Одного разу Насреддін йшов дорогою до Бухари. У попутники йому дістався неспокійний і балакучий чоловік. Він ставив безліч запитань і, не чекаючи відповідей, сам знаходив їх, розповідаючи про випадки зі свого життя, а частіше — з життя своїх знайомих.

Насреддін все більше мовчав, і, по суті, протягом довгого шляху говорив тільки його супутник:

— Царям не варто полювати із соколами. Я думаю, робити це краще із беркутами. Адже беркут легко бере ягня… Ягня ж потім треба готувати з особливою травою. Мій родич, кухар при дворі шаха у Бухарі, казав, що ця приправа загострює розум. Я міг би стати радником шаха, бо часто їв таку печеню! Адже шаха оточують одні дурні… До речі, як розпізнати дурня? Не підкажете, любий?

— За двома прикметами, — пожвавішав Насреддін, що впав у зневіру. — По-перше, дурень багато говорить про речі, для нього марні. І, по-друге, постійно висловлюється про те, про що його не запитують.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.