«Коли в Бахмуті я несла трирічну дитину, російський снайпер відкрив по нас вогонь»: волонтерка, ризикуючи собою, рятує людей

«В голові промайнуло: «Ще мить, і ми перестріляємо один одного!»

— Яка нагальна потреба змусила вас з напарником ходити вночі по Бахмуту? - запитую в Оксани Волжиної.

— Ми шукали декількох місцевих жителів, яких я взялася знайти й вивезти звідти.

— Як ви про них дізналися?

— На мою сторінку в інстаграмі написав один мешканець Бахмуту. Він на той час виїхав звідти, але йому було відомо, що біля візитівки Бахмуту — літака — переховуються шестеро людей літнього віку. Вони якось вийшли на зв’язок з цим чоловіком (як я зрозуміла, хтось з них — його родич). Ці люди попросили, щоб він допоміг їм евакуюватися. П’ять днів я вмовляла хлопців з 93-ї бригади «Холодний Яр» повезти мене з Костянтинівки в Бахмут. Вони відповідали: «Ти туди не поїдеш, бо дуже небезпечно». Раптом в останній день мого перебування в Констасі (Костянтинівці) ці бійці отримали наказ виїхати в Бахмут, щоб виконати там певне завдання. Кажу: «Я поїду за вами. Все одно доберуся туди — з вами або без вас. Але краще з вами». Вони бачили, що нічого не вдієш, тож погодилися. Сказали: «Добре, їдемо разом. В Бахмуті ми займаємося своєю роботою, а ти — своєю (вони не мали можливості зі мною няньчитися). Зустрічаємося на КСП (я знала, де він знаходиться). Якщо втратиш машину, йди туди пішки». Зі мною в машині поїхав мій напарник. Йому дали автомат, щоб мав, чим мене захистити.

Нам вдалося проскочити в Бахмут, хоча це було небезпечно й складно. Там в певному місці ми залишили свою машину, бо їхати далі було вже практично неможливо — через те, що земля всіяна великою кількістю різних зруйнованих конструкцій, наїхавши на які легко можна пробити колеса. Тож далі мусили йти пішки, причому поночі. Але ворог все одно помітив нас з дрона та відкрив мінометний вогонь по квадрату, по якому ми рухались. Будинки довкола були вже зруйновані. А ми шукали двоповерховий вцілілий, але такого не було видно. Дійшли до бетонних плит, де закінчується вулиця. А далі — самі руїни.

Дивлюсь на ґуґлівську карту та починаю розуміти, що з нею не все гаразд (ця карта може хибити метрів до 800), аж раптом голос з темряви: «Пароль?!» Ми з напарником не бачили, хто кричав (бо ці люди, певно, знаходились за якоюсь стіною). Ми знали пароль. Але напарник зробив помилку — почав говорити з ними російською: вигукнув щось на кшталт: «Какой пароль?!» Потім він мені пояснив: йому здалося, що ми напоролися на орків. Він взагалі боявся їхати зі мною, казав, мало хто й що написав мені в інстаграм. Так от, я, на відміну від нього, почула, що питання «Пароль?!» пролунало по-українськи. Чую, невидимі нам люди пересмикують затвори. Мій напарник зробив те ж саме. В голові промайнуло: «Ще мить, і ми перестріляємо один одного!». Я впала на землю та вигукнула: «Освіта!» (такий був пароль). З темряви пролунало: «Яка така нах*й (пробачте, всі були на нервах) освіта?!» «Державна!» — волаю (я ж психолог, тому навіть в тій ситуації не піддалася емоціям, керувалась раціональним мисленням).

Взагалі ті хлопці мали нас зразу застрелити, бо ми для них незрозуміло хто. Чую, вони обговорюють, що робити. Потім сказали нам: «Добре, продовжуйте рух далі!» Я відповіла: «Чекайте, я маю забрати бабусь і дідусів. Ви тільки нам по спинах не стріляйте!» «Добре!» — погодились хлопці. От такий вийшов у суцільній темряві діалог… Я вам скажу, що нам з напарником дуже пощастило. Бо, повторю, бійці мали нас застрелити, а після того перевірити документи.

Читайте також: «Я їх загнав, я їх доб’ю»: важкопоранений український боєць не лише продовжив бій, але й пішов в атаку

— Ви знайшли людей, за якими приїхали в Бахмут?

— Так, знайшли. Тут слід сказати, що нам пощастило не тільки в тому, що бійці нас не розстріляли в темряві, але й в тому, що вони нас зупинили і ми не пішли далі. В мене тоді спрацювала жіноча інтуїція, я вигукнула: «Добре, ми розвертаємося». Майнула думка: «Прикро, так важко з ризиком добиралися, а людей, за якими приїхали, не знайшли. Вони ж нас чекають». Думала про це, аж раптом ліворуч побачила вцілілий будинок, ми раніше не звернули на нього увагу, тому пройшли повз нього. Чому ми його не помітили? Бо він виявився не двоповерховим, як повідомив мені чоловік в інстаграмі, а одноповерховим, але з високим дахом. Напарник каже: «Може, це він?» Бо поруч вцілілих будинків не було. Я перелізла через паркан, почала смикати двері (хоча це й не за правилами, бо двері могли буди заміновані). Люди, яких ми шукали, знаходились там. Їх було п’ятеро, вони спали на одному великому ліжку. Серед них був майже сліпий дідусь. Я повела його, а мій напарник — бабусь. Нам слід було пройти десь 150 метрів до автівки — в суцільній темряві, бо включати ліхтарик не можна було. Під ногами, як на звалищі, що тільки не накидано (будівельні конструкції, гільзи від снарядів, обірвані дроти). Обережно ми пробрались до машини й потім благополучно вивезли стареньких в Констаху.

