыхах,
Локтях, ладонях.
Я вывел бы ее закон,
Ее начало,
И повторял ее имен
Инициалы.
Я б разбивал стихи, как сад.
Всей дрожью жилок
Цвели бы липы в них подряд,
Гуськом, в затылок.
В стихи б я внес дыханье роз,
Дыханье мяты,
Луга, осоку, сенокос,
Грозы раскаты.
Так некогда Шопен вложил
Живое чудо
Фольварков, парков, рощ, могил
В свои этюды.
Достигнутого торжества
Игра и мука —
Натянутая тетива
Тугого лука…»

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.