На снарядах бійці писали: «За майора Карватка!»: щемлива історія родини військових

Усі експерти попереджають, що війна триватиме довго, але всупереч усьому ми маємо витримати цей марафон і перемогти агресора. Щоправда, коли це станеться і скільки ще буде жертв, не знає ніхто. У багатьох відчуття триваючого 24 лютого, наповненого втратами.

- «У нас проблеми, я тобі потім зателефоную», — це були останні слова, які я почула від свого чоловіка, через декілька годин після цієї нашої короткої розмови він загинув, — розповіла «ФАКТАМ» дружина офіцера 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка майора Богдана Карватка Катерина. Ми з нею зустрілися в Національному музеї історії України в Другій світовій війні на пам’ятному заході, присвяченому її чоловіку. — Богдан загинув рік тому під час запеклої битви за Сєвєродонецьк та Лисичанськ, яка тоді відбувалась. У нас з ним двоє маленьких діток: 7-річна Валюша та 4-річний Ярославчик.

«Богдан освідчився на мій день народження в присутності моїх батьків і подруги»

- Як ви познайомились зі своїм майбутнім чоловіком? — запитую у Катерини Карватко.

- Познайомились в одній з соцмереж. Там була платформа з назвою російською: «Под формой сердце не молчит, свободы хочет и стучит».

— Пробачте, переб’ю. Богдан тоді був курсантом?

- Так, вчився в Національній академії внутрішніх військ України. Так от, я побачила на тій платформі пост: «Познайомлюсь з дівчиною з Києва». Дай, думаю, напишу. Богдан відповів. Домовились про зустріч. Вийшло так, що його відпустили з запізненням, тому він сильно спізнився — хвилин 40 довелось його чекати. Я тоді була зі своєю подругою Анею (зараз вона, до речі, наша кума — Богдан хрестив її дитинку). Перші півгодини я чекала разом з Анею. Врешті їй це набридло й каже: «Я вже, певно, поїду». «Добре, а я ще почекаю 5 хвилин». Я вже хотіла їхати, тільки зайшла в метро, аж нарешті подзвонив Богдан, сказав, що вже на місці. Виявилось, його довго не відпускали. До того ж він ще й квіти дорогою купував. Тоді злива сильна була. Богдан вдівся в цивільне, взув мокасини. Кажу: «В тебе ж ноги мокрі». «Ні, все нормально». Гуляли ми довго. Богдан посадив мене на останню маршрутку. А прогулянка в мокрому взутті все ж не минулось без наслідків — він застудився.

Читайте також: «Коли в Бахмуті я несла трирічну дитину, російський снайпер відкрив по нас вогонь»: волонтерка, ризикуючи собою, рятує людей

— Яке він на вас справив на вас враження під час першого побачення?

- Дуже хороше: високий, чорнявий, розсудливий, гарний хлопець. Та ще й смуглявий. До речі, у нас з ним обидві дитини смугляві.

— Як Богдан вам освідчився?

- Чогось екстравагантного на кшталт футбольних полів не було (нагадаємо, що, наприклад, колишній київський динамовець Олександр Зінченко освідчився коханій саме на стадіоні, подібних випадків чимало — Авт.). Богдан освідчився на мій день народження в присутності моїх батьків і подруги Ані.

— Ви тоді були курсанткою?

- Ні, студенткою. Військовою стала значно пізніше, у 2019 році — за прикладом чоловіка. Хоча він й був проти цього. Але я сказала, що хочу служити. Стала інструктором з фізичної підготовки.

— Ви займалися спортом?

- Так, легкою атлетикою. До речі, Богдан дуже любив біг. Бувало, казав: «Піду трошки протрушу». «Протрушу» — це скільки?", — питала я. «Та, кілометрів з 10». Я не можу бігати на такі довгі дистанції, як міг він. Богдан намагався спланувати свої пробіжки так, щоб якомога більше часу бути зі мною та дітьми. У вихідні піднімався о шостій ранку, ми ще спали. Просиналися, а Богдан вже побігав, прийняв душ, був готовий присвятити свій вільний час нам.

До великої війни Богдан дуже хотів випробувати себе в зоні бойових дій на сході, казав, як це так: я офіцер з бойової підготовки, а в АТО не був. Але керівництво його не відпускало. Чоловік домовлявся про відрядження на схід і в 2018, і в 2019-му роках, проте ці плани зривалися. Врешті домовився поїхати на лінію зіткнення в липні 2022-го, але 24 лютого почалося відкрите вторгнення.

