«Як казав мій комбат, проти нас воюють ще гірші довбо… би, ніж ми», — Мартін Брест

— Олегу, минулої весни, коли ворог стояв біля Києва, фронт і тил були єдиним організмом. На щастя, рашистів швидко вигнали звідси й незабаром поступово й непомітно війна віддалилася від нас. Нещодавно президент Зеленський обурився тим, що сьогодні багато громадян за межами лінії фронту «перебувають подумки далеко від війни». З іншого боку, життя продовжується й завжди бере своє. Люди святкують дні народження, одружуються, народжують дітей, читають не лише повідомлення Генштабу, слухають музику, дивляться фільми та вистави. Тобто поки одні живуть від дзвінка до дзвінка з фронту, в інших суттєвий відрив від реальності. Одним словом, тил «поплив». Чому таке відбувається?

— Дивіться. От ви сказали, що на початку повномасштабного вторгнення ми працювали як єдиний організм. Я з вами кардинально не згоден.

— Чому?

— Тому, що в перші тижні одночасно контактував з мирними людьми та з тими, хто взяв до рук зброю або продовжував її тримати. Тоді країна перебувала у страху. І ті, хто зараз вважає за потрібне говорити щось негативне, відокремлюючи себе від війни, нічого іншого не робили й в той період. Вони не включилися в оборону, а просто закрили рота — перестали озвучувати свою позицію. Тому вважалося, що, якщо він мовчить, то розділяє наші цінності. А це неправда.

Фактично всі, хто пішов воювати або почав допомагати армії, розділяли наші цінності протягом усіх дев’яти років. Наш мобілізаційний резерв склався саме з людей, які не жили окремо від війни. Можливо, вони не донатили щоденно на ЗСУ, але були в темі. А ті, хто був поза темою, там і залишилися.

Тому, якщо відсікти слова, які є просто струсом повітря, то нічого не змінилося. Знаєте, чому я так говорю? Через фразу «вірю в ЗСУ».

Читайте також: «У нас є всі можливості й всі шанси розгромити росію на полі бою», — генерал Віктор Муженко

РЕКЛАМА

— Я завжди її повторюю.

— Та всі так кажуть. Але коли людина каже «вірю в ЗСУ», це означає, що вона себе в душі відокремлює від Сил оборони та армії. Вона знайшла якогось богатиря, якогось героя і в нього міцно вірить.

В себе треба вірити — не в ЗСУ. ЗСУ реально по х… ру, вірите ви в них чи ні. Сили оборони це люди. Доповідаю вам: велику війну завжди починає армія контрактна, а закінчує армія мобілізована. Це закон життя, який спостерігається протягом двох з половиною тисяч років.

Задача контрактної армії — виграти час для того, щоб народне ополчення, тобто мобілізована армія, набуло військового досвіду, знань, вмінь і змогло потім цю війну закінчити. Під час Другої світової хто бачив кінець війни? Призов 1944—1945 років. Саме вони були тими самими переможцями, які зайшли в Берлін, Варшаву та Прагу. А призов 1940—1941 року залишився лежати на полях боїв.

— Лідер руху «Демократична сокира» Юрій Гудименко днями написав: «Під час довгої війни однією з ключових криз є криза соціального напруження, яке може вимірюватись примітивною формулою «втома та недовіра = напруга». Він констатує, що «ми втомлені й злі», і вважає, що «в одному човні всі мають і працювати й, найголовніше, страждати однаково».

— У мене є своя позиція стосовно цього. Втома українців не від війни, скажімо правду, а від невизначеності. Найбільше людина втомлюється тому, що не розуміє, що їй робити. Бо вона постійно думає: «А може, мені кинути все, терміново продати житло і майно та їхати назавжди в Румунію? Блін, а як там? А може, все ж таки все буде нормально — ми виграємо, я залишуся тут і продовжу працювати? Але треба розуміти тоді — а яке майбутнє чекає на нас? Треба дитині поступати тут? Чи, може, най їде в Польщу і там поступає?» Весь цей рік людину сіпає, її носить по десять разів на день зліва направо з цими думками.

