На сповідь до хворого, який готувався покинути цей тлінний світ, священик прийшов із молодим послушником. Вислухавши коротку сповідь і спробувавши заспокоїти родичів хворого, гість звернув увагу на красиву різьблену дерев'яну скриню, що стояла в кутку кімнати.

— У цій скрині, — помітивши його погляд, пояснив племінник хворого , — дядько ось уже багато років зберігає найдорожчий свій одяг. Він майже ніколи його не носив, пояснюючи щоразу тим, що тримає її для особливого випадку. Скільки вже було випадків, які нам здавались особливими, а він усе відкладав на потім та потім. Ну, ось воно все й пролежало досі.

— Так і з нашою душею часом трапляється щось подібне, — сказав священик послушникові, повертаючись назад. — Найкращі свої почуття боїмося розтратити на близьких нам людей, ніби зберігаючи їх на потім. А коли це «потім» настає, ділитися ними буває вже пізно. Занадто пізно…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.