«Ми до останнього не вірили, що путін наважиться на відкрите вторгнення»

— В першу ніч великої війни Богдан знаходився вдома?

— Ні, був в нічному чергуванні в Ірпені. Це просто таки диво, що саме там. Річ у тім, що до того в такі наряди він заступав тільки в розташуванні нашої бригади в іншому місті — не в Ірпені. А якраз в першу ніч великої війни біля штабу бригади влучили кілька російських ракет. Якби він тоді був оперативним черговим в розташуванні бригади, то знаходився б саме в штабі, по якому намагалися влучити путінські виродки.

— Богдан вам зателефонував, щоб ви з дітьми терміново евакуйовувалися?

— Ні, було не так. Адже я в той час знаходилася в військовому навчальному центрі у Львівській області. Вночі 24 лютого прокинулась він шуму в кімнаті. Але не здивувалась, адже нас там було 10 дівчат. Одна з них з Херсонщини. Її мама живе біля адміністративного кордону з Кримом. Дівчина, каже: «Мені мама подзвонила, російська військова техніка йде в бік Херсону. Війна почалася!». «Як почалась?!» Ми до останнього не вірили, що путін наважиться на відкрите вторгнення. Зателефонував Богдан, підтвердив жахливу новину.

— Де в цей час знаходились ваші діти?

- В нашому військовому містечку з мамою Богдана. Свекруха машину не водить. Тож вона з дітьми сиділа в коридорі, чекали поки з Києва приїдуть мої батьки і заберуть їх.

— Богдан брав участь в обороні Києва?

- Так, захищав з побратимами столицю. А на початку літа його направили на Луганщину. Він подзвонив мені 15 червня (мамі не телефонував, щоб не засмучувати її), сказав: «Їду, зі мною не буде зв’язку. Як з’явиться, подзвоню». Ми всі сильно переживали, аж нарешті 19 червня Богдан подзвонив. «Все нормально, я в укритті. Хочу поспати, потім наберу». Згодом зателефонував і розповів, що знаходиться в Лисичанську, а до цього був з хлопцями в Сєвєродонецьку, і що там пекло. «В Сєвєродонецьку по нас били танки», — пояснив він. — «Ми просили по рації підтримки артилерії. Але вона мовчала».

Врешті розвідники зробили коридор для підрозділу Богдана. Чоловік вивів своїх людей по тому коридору, але всі особисті речі довелося залишити. Я зразу ж поїхала по магазинах й купила все, що треба. Наступного дня разом з хлопцями роздобула для Богдана бронежилет та каску. В обід 20 червня він ще був на зв’язку. Зателефонував мені о пів на четверту: «У нас проблеми, я тобі потім подзвоню», — сказав він. Після того на зв’язок не виходив. Я йому дзвонила, дзвонила — марно. Потім його хлопцям писала. Десь о пів на дев’яту вони відповіли: він тут на місті, потім зв’яжеться. А опівночі вони взагалі нічого не відповіли. Як потім мені повідомили, смерть Богдана констатували тоді ж 20 червня о 20.40.

Читайте також: «За бійців нашого підрозділу росіяни призначили велику нагороду»: в Бахмуті 6 грузинських воїнів в оточенні відмовились здатись і загинули

— За яких обставин він загинув?

- Різні версії. За одною з них, отримав поранення несумісне з життям під час мінометного обстрілу — влучили осколки.
Що достеменно відомо так те, що бійці потім підписували артилерійські снаряди «За майора Карватка!». Стріляли ними за командою: «За майора Карватка — вогонь!»

— У вас було передчуття, що Богдан загине?

- Ні, взагалі не було. Єдине що: після того, як 20 числа я намагалася додзвонитися до чоловіка, писала його хлопцям і вони врешті перестали відповідати, я всю ніч не спала, плакала. Вранці пролунав дзвінок. Як тільки представились, що це з військової частини, і я все зрозуміла.

— Дітям ви зразу сказали?

- Сказала доньці, але не в той день. Я намагалась повідомити їй якомога м’якіше: «Тато, більше не приїде». А вона мені: «Тато загинув?» Все зрозуміла. Син ще надто маленький, щоб йому таке говорити.

— Чоловік приходить вам у снах?

- Так. Протягом року, що минув після загибелі Богдана, бачила його у снах три рази. Всі ці сни були однакові, але на різних локаціях: чоловік з’являється, посміхається, я його бачу і починаю кричати «Богдан!». Прокидаюсь і вже не можу заснути.