У нас є дуже модна позиція — розказувати, що тил втомився від війни й не підтримує військових. Це хер… ва тема. Знаєте чому? Тому що це називається «надіти погони героя». Людина, яка стверджує таке (от ви говорите або я), себе тилом не вважає. «Я-то не втомився, я молодець, я ж продовжую боротьбу».

Розумію, чому так говорять військові (хоча вони дуже рідко це кажуть), але ох… ваю, коли чую таке від тих, хто точно так же, як і я, п’є каву вранці в теплому Києві й дорікає, що хтось втомився від війни. Та йдіть ви на х… з вашою позицією. Досить маніпулювати, бо це поділ людей на «якісних українців», які не втомилися, продовжують донатити на ЗСУ і всіляко підтримувати оборону, і «неякісних». Цю історію ми вже проходили не один раз, починаючи з XV віку. «Якісні українці й неякісні», «недогромадяни й повноцінні громадяни» — це все повна фігня.

Люди втомилися тому, що не знають, яким буде майбутнє. Є гарна фраза, що найбільше людині потрібна стабільність. Сьогодні вона хоче зрозуміти — нам таки ж… па чи ні. В залежності від цього вона буде самостійно приймати рішення, що робити.

Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський

Може, хтось скаже: «Та ну його на фіг. Я розумію, що буде ж… па, тому зараз збираю родину, віддаю їй всі гроші, продаю на хрін цю квартиру, най вони валять в Румунію і там шукають житло. А я залишаюся тут і воюю». Але через пів години він поговорить з кимось, послухає телемарафон, почитає пост Мартіна Бреста, Гудименка, ще когось і думає: «Та ні, все ніби непогано. Дивіться — люди повертаються додому, світлофори працюють, а в аптеках є ліки. Все норм». І заспокоюється.

Те, що бісить тилових оборонців, тих самих людей, які вічно обурюються, що хтось, як їм здається, не втомився від війни, це намагання людини врятувати свій розум. Коли я чую, що хтось втомився, мені хочеться одразу сказати: «Дивись. Я зрозумію, якщо це брякне спересердя вояка десь в Авдосі. Тому що він приїхав звідти за тачкою до мене в Київ і тут побачив якихось потенційних кулеметників, які ходять по місту, п’ють каву і продають мобільні телефони в торгових центрах. Але коли тилові люди комусь розказують, що «ви втомилися від війни», а самі пишаються собою: «Я ж не втомився, я ж молодець», це, блін, кугутство.

— Подруга у вихідні проїхала по околицях Києва й побачила, що прибрали багато блокпостів. Як це трактувати? Війна закінчилася?

— Війна перетворилася в одне велике АТО. За це треба дякувати Силам оборони. Вони знову змогли осадити противника на певних рубежах і перетворити це в якусь далеку війну, яка напряму не стосується людей тут.

— Ще один показник. За її словами, студентів почали примушувати повертатися на навчання у виші. Навіть тих, хто перебуває за кордоном.

— Та ніхто нікого не примушує. Йди з інституту і вали назад у Польщу. Які проблеми? А хочеш навчатися, та ще й на бюджеті, тоді п… дуй в Київ і навчайся. Можеш суботами ще вулиці прибирати. Ці всі студенти позйо… лися, коли ми х… ярилися в Київській області. Так що хай навчаються. Це ж майбутня еліта нації, так? У якої одна мета — навчитися на шару в інституті, а потім з… батися працювати кудись в Угорщину.

— Однак я знайома з дуже патріотичною молоддю.

— Я теж знаю патріотичну молодь. Але коли приїхав під Гостомель, там всі були віком тридцять плюс. А в принципі так — вона патріотична.

