Був колись давним-давно на Землі острів, на якому жили головні духовні цінності. І ось одного разу, помітивши, що острів почав поступово йти під воду, кинулися вони до невеликих кораблів, що стояли на пристані, і відчалили від берега. Всім дісталося по кораблю. Всім, крім Любові. Залишилася вона одна у кромки моря, намагаючись привернути увагу тих, хто пропливав мимо.

Першим їй відмовило в допомозі Багатство:

- Ну, ти ж сама бачиш, скільки у мене на борту різних скарбів і коштовностей. Боюся, навряд чи знайдеться місце для ще одного пасажира…

Корабель Гордості і зовсім проплив повз, немов не помічаючи самотню Любов на безлюдному березі. А ось Смуток на якусь мить розвів руками і навіть трішки засумував:

- Вибач, Любов, але мені для більшої гармонії слід залишатися однією… Так що вибачай.

На кораблі Радості, котрий проплив слідом за Сумом, панували такі веселощі, що сумні заклики Любові там ніхто навіть при всьому бажанні почути б не міг. Коли вона зовсім вже було зневірилася дочекатися порятунку, за спиною пролунав голос старця, який непомітно спостерігав за тим, що відбувалося з човна, котрий причалив до прибережних кущів:

- Сідай до мене, я довезу тебе до найближчого берега.

Так все і вийшло. Коли, опинившись в безпеці, Любов спохопилася, що навіть імені свого рятівника не встигла дізнатися, човен вже практично зникла з виду. У розгубленості звернулася Любов до Пізнання, котре стояло поруч :

- Ти часом не знаєш імені старця, який врятував мене?

- Це був Час, — сказало Пізнання.

- Час? — перепитала Любов. — Але навіщо Часу потрібно було мене рятувати?

- А тому, що тільки Часу дано знати, якою є для всього сущого на Землі Любов…

В 25 червня в День моряка мені хочеться побажати всім сьогоднішнім іменинникам добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.