Нинішній час змушує нас жити по-іншому. Не так, як раніше. Зовсім не так. Одні впадають у ступор, спостерігаючи за тим, як у їхньому житті руйнується все, що було з таким трудом нажите. Інші не встигають ні думати, ні навіть що-небудь планувати на завтрашній день, тому що дбають про порятунок інших і це не залишає їм часу навіть на осмислення ситуації, не кажучи вже про плани на майбутнє. Треті, навпаки, зіткнувшись із труднощами, часто несподівано для себе, примудряються зібратися з силами та думками, знайти своє місце в новій реальності і стати набагато кориснішим, ніж раніше, і для себе самих, і для суспільства, бо всі сили віддають справі боротьби і, нарешті, відчули свою силу, своє призначення, свою обраність.

Тільки здається, що в умовах цього страшного воєнного часу від нас нічого не залежить. Так, ми не можемо впливати на ситуацію загалом. Але перебуваючи в ній, переживаючи її, вільні хоча б своїм життям і життям тих, за кого відповідаємо, розпорядитися так, «щоб не було боляче» (пам'ятаєте Островського?) за свою роль у цьому переломному для всієї країни періоді її історії. Усі війни рано чи пізно закінчуються. Закінчиться і ця. Закінчиться перемогою, після якої розпочнеться мирне життя. І у всіх нас зараз ще є можливості і час для того, щоб у тому мирному житті не соромитиься своїх спогадів.

У зв'язку з цим хочу розповісти коротку історію, яку я почув від одного американського бізнесмена. З групою редакторів ми знайомилися в Атланті із роботою кількох великих корпорацій. І під час бесіди з літнім топ-менеджером однієї з компаній він раптом розповів нам свою історію. На самому початку кар'єри бізнесмена він із колегою мав летіти до Нью-Йорка для підписання неймовірно вигідного контракту, який відкривав перед ними великі можливості. Дорогою в аеропорт трапилося непередбачене — таксист не впорався з керуванням і машина потрапила в аварію. На щастя, ніхто серйозно не постраждав. Але на рейс вони, звісно, не встигли. Щоправда, за кілька годин стало відомо про те, що їхній літак розбився.

Цей день начебто розділив життя двох співробітників на «до» та «після». Наш співрозмовник, не перестаючи дякувати Богові за те, що залишився живим, постійно працював над собою, навчався всьому новому, і незабаром досяг досить помітних вершин у бізнесі. Його ж колега, ні дня не забуваючи про те, як упущений колись вигідний контракт міг змінити його життя на краще, зовсім опустив руки, морально зачах, і згодом перетворився на брюзгу, що вічно ниюче, якого не влаштовувала ні його чиновницька робота, ні дружина, ні діти, ні квартира. Коротше кажучи, нічого. «Погодьтеся, чимало у нашому житті залежить і від нас самих, — закінчив свою розповідь наш співрозмовник. — І багато в чому — від нашого ставлення до того, із чим нам доводиться стикатися…».

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.