— В одному інтерв’ю, розповідаючи про те, як ми встояли в перші тижні, ви сказали: «Взагалі українське везіння потрібно вносити у формулу розрахунку». Що маєте на увазі? Наш народ стільки страждав — війни, голодомори, репресії. А ви про везіння.

— Ми як країна повинні були закінчитися ще п’ятсот років тому, але все не закінчуємося і не закінчуємося. Петляємо десь між цівками води.

Дивіться. 2014 рік. Тисяч двадцять — двадцять п’ять боєздатного війська плюс потім мобілізовані. І ми стримали армію, яка на той момент була в одинадцять разів більша, ніж наша. Всі економічні та військові фактори говорили: до побачення, Україно. Пощастило? Реально пощастило.

Пощастило під час цих «визвольних змагань» на початку ХХ сторіччя. Точно так же пощастило у 2022 році. Пощастило, що ракетні атаки не досягли мети, яку поставило перед своїми військовими вище керівництво росії. Тому що Київ та інші міста жили й функціонували. Та взагалі купа везіння нашого. Я вже до нього спокійно ставлюся. Тому що в сухому залишку, якщо дивитися на економічні та військові чинники, ми мали програти разів десять. Але ми з вами зараз розмовляємо, в тому числі й про майбутнє країни.

Читайте також: «Ніхто не проявляв під час війн більшої жорстокості й садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров

— Наприкінці минулого лютого, коли навколо був жах, на моє запитання, чи витримаємо ми цю навалу, знайомий військовий відповів: «Мусимо перемогти». Зараз ситуація теж дуже тривожна. Ви розділяєте оптимістичні прогнози щодо Перемоги?

— Відповім розлого. Це моя особиста позиція. Я впевнений, що будь-який оптимізм або песимізм мають будуватися не на чиїсь думці — експерта, людини з телевізора, з «Фейсбуку», а на фактах і аргументах. Мій оптимізм ґрунтується на фактах.

По-перше. Проти нас воюють ще гірші довбо… би. Мій комбат часто повторював: «Ви, звісно, довбо… би, але, слава Богу, навпроти вас стоять ще гірші довб… би».

По-друге, це наше везіння, зрозуміло.

По-третє. Країна втратила десь 50−53 відсотки економіки. В принципі по всіх законах (у мене друга освіта економічна, тому вважаю за потрібне це говорити) та по всіх розкладах у нас зараз має бути те ж саме, як в Албанії у 1996−1997 роках, коли там сталася потужна економічна криза.

Щоб відновити все до рівня, який був до повномасштабного вторгнення, треба десь років 40−50. Але ми з вами живемо, працюємо, їздимо на таксі. Чому? Тому що в нашу економіку вставили крапельницю — вливають гроші інших держав. Однак про цю внутрішньовенну інфузію не йде мова в телемарафоні. Тому у пересічної людини виявляється думка, що наша економіка працює. Мовляв, так, партнери дають нам (може, не так швидко, як би хотілося) зброю і навчають наших військових. Коли люди чують, що буде пакет допомоги на п’ять мільярдів, у них складається враження, що це про гроші. Але ж це допомога артилерійськими снарядами, танками Abrams, Leopard і т.п.

В економіку України вже протягом 13 місяців дуже потужним потоком йдуть чужі гроші. Частину з них доведеться віддавати, інша частина — безповоротна допомога. І як будь-яка допомога вона колись скінчиться.

Коли це станеться? Пряму фінансову підтримку нам надають дві держави, наскільки мені відомо. Це США і Велика Британія. У 2024 році пройдуть вибори президента США і парламентські вибори в Британії. Питання макрофінансової допомоги, в тому числі безповоротної допомоги Україні (не озброєнням, а просто баблом) обов’язково буде на порядку денному цих виборів. Кожний кандидат має висловитися стосовно цієї теми.

