Ці останні три тижні суцільного, що не припиняється ні на мить жаху, виснажили нас. Усіх разом та кожного окремо. Війна з усіма її муками — руйнуванням рідних міст, загибеллю близьких людей, вимушеними розставаннями і таненням надій на швидке настання мирного часу — так уже виснажила більшість із нас, що дехто навіть готовий змиритися. Аби все швидше закінчилося. А що означає змиритись? Навіть продовжувати не хочу… Краще розповім старовинну арабську притчу, співзвучну з тим, що часом ні, та й приходить останнім часом у змучені війною наші серця.

Повертаючись із прогулянки додому, вів старий під вуздечку свого, як і він сам, немолодого уже коня. Час був пізній. Обидва вони помітно втомились. От і не помітили, що на краю дороги хтось вирив глибоку яму, в яку кінь, оступившись, упав.

Марними були відчайдушні спроби старого витягнути з ями свого старого друга. Лише вранці, остаточно вибившись із сил і зрозумівши, що одному це не під силу, покликав він на допомогу людей. Але й у нього нічого не вийшло.

І тоді, усвідомлюючи, що бере гріх на душу, вирішив старий засипати яму землею. З конем, звичайно. Щоб і він, бідний, не мучився, й інших коней не спіткала б така сама сумна доля. Засипати яму було справою набагато легшою, ніж дістати звідти нещасну тварину. Закидаючи землею та камінням яму, людина так захопилася роботою, що навіть не помітила, як швидко все добігло кінця. А кінець виявився несподіваним для всіх. Щоразу, коли грудки сирої землі, великі гілки і гостре каміння закидалися в яму, кінь струшував їх із себе, утоптував копитами і піднімався все вище і вище. І ось настав момент, коли різким ривком він відштовхнувся від утрамбованої під ногами землі — і опинився на поверхні…

Той, хто прагне жити, здається останнім. Або не здається зовсім. Адже багато залежить від нього самого.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.