«Коли син приїздив додому у Вінницю, я його водила по родичах і подругах показати, який вій красивий в формі»

- Син казав: «Мамо, я буду генералом», — розповіла «ФАКТАМ» мати Богдана Карватка Ольга Василівна Уманська. — Як він поступив в Національну академію внутрішніх справ України і йому видали форму, мені здавалося, що увесь Київ чує Богданове: «Я курсант!»

Ціла історія те, як він поступав в академію: ми приїхали на екзамен з фізпідготовки. Там було повно міцних натренованих хлопців. А мій такій худенький! Думаю, що ми тут робимо, він не здасть. Бачу, після іспиту виходять «качки», на обличчях у деяких з них розчарування — не здали. А мій виходить посміхаючись. Питаю: «Чого ти радієш?» «Я здав». Він успішно пройшов всі три етапи випробувань по фізичної підготовки. Але при прийнятті остаточного рішення враховувалися результати ЗНО. П’ятого серпня ми з Богданом поїхали в академію на оголошення наказу про зарахування. І ось зачитують прізвища щасливчиків. Список довгий, поки дійдуть до нашої літери «К»! Бачу одні батьки, другі уходять — значить їх дітей не зараховано. Нарешті лунає «Карватко Богдан Владиславович». Це було щастя!

Незабаром ми з молодшим сином Валерієм поїхали до Богдана на Присягу. Треба ж було такому статися, що наш поїзд Вінниця-Київ незаплановано зупинився в полі. А ми ж спізнюємося! Богдан подзвонив, каже: «Тільки наш факультет Внутрішніх військ буде з аксельбантами та зброєю. Знайдеш мене».

Нарешті ми з Валерою приїхали в академію, бачимо курсанти вишукуються в «коробки». Кажу Валері: «Сину, як же ми його серед хлопців побачимо? Всі ж в однаковому, у всіх однакові потилиці, вушка». А син: «Он то наші вушка». А покликати не можна, бо курсантам крутитися не дозволено. Думаю, він же має знати, що ми вже тут. Кажу до Валери: «Я зараз гукну».

Читайте також: «Як казав мій комбат, проти нас воюють ще гірші довбо… би, ніж ми», — Мартін Брест

— І що, гукнули?

- Зараз розповім. Поруч стояв військовий — чийсь батько. Пояснив: «Якщо гукнете, він обернеться і потім його покарають». «Ні, мій не обернеться, бо знає дисципліну». Гукнула. Бачу він здригнувся, але не повернувся!

— Гордились, що син курсант?

- Ясна річ, гордилась. Коли він приїздив додому у Вінницю, я його водила по родичах і подругах показати, який вій красивий в формі.

Питала його: «Ти вже з дівчиною познайомився там у Києві?» А він мені: «Прийде час і я скажу: мамо, познайомся — це Катя». «Чому Катя? — питаю. — Чому саме Катя?» «Ну, я не знаю». Минув час, я приїхала в Київ на курси підвищення кваліфікації. Богдан мене зустрів, ми трошки пройшлися і він каже: «Хочу тебе з кимось познайомити». Підводить до мене дівчину: «Мамо, познайомся — це Катя». Мені так смішно стало. Катя здивувалась — мовляв, що смішного? «Він натякав про тебе роки за два до того, як ми зустрілися».

— Коли в червні минулого року сина відправили на Луганщину, він вам про це сказав?

- Спочатку він розповів мені не те, що було насправді — начебто його направляють в Чернігів. Але за день до від’їзду я стала наполягати: «Скажи правду, куди їдеш. Бо я ж піду тебе проводжати і спитаю командира». Богдан був змушений признатися, що їде на схід, в Сєверодонецьк.

За півдня до його загибелі я спілкувалася з ним по відеозв’язку — в WhatsApp. Він тоді сказав: «Бережи моїх дітей». Я зрозуміла: син відчуває, що може загинути. Увечері 20 червня я написала йому привітання з днем ангела Богдана. Але відповіді не було. Наступного ранку мені зателефонував заступник командира частини, повідомив жахливу звістку.

За законом, мого молодшого сина Валерія не мають права відправляти в зону бойових дій. Хоча він також військовий — мобілізований. Служить в тій же частині, в якій служив Богдан.

Раніше «ФАКТИ» писали про те, що на Донбасі загинув лейтенант спецпідрозділу «Омега» Віталій Гардт, який врятував життя сотням бійців.

Фото надано Катериною Карватко

1230

Читайте нас у Facebook