«Донька знає, що мами вже немає, тепер вона яскрава зірочка на небі»: історія бойової медички, яку рашисти вбили у Маріуполі
Кладовище у Котельві на Полтавщині. На одній з могил лежать оберемки квітів та тріпоче жовто-блакитний прапор. Майже кожного ранку сюди із чашкою подвійного еспресо без цукру йде Ганна Міняйло. Так, зізнається, крізь сльози досхочу може наговоритись зі своєю рідною сестрою Ольгою Таран, яка обожнювала Україну та каву. І яку тільки нещодавно вдалося поховати. 34-річна бойова медичка загинула ще у квітні у пекельному Маріуполі, коли поміж обстрілами бігла рятувати пораненого побратима. Але не встигла, ворожий снаряд зупинив її серце та осиротив її 10-річну донечку, а чоловіка-бійця змусив мститись за двох, бо тепер інакше просто не можна.
— Ми з Олею завжди були різними. Я спокійніша, а вона — справжній вогонь та борець за справедливість, — розповіла «ФАКТАМ» сестра загиблої Ганна Міняйло. — Освіту фельдшера-акушера Оля здобула у медичному училищі в Лубнах. У 18 років вийшла заміж за військового льотчика, після того подружжя переїхало до Миколаєва. Там вона влаштувалась на роботу до місцевого інтернату № 5 для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Малеча її обожнювала, а вона готова була кожному віддати шматочок свого доброго серця. Здавалось, що то не чужі, а її рідні діти. Із 2008 року сестра працювала медичною сестрою у Миколаївському центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей. Сімейне щастя не склалось, його вона знайшла вже зі своїм другим чоловіком Євгеном. У 2012 році сестра пішла у декрет, народивши Владиславу. Коли ж доньці виповнилось три роки, Оля заявила, що хотіла би в армію. Мовляв, в неї медична освіта, вона точно матиме більше можливості допомогти бійцям. Ми та чоловік пробували відговорити, проте марно. У грудні 2015 року Ольга підписала контракт із 36-ю бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського на посаду фельдшера танкового батальйону і вирушила у свою першу ротацію. Щастю її не було меж, здавалось, що збулась найбільша заповітна мрія. Майже сім років сестра служила фельдшером польового вузла зв’язку, бойовим медиком медичної роти. У грудні 2021 року Ольга вирушила на чергову ротацію, повномасштабне вторгнення зустріла на посаді в. о. начальниці медичного пункту танкового батальйону під Маріуполем. Де б сестра не служила, мала неабиякий авторитет. Водночас проста й все ж могла завжди висловити свою думку в очі.
— Розкажіть про обставини загибелі сестри…
— Коли Олічка їхала в цю останню ротацію, я наче відчувала, що станеться непоправне. Все просила зупинитись, бо ж донечка так хоче бути із мамою. Але сестра відповіла, що коли так всі зроблять, то кому тоді відстоювати Україну? Хоча, попри службу, Ольга встигала навідати дитину, бо дуже за нею сумувала. А так доглядати за дівчинкою допомагала наша родина та сім’я чоловіка Олі, бо ж він теж служив.