Всі пам’ятають, як американці вкидали гроші в Афганістан, а коли вони вийшли звідти, Афганістан ліг протягом двох місяців. Напевно, багато американських і британських виборців поставлять питання: «Хлопці, ми вже рік підтримуємо Україну. Може, вже досить? Давайте їм ще танків дамо, а грошей — ні». Відома аксіома — щоб виграти перегони, треба відповідати вимогам людей.

Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін

Днями Рада проголосувала за повернення виплат у розмірі 30 тисяч гривень військовослужбовцям, поліцейським та працівникам Державної служби з надзвичайних ситуацій. Однак мало хто знає, що будуть урізані зарплати бюджетним організаціям, бо треба до кінця року знайти 240 мільярдів гривень, щоб забезпечити ці доплати.

Повертаюся до вашого запитання. Чи оптимістично я дивлюся на загальну ситуацію? Так, оптимістично. Тому що вірю не в ЗСУ та Сили оборони, а в нашу вдачу. І в те, що вона вже стоїть у формулах розрахунку майбутнього. Це по-перше.

По-друге. Чи буде погіршення умов життя в країні? Теж насправді слушне питання, правильно? Обов’язково буде. Тому що гадаю, у 2024 році з нас витягнуть цю економічну голку. Згідно з нормальними розрахунками, зараз курс долара має бути 180−190 гривень. А у нас він сьогодні десь 37.

Тільки один приклад. Ми в «Укроборонпромі» займаємося в тому числі темою розмінування. Ви ж в курсі, скільки відсотків бюджету нам давало сільське господарство? Але зараз агрохолдинги не можуть проводити нормальну посівну та збиральну кампанії, оскільки замінована площа полів майже дорівнює площі всієї Румунії.

— Жах!

— І от давайте тоді ще більше оптимізму і більше слів «вірю в ЗСУ». Та по х… р. Нам дають гроші та зброю інші країни. Можливо, продовжуватимуть постачати зброю. А коли перестануть давати бабки, ситуація зміниться, на мою думку. Не знаю, це оптимізм чи песимізм.

— Це реалізм.

— Ну, вибачте.

— Через війну в Україні справжній ренесанс переживають американський та європейський ОПК, російський ще восени перейшов на роботу в три зміни. А як ми нарощуємо обсяги? Які у нас проєкти з виготовлення артилерії, танків, літаків, кораблів, засобів розмінування? Наш ОПК спроможний виготовляти сучасне озброєння та техніку у великої кількості?

— ОПК нашої країни діліться на дві частини — приватну та державну. Здебільшого вони співпрацюють. Наприклад, коли ми будуємо танк, то користуємося послугами понад десяти підрядників, коли ракету — понад двадцяти, більша частина яких є приватними фірмами (їх теж можна відносити до вітчизняного ОПК).

Але в чому міряти те, що ми, «Укроборонпром», як частина оборонно-промислового комплексу країни зробили у 2022 році? В штуках, кілограмах, гривнях? Танк стоїть 25 мільйонів гривень, кулемет — 315 тисяч. Як відповідати людям? Порахувати в штуках або в кілограмах заліза, наскільки ми скоротили чи наростили обсяги? Тому, ясна річ, що, коли ми говоримо про низку продукції, то вимушені міряти лише в грошах. Хоча в них теж не можна на пряму порахувати, тільки умовно.

Частиною державного концерну були державні компанії-спецекспортери, які продавали наше озброєння. Вони брали свої три відсотки прибутку по закону, а все, що більше того, складали в казну. Зараз вже не продають нічого. Тобто держбюджет втратив частину надходжень. Але завдяки тому, що пішли закупівлі озброєння, ми наростили й нашу виробничу спроможність, і кількість виробів. Якщо привести до грошей, показники будуть десь майже у вісім разів вище, ніж у попередні роки.

В принципі ОПК зараз працює так, як не працював ніколи. Причому я говорю не про концерн «Укроборонпром» (це двісті людей), а саме про підприємства. Тому що в нас немає ніякого сенсу, якщо вони не працюють. Ми просто керуюча компанія. Але підприємства працюють. У 2022 році набрали кілька тисяч людей на роботу і продовжують набирати.