— Це, певно, не єдиний випадок, коли ваше життя на війні висіло на волосинці?

— На жаль, не єдиний. Наприклад, минулої зими неподалік річки Бахмутки, по якій тоді проходила лінія фронту, трапилась така історія: мені повідомили, що біля тієї річки в одному з будинків знаходиться трирічний хлопчик з мамою. Ми їх знайшли, і, коли виводили звідти, по нас стріляв російський снайпер. Йому це було зручно робити: нелюд знаходився на протилежному березі на пагорбі, а ми — в низині.

— Як вам вдалося врятуватися від куль снайпера?

— Чесно, не знаю. Я навіть не помітила, що по нас стріляли. На мені були бронік, каска. Я обійняла дитину і несла її. А боєць ніс валізи з речами, які вирішила взяти з собою мама хлопчика. Боєць й розповів, що по нас стріляв снайпер.

Читайте також: «Трупи були всюди — на дорогах, тротуарах, у лісопосадках»: пастор з Рівненщини евакуював тисячі людей з гарячих точок

«В Києві мені наснилося те, що я побачила на власні очі, коли вчергове приїхала в Бахмут»

— Як відбивається на вас нервова перенапруга під час таких поїздок на фронт?

— Коли я повертаюся додому в Київ до своїх трьох дітей, у снах продовжую вивозити когось з Бахмуту, не можу нормально спати, доки психіка не заспокоїться (на це треба десь тиждень). Щоб підтримати свій організм, приймаю вітаміни й мінерали.

До речі, дещо з того, що мені сниться в Києві, я, бува, бачу на власні очі, коли повертаюся на схід.

— Тобто, віщі сни?

— Так, віщі. Скажімо, снився мені палаючий Бахмут — як горіли висотні будинки. В крайній мій приїзд туди (це було на початку позаминулого тижня) я побачила цю апокаліптичну картину. Я тоді пішки пройшла зруйнованим рашистами містом, дорогою змогла зробити лише декілька фотографій, бо зупинятися було вкрай небезпечно. Коли заходила на КСП, щоб розпитати дорогу, хлопці дивилися на мене, майже як на привид: жінка одна крокує по Бахмуту — це щось неймовірне.

Дійшла до наступного КСП, яке тоді було розміщене в дев’ятиповерхівці. Тут слід сказати, що у мене була домовленість з хлопцями, які знаходились в Костянтинівці: я забираю в Бахмуті цивільних (їх мало було десять), приводжу їх на КСП. Тоді хлопці виїздять з Костянтинівки до мене на вантажівці КАМАЗ, на якій змонтована велика броньована капсула, і ми вивозимо в ній цих 10 місцевих. Хлопці приїхали тією машиною на потрібну точку в Бахмуті, написала мені на телефон: «У тебе година, щоб привести сюди людей». Тільки я отримала це повідомлення, як ворог почав обстрілювати ту місцину з артилерії. Хлопці зразу ж написали мені: «І не думай виходити на вулицю». Я й без них це знала. Обстріл тривав цілих чотири години! Навіть вийти, вибачаюсь, попісяти можливості не було. Кажу пацанам на КСП: «Мені треба в туалет!» Вони дали мені відро. Коли врешті обстріл завершився, я вийшла на вулицю і побачила те, що було у сні, — палаючі дев’ятиповерхівки. Ці будинки утворювали квадрат, і весь він горів.

На превеликий жаль, через обстріл КАМАЗ з броньованою капсулою перетворився на груду заліза. Довелося вивозити людей (мені вдалося їх знайти) на звичайній армійській вантажівці з брезентовим тентом. Це було дуже небезпечно, адже дорога прострілюється ворогом. На щастя, ми благополучно по ній проскочили. Але все ж бійці злилися за те, що фактично через мене втратили ту броньовану капсулу.

Ця історія наочно демонструє, скільки людей ризикують життям, скільки вони мусять докладати зусиль, витрачати матеріальних ресурсів (бо ті машини мали працювати на військових), щоб евакуювати місцевих, які примудрилися досидіти в Бахмуті до перетворення міста на суцільне пекло. Як на мене, всіх місцевих вже давно треба було примусово вивезти з Бахмуту, бо воювати в місті, в якому знаходяться цивільні, набагато складніше, ніж коли їх там немає.

P. S. Частина експонатів виставки «Фортеця Бахмут» буде продана на аукціоні, який запланований на 9 червня. Виручені гроші підуть на придбання для бійців 93-ї бригади «Холодний Яр» безпілотника «Лелека». Серед лотів — настінний годинник, підписаний головнокомандувачем ЗСУ генералом Валерієм Залужним, сувеніри, зроблені з уламків російського літака, збитого в Бахмуті з вікна багатоповерхівки, марки, підписані боксером Олександром Усиком.

Раніше щемливою історією, яка вкотре демонструє людяність наших військовослужбовців, поділилася журналістка з Бахмуту Бетті Гончарова.

На фото у заголовку: Коли Оксана рятувала цього трирічного хлопчика, російський снайпер відкрив по них вогонь (фото зі сторінки Оксани Волжиної у фейсбуці)

1175

Читайте нас у Facebook