ПОИСК
Інтерв'ю

«Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

12:20 27 травня 2024
Артем Чех

Твори письменника Артема Чеха (справжнє прізвище Чередник, «Чех» — шкільне прізвисько, яке стало псевдонімом) визнані бестселерами в Україні й за кордоном. Він лауреат багатьох престижних літературних премій. Його автобіографічний роман «Хто ти такий?», по якому пізніше дружина Чеха, письменниця і кінорежисерка Ірина Цілик, зняла фільм «Я і Фелікс», за версією ВВС став у 2021-му книгою року.

Якщо хтось ще не читав, дуже раджу почитати цей роман. Як і збірку документальної прози «Точка нуль». Повірте, це дуже талановита і потужна сучасна література.

Ось кілька цитат з постів Чеха у «Фейсбуці» та інтерв’ю.

«Жахи війни не зробили мене кращим письменником. Жодним чином це не збагачує. Я не буду краще писати, в мене не стануть кращими образи, я нічого краще не вигадаю, маючи цей досвід. Він просто є. І я не можу сказати, що я вдячний йому. Це страшний досвід, неприємний».

«Війна — це дуже страшно. І ті, хто ніколи її не бачив, навіть не уявляють собі, що це. І краще не уявляти».

«Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати — кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у „подарунках“. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…»

РЕКЛАМА

«Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий».

«У війську важливо не забувати, що звикання до хорошого — це пряма дорога до розчарування. Не навчив мене цього мій досвід. Тепер вигрібаю».

РЕКЛАМА

«З нашим перебуванням у війську життя не закінчилося, воно триває тут і тепер, відкладати щось на потім — дурна затія. Потім може не настати. Тепер ми всі так живемо».

«У мене є сигара, яку я завжди з собою ношу в плитоносці. Товариш привіз мені її з Карибських островів перед війною. Я її взяв з собою, коли на другий день війни поїхав до Вінниці. Всі дивляться: «О, у тебе сигара, давай покуримо!» А я: «О ні, я її не куритиму. Я викурю її після перемоги, як в тому американському фільмі «День незалежності» з Віллом Смітом».

РЕКЛАМА

«В сьогоднішній дійсності майже відсутні відтінки, суцільний монохром. Чорно-біле все, нічого іншого немає. Є ми, є вороги. Ворогів треба виганяти з нашої землі, знищувати й на цьому крапка. Пафосно, банально, але так є і з цим зараз не посперечаєшся. Не треба шукати взагалі серед них ні хороших, ні поганих росіян. Вони просто росіяни, яких треба вигнати з нашої землі».

«Говорити, що війна — це безцінний досвід народу, який здобувається кров'ю наших мужніх лицарів, можуть живі, а не мертві. Мертвих ніхто не чує. Розкажіть мертвим про «безцінний досвід народу».

«На війні взагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Та це не опишеш в жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл в медеваках, що не доїхали. Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчути — коли прожити».

«На очах у нас горів Бахмут — назавжди запам'ятаю запах спаленого міста. Навколо нас були трупи — назавжди запам'ятаю цей різкий кислий запах».

«Тим, хто багато десятиліть жив у затишних обіймах демократії та свободи, хто не знає страху неволі та тортур, важко зрозуміти, чому такі мирні люди, які споконвіку вирощували пшеницю, добували залізо та вугілля й пасли худобу на безмежних луках, з такою люттю захищають кожен метр своєї країни. Але я знаю відповідь. Тому що це наша чудова земля».

«Війна, смерть і мільйони травмованих — це трагедія, руїна і рана. Це дорога назад, в неоліт, до дегуманізованого суспільства, економічного колапсу і культурної депресії. Жодні війни ніколи нічого хорошого не приносили, жодні національні трагедії ніколи нікого не підіймали з колін. Цей безцінний досвід — чорна вирва, з якої доведеться вибиратися ще не одному поколінню.

Ці тисячі смертей, розвалені міста і села, висушені горем вдови, біженці й переселенці, люди без домівок і домівки без людей, ці жовто-блакитні стрічки на ексгумованих тілах та золоті коронки в пластиковому боксі важко назвати безцінним досвідом. Це про неможливість прийняти і осягнути, про безкарність і безсенсовність смерті як результат безсенсовності життя, це про випалену війною країну, в якій жити неможливо, і в якій неможливо не жити. Це, зрештою, про те, коли в принципі жити неможливо".