Наші підприємства чим характерні? Нарощуванням обсягів виробництва знайомої продукції й, звісно, опануванням продукції, якою раніше ніхто не займався.

Армія має певну низку озброєння та військової техніки. «Укроборонпром» ніколи не виготовляв всю номенклатуру. Не було у нас необхідності, наприклад, виготовляти серійно артилерійські боєприпаси. А зараз це десятки тисяч штук.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Вибачте, але дев’ять років пройшло з початку подій в Криму та на Донбасі. Чому цим ніхто не займався? Військові ж точно знали, що буде велика війна.

— Дякую. Спитайте тих, хто керував цією галуззю всі ці роки. Я тут працюю рік. За цей час у нас з’явилася дуже велика кількість різних нових штуковин. Це по-перше.

По-друге, якщо ми говоримо про сучасні засоби, ракета «Нептун» — це сучасний засіб? Так. Нормальна протикорабельна ракета — літає, відпрацьовує, крейсер «Москва» потопила.

У нас немає свого танку Leopard. Але є, наприклад, «Оплот». Чи ми виготовляємо його серійно? Не можу сказати. Як і про РСЗВ та інше.

— В якому стані російський ОПК? Ми читаємо, що там все радянське, все відстійне, що немає комплектуючих. Але якщо об’єктивно подивитися?

— В нормальному стані. У них дуже великий обороно-промисловий комплекс, в багато разів більший, ніж наш. Це кілька державних концернів типу «Укроборонпрому». Там теж є державні інституції й приватні.

Щодо казок про те, що їм капець. Ну, дивіться. Вони не роблять мікрочипи для ракет (ми також) — немає імпортозаміщення, але ракети продовжують виготовляти. Як і всю необхідну номенклатуру. І розробляють нову. Наприклад, за цей рік в сегменті радіоелектронної боротьби зробили потужний крок вперед.

Вони, як і наші Сили оборони, теж використовують дуже багато інноваційного. У дронобудуванні та інших сферах. Тому не можна сказати, що у них там стагнація. Вони працюють і мають великі замовлення. Тому що росія — країна з відновлювальним грошовим потенціалом. Вони викачують бабло з землі (газ та нафту), продають і кожного місяця отримують кілька десятків мільярдів доларів. І в цю гру можна гратися дуже довго.

Однак деякі позиції озброєння вони не можуть виготовляти зовсім.

— Наприклад?

— Зараз не можуть повністю підняти широкомасштабне вироблення «Кинджалів» та «Калібрів». Але це не значить, що вони не розв’яжуть цю проблему.

Санкції здебільшого торкнулися побутового сектору — умовно кажучи, McDonald’s та виробництва туалетного паперу. А їхній ОПК хоча і залежав від іноземних комплектуючих, однак багато країн (Іран, наприклад) спокійно продовжують продавати необхідні їм штуки. Так, втридорога і не дуже багато, але продають.

Тобто там виробництво, торгівля — все йде. У них потужний ОПК, до нього зараз багато уваги й багато капіталовкладень робиться.

Читайте також: «Жодної економічної катастрофи в росії поки не відбулося», — Андрій Клименко

— Як концерн «Укроборонпром» готувався до війни? Фахівці ж розуміли, до чого все йде.

— Ми обслуговуюча організація. Ми виробники, у нас є замовники. До початку повномасштабного вторгнення їх було три види. Перший і найголовніший — Міністерство оборони (воно має робити у нас, і не тільки, державне оборонне замовлення — ДОЗ). Другий — наші клієнти за кордоном. Деяка частина того, що ми виробляємо, йшла туди. Скажімо, «Скіф» — експортні варіанти «Стугни». Третій — це замовники всередині країні, які використовують нашу певну продукцію. Наприклад, підприємствам, які виробляють великі газотурбінні електрогенератори або великі двигуни, треба деякі деталі.