До 24 лютого Оля із побратимами знаходились у селі за сім кілометрів від Маріуполя. А після вторгнення рф військові отримали наказ утримувати позиції у місті на заводі «Азовмаш». Там творилось пекло… В одному з бункерів сестра організувала госпіталь і з поля бою привозила поранених. Перед кожним прибуттям телефонувала дівчатам, з якими служила, й доповідала про це. А ті швидко каву їй готували. То сестра навіть не зупинялась її випити, бо потрібно було їхати за іншими «трьохсотими»…
Читайте також: «Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно», — зверталася до світу військова медсестра, яка невдовзі загинула під руїнами «Азовсталі»
За весь час Ольга особисто вийшла зі мною на зв'язок лише двічі — 3 березня та 10 квітня. А чоловіку 23 березня заявила, що плакати сенсу нема, навряд чи повернеться, і щоб беріг Владусю. Іншим часом із телефонів її побратимів надходили від неї заповітні два слова «Все нормально». Ми знали, що боєприпаси та провізія закінчуються, довезти їх змоги нема. У квітні командування вирішило пробиратись до нашої лінії фронту, у сторону Запоріжжя. Після того сестра терміново зібрала всіх військових та роздала їм усі медикаменти — знеболювальні, кровоспинні, які в неї залишились, та провела інструктаж, як надати собі першу допомогу, використовуючи джгут та турнікет. І кожному сказала, що буде важко, але не дай Боже покинути когось із поранених. В ніч на 11 квітня на прорив пішли перші колони, але потрапили під обстріл. В ту саму ніч другою колоною виходила наша Оля й рашисти знову поцілили. За словами очевидців, сестра з бійцями встигли вискочити із машини й намагались сховатись під мостом, бо вороги били з літаків та артилерії. Сестра теж бігла туди та помітила пораненого. Відразу до нього. Обстріл тривав. Побратими кричали, щоб Ольга падала, бо міни одна за одною. Та вона не чула чи не хотіла цього чути. Для неї головне було — надати допомогу. В ті секунди коло сестри впала міна і її посікло осколками. Наскільки нам відомо, сестру бійці ще намагались врятувати, зробили знеболювальний укол, але шансів не було. Ми потім запитували у свідків, про що говорила Ольга в останні хвилин життя, чи згадувала дочку, родину… Єдине, що запитала, де наші хлопці, чи багато поранених і чи надають їм допомогу. Знаєте, одна з військових, яка колись служила із сестрою, якось сказала нам: «За весь час на всю бригаду було тільки три таких «дури» в хорошому сенсі слова, як ваша Ольга. Одна загинула, інша — важко поранена і в полоні, третя — моя сестричка.
Наступного дня після її загибелі побратим-зв'язківець написав чоловіку Ольги повідомлення такого змісту: «Женя, вибач, дружина твоя „двохсота“». За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, старшу сержантку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно…
Читайте також: «Врятувала сотні побратимів»: на Луганщині загинула 27-річна військова медик
— Чому так довго не могли забрати її тіло?
— Ми до останнього не хотіли вірити, що вона загинула… Сестри не було у списках ні загиблих, ні полонених. Хоча ще 15 квітня ми написали заяву на розшук і здали ДНК, яка співпала, і у липні нам повідомили, що Оля знайшлася. Я запитала, чи можу приїхати на опізнання сестри, проте мені відмовили. Бо з'ясувалось, що тіло після ексгумації. Вже після похорону нам розповіли, що на початку червня рф у рамках обміну віддала тіла з братської могили — це близько 350 наших захисників, які були поховані у Маріуполі… Попри це, мені все ж вдалось побачити світлини, де було тіло сестри, але її обличчя вже не можна було впізнати.
— Тобто ваше серце навіть після поховання Ольги так і не заспокоїлось?
— Ні, я приїжджаю на могилу, та все одно чекаю її вдома. Не вистачає її жартів, порад, усмішки. Важко переживає горе донечка Влада, яку ми змогли вивезти з Миколаєва до себе. Дівчинка навчатиметься тут, поки її тато боронить Україну — тепер за двох. Дитина знає, що мами більше немає, але вона тепер найбільша та найяскравіша зірочка на небі. Й Владочка дуже схожа на свою матусю: попри юний вік, дуже сильна й намагається менше плакати. Мені б хотілося, щоб про подвиг моєї сестри знали мільйони українців, адже вона воювала за кожного з нас та віддала за мирне небо в Україні найдорожче — життя.
Раніше «ФАКТИ» розповідали також історію бойової медички мотострілецького батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Євгенії Семененко з Сумщини, яка загинула під час виконання бойового завдання — евакуації пораненого.
2010Читайте нас у Facebook
