Дзвонить мені давній мій товариш. Заслужена людина, багатьом добре відома. Сам він уже на пенсії, але не зневірі не піддався. Відправивши дружину з онуками за кордон, активно волонтерствує. В міру своїх сил та можливостей. То старі автомобільні шини збирає у навколишніх селищах і відвозить на найближчі блокпости. То бабусям, залишеним родичами без нагляду, привозить їжу та ліки. Коротше кажучи, намагається робити добрі справи, не розголошуючи їх. Більше навіть для себе, для душі.

А тут раптом дзвонить увесь такий схвильований. І ось, що розповідає. Зустрів уранці сусіда, теж пенсіонера, але досить активного, який викладає в одному з великих київських вишів. І той раптом заводить розмову про можливе захоплення російською армією нашої столиці. Ще не розуміючи до кінця, що має на увазі співрозмовник, мій товариш різко обірвав його заявою, що цього не буде. І не може бути ніколи. Хоча б тому, що українська армія вже встигла вразити весь світ своєю мужністю та відвагою, чого від неї не очікували багато хто, і насамперед окупанти, які віроломно вторглися в Україну.

- А чому, власне, віроломно? — гнівно перепитав мого товариша сусіда. — Адже Путін попереджав! І не раз попереджав про те, що якщо тут не буде наведено лад, то він змушений буде вчинити саме так. Адже йому не залишили жодного вибору.

Опешивши від таких «аргументів», мій товариш спочатку спробував пояснити очевидне: яке право правитель чужої країни має вторгатися у суверенну державу?! Яке право має диктувати нам, як жити у своєму домі?! Яке право має руйнувати наші міста та вбивати наших старих та дітей?!

- А ви даремно гарячкуєте, — голос сусіда став вкрадливо-лагідним. — Ви ж ще не знаєте, наскільки найкращим наше з вами життя може стати після того, як Путін наведе тут порядок, припинить весь цей розброд і хитання, всі ці політичні чвари і таке інше. А то розвели, розумієш, тут таку демократію, що нормальним людям на вулицю вийти страшно — якісь мітинги, якісь страйки, а то й зовсім одна революція за іншою… А в Росії в цей час порядок. Який не є, а спокійний життєвий уклад.

Я не став до кінця слухати переказ цієї сусідської їхньої полеміки. Перебив товариша грубим і нетактовним питанням:

- Ну, ти відправив його за курсом «російського корабля»?

- І послав, і спілкуватися тепер з ним не збираюся … Але ж ось що страшно — скільки ще таких «ватників» причаїлося навколо, до певного часу не показуючи свого істинного обличчя! А скільки тих, хто це зрадницьке обличчя вже встиг показати!

У мойому пошарпаному записнику знайшов недавно слова, записані багато років тому, на жаль, без посилання на автора:

«Найстрашніший гріх — Іудин. Зрада! Занепалі, що переступили межу нелюди. Вони не заслуговують навіть на презирство…» Ми все одно переможемо в цій війні Добра і Зла. Ми все одно виженемо лютого ворога з нашої землі. І відбудуємо зруйновані міста. І відродимо колишню міць та красу рідної країни. А тоді, може, згадаємо і про цих. А може, й не згадаємо. Багато, знаєте, честі.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.