«Наші мужні лицарі — це піхота, арта, механи, які просто ї… шать, бо не мають вибору. Це про такий лютий страх і про таку м'ясорубку, що навіть невідомо, що їх рухає вперед. Це про запахи зогнилих і запечених в броні тіл, про цинізм самозбереження і безжальність до чужих, до своїх і до самого себе, про чорні пакети (кульочки, коробочки, ящички), про тьмяне світло моргів і про післяопераційні біовідходи, про смерть як буденність і про перейдену межу сприйняття анатомічних жахів. Безцінний досвід, який вихаркуватимуть ще наші онуки».

«Людина не може жити у постійному страху. Вона не може постійно хотіти помститися та вбити іншу людину. Це гидко людській природі. Я розумію, чому декому хочеться туди повернутися. Там твої бойові товариші, там у тебе емоції, яких тобі не відчути на громадянці, і це дуже сильний наркотик, з якого важко злізти. Але у цьому наркотику немає нічого хорошого. Війна — це бруд, лайно та страх».

«Будуть сотні тисяч мовчазних героїв, кілька тисяч навколовоєнних клікуш і мільйони людей з посттравматичним розладом. Самогубства, кримінал, девіація. Загалом, соціальна катастрофа, що буйно проростатиме з благодатного ґрунту безцінного досвіду. І радість перемоги теж буде. Але недовго».

«Я не апологет пацифізму. Але я бачу, що несе війна. Мені дивно чути, коли говорять зокрема про культуру, що виростає на угноєному чужими життями ґрунті: дивіться, ось війна, а скільки всього хорошого відбулося за цей час. Скільки пісень і смішних мемів з'явилося, листівочки й поштові марки, поезія, народна творчість, скільки чудових прозаїків з'явиться, які писатимуть про наш героїчний подвиг. Ага, якщо виживуть».


13 червня Артем Чех презентує новий роман «Пісня відкритого шляху». Але наша розмова теми творчості майже не торкнулася.

— Артеме, все частіше читаю в соцмережах обурення через те, що у нас, в країні, доля якої вирішується саме на фронті, дехто перестав поважати людей в пікселі. Згодна з вашою тезою: «Найпопулярніший сьогодні міф: всі воїни — герої. Але ні. Не всі воїни — герої і не всі герої — воїни». Це зрозуміло. Однак куди поділися наша вдячність, наше «віримо в ЗСУ»? Вже нема належної поваги до хлопців та дівчат у формі. Що з нами відбувається як з суспільством саме в ставленні до військових?

— Чесно кажучи, я цього особливо не помітив, але припускаю, що це є. Це може бути пов'язано з банальною втомою від війни, — і коли рівень адреналіну зменшився і стало ніби легше дихати, скажімо, якимось тиловим містам, мешканці цих міст сприймають війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати, тобто спокійно жити. Війна заважає повноцінно існувати, а люди в пікселі в першу чергу асоціюються для цивільних саме з нею. Це те, чого хочеться не помічати, чого хочеться уникати, від чого хочеться відвернути погляд. Таке собі намагання втекти від реальності. Війна є, вона триває, гинуть люди, але нехай все це буде фоном — десь там.

«Більше за все я не хотів повертатися до війська. Тому що для мене це було катастрофою: у мене налагоджене життя, у мене все чудово в сім'ї, в побуті, з творчістю», - Артем Чех про те, як в другий раз пішов на війну

Читайте також: «Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»

— Ставлення до тих, хто нас захищає, далі буде ще гіршим?

— Не знаю. Зрештою і надалі війна асоціюватиметься виключно з певним негативом, а солдати, попри те, що боронять державний суверенітет і конкретно кожну людину, яка живе в тилових містах, — з цією війною. Напевне це відбуватиметься, навіть коли закінчиться війна й ми нарешті візьмемося до відбудови. Це буде такий флешбек, таке нагадування неприємного минулого. А воїн — він же заслуговує на повагу. І він має право вимагати цю повагу від суспільства, оскільки жертвував своїм життям, здоров'ям, часом, родиною — усім, що мав, для того, щоб захистити цю країну. І якщо він не бачить відповідного ставлення, банальної вдячності за його жертву, то, безумовно, це заганяє його у фрустрацію, у зневіру. Насправді відчуття цієї неповаги або не повною мірою правильного ставлення може викликати будь-що аж до агресії.

Загалом бачу надалі нашу соціальну картинку трохи песимістичною. Але прогнозувати не візьмуся. Українське суспільство до смішного мінливе.

— Є прислів’я «війна все спише». Що багато вчинків, серйозних помилок, промахів будуть пробачені через пережиті важкі випробування. Чого вона ніколи не спише?

— А вона й не спише нічого. Інформаційний простір сьогодні настільки відкритий для всіх, що списати щось навряд чи вийде. Трохи забути, десь загубити в пам'яті — так, можливо. Але загалом все стане колись явним. Будь-що, будь-які нехороші речі, які відбувались, будуть оприлюднені.

Відповідальність має бути. Чи вона буде, це вже інше питання. Попри відкритість нашого суспільства, ми все-таки трохи не доросли до того, аби відповідальність наздогнала винних у тих чи інших гріхах. Знову ж таки, все залежить від того, як закінчиться війна. Оскільки ми всі віримо в нашу Перемогу, а переможців, як відомо, не судять, можливо, щось і спишеться. Десь заплющать очі, десь промовчать. Але, загалом, ті, хто має пам'ятати, — пам'ятатимуть. Чимало людей і на фронті, і в суспільстві, можуть свідчити, писати, творити й відтворювати історію. Можливо, ці свідчення не будуть настільки важливим для суспільства, як, скажімо, ейфорія від тієї самої Перемоги, але все залишиться в пам'яті людей обов'язково.

Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії

— Ви мрієте про певні дотичні до Перемоги речі: «Життя після і життя замість. Відсутність повинності, право вільно розпоряджатися своєю свободою, можливість безпечно пересуватися країною від Чопа до Ізвариного». Вірите, що це буде? Днями розмовляла зі студентським другом, який мешкає за кордоном. Сказав, що у нього «відчуття вкраденої країни й вкраденого життя». Росія дійсно десять років тому вкрала у нас нормальне життя. Може статися, що вкраде країну?

— Суто теоретично — так. Якщо наше суспільство далі існуватиме в анабіозі, якщо не прокинуться ті мільйони, які прокинулися в перші місяці широкомасштабного вторгнення, якщо країна не усвідомить просту і банальну річ: війна не на сході чи на півдні, війна — скрізь, то у нас є всі шанси не втримати державність, а відтак і країну. Ми бачимо, як в’яло відбувається процес мобілізації й наскільки люди не готові жертвувати собою. Я зараз узагальнюю, звісно, адже тут треба розглядати конкретні випадки й конкретних людей, але в цілому те, як це відбувається, не дуже добре. Виходячи зі стану речей, який є зараз, як дихає фронт, яку маємо підтримку союзників, — ні, у нас не вкрадуть країну. Очевидно можуть бути втрати території, якісь поступки або ще щось. Тобто я розглядаю таку ймовірність, але втрата державності, мені здається, не відбудеться. Не під час цієї війни.

— Коли ви, суто мирна людина, вперше опинилися на фронті у 2015 році, якими були перші враження? Шок, розпач, відчай?

— Річ у тім, що я ж не одразу потрапив на фронт. До цього було чотири місяці під Кримом, у степах Таврії. Сильний стрес відбувся, коли я щойно потрапив до війська. До того я не служив в армії й завжди уникав будь-яких скупчень людей, тим більше незнайомих, не мого кола спілкування. І от — мене оточують люди, з якими не знаю як розмовляти, про що говорити, якою мовою. Тобто було складно, я себе відчував абсолютно чужим, непристосованим. Окрім того, я не звик, що мною можна командувати і що я можу бути залежним від волі іншої людини. Типові стресові речі, які трапляються з цивільними, коли ті потрапляють до армійської системи. Але до цього швидко звикаєш, починаєш розуміти, як все працює, а головне — чому це працює саме так. І вже коли ми їхали безпосередньо на «нуль», я їхав не з незнайомими людьми. Це вже були друзі, побратими.

Ми тоді потрапили під Попасну, це