А тепер у нас один замовник — Міністерство оборони. Це орган виконавчої влади, на який покладена реалізація державної політики у сфері оборони. Задача підготуватися до війни була на ньому, а не на «Укроборонпромі». Ми просто група заводів, які завжди пропонують: «Ми готові виробити от це і це. Давайте контракт, давайте аванс, обговоримо умови й будемо виробляти. Немає контракту й авансу — сидимо далі». Це називається ринок з єдиним замовником, і все.

— Окремий і дуже важливий сегмент — ремонт техніки. Наші танки та гармати постійно пошкоджуються плюс росіяни багато свого добра залишають. «Російський ленд-ліз», як жартують хлопці.

— Ремонтуємо, що можемо. Єдине, що не завжди можемо зробити, це заміну двигуна. А інше — так.

— А західну техніку?

— В тих межах, які можемо опанувати. Є деякі штуки, які не можемо виробити в жодному разі. Тоді доводиться техніку відправляти на Захід на ремонт.

Ремонт в принципі освоєно. Це нормальна вимога Сил оборони. Наші підприємства працюють з військовими напряму. Не відмовляють їм, навіть коли (знаю ситуації й сам брав в них участь), умовно кажучи, під ворота заводу підганяють БТР: «Хлопці, полагодьте, нам післязавтра на виїзд». Відновлення першого «Тигра» я бачив наприкінці березня минулого року в Харкові.

Ми не можемо дозволити собі вийо… тися типа «ми не хочемо, а у нас з вами контракту немає». Ні, треба робити. І максимально швидко.

Збройні Сили вилучають у нас все, що їм потрібно. Протягом першого тижня після вторгнення ми роздали з наших заводів все озброєння і техніку, які там знаходилися або на відновленні, або на модернізації, або на зберіганні. А потім ще купу автотранспорту, тому що тисячам військових не було на чому їздити. Була навіть ситуація, коли просто відкрили двері підприємства й пропонували найближчим військовим частинам: «Автобуси тре?» У них аж руки починали тремтіти, коли чули, що є автобуси або вантажівки. А вранці прибігли моряки з артилерійською установкою АК-306: «Зробіть, будь ласка, вона не працює». Ніхто ж не відмовить в таких ситуаціях.

Читайте також: «У війні дронів ми маємо всі шанси програти росії», — Максим Музика

— Напевно, у нас є українські кулібіни, які можуть все відремонтувати.

— Ніякий кулібін не зможе замінити мікросхеми в російському протитанковому ракетному комплексі «Корнет» або відремонтувати охолоджувальний контур зенітно-ракетного комплексу «Стріла 10». Просто неможливо це зробити, бо треба мати всю документацію, ще радянську, і розуміти — що, як, де, якої товщини має бути хвилевід на цій конкретній платі.

У нас дуже багато гарних фахівців, незаслужено забутих державою. Робітники та інженери, які звільнилися з заводів вже давно, прийшли 25 лютого: «Так, хлопці, я сорок років відпрацював. Що тут? Танк? Давайте будемо робити танк». Саме вони (не державний концерн, який в Києві знаходиться) реалізують плани, погоджені з головнокомандувачем ЗСУ та начальником Генерального штабу.

Попри те, що в Україні знищені робочі спеціальності, а тямущого інженера взагалі дуже важко знайти, бо жодний інститут не готує фахівців для оборонних підприємств, ми людей набираємо і навчаємо. Треба кілька місяців, щоб навчити електрика, як правильно запхнути в танк здоровезний джгут з різних проводів. Тому це непроста історія.

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про відновлення України чи все ще про продовження війни?

— Думаю, що про продовження війни. Гадаю, що через рік вона дуже зміниться. Це не буде так, як на початку повномасштабної агресії, і точно не так, як зараз. Буде якийсь третій варіант. Не знаю який.

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

6208

Читайте нас у Facebook