За радянських часів недбалим студентам чи солдатам часто радили уважніше вивчати «матчастину». Жаль, не всі з них до цих порад прислухалися. Можливо, нині ні в чому не винні люди не переживали б стільки горя, посіяного цими невміхами.

…Кажуть, що того дня, коли Олександр Македонський став володарем світу, він зачинився в кімнаті та довго плакав. Його воєначальники були стурбовані. Що трапилося? Вони ніколи не бачили, щоб він плакав. Не такою він був людиною. Вони були з ним у різних ситуаціях: коли життя наражалося на велику небезпеку, коли смерть була дуже близька, але ніхто не помічав на його обличчі слідів відчаю і безнадійності. Він був прикладом мужності. Що ж тепер трапилося з ним, тепер, коли він переміг, коли світ завойований?

Вони постукали, увійшли і спитали:

— Що сталося, чому ти плачеш?

Він відповів:

— Тепер, коли я переміг, зрозумів, що програв. Зараз я перебуваю у тому ж місці, де й був, коли затіяв це безглузде завоювання світу. Це стало ясно мені тільки тепер, тому що раніше я був у дорозі, у мене була мета. Зараз мені нікуди рухатися, нема кого завойовувати. Я відчуваю в собі страшну порожнечу. Я програв…

Олександр помер у віці тридцяти трьох років. Коли полководця несли до місця поховання, його руки вільно бовталися на боки нош. Такий був його заповіт: він хотів, щоб усі бачили, що він іде з порожніми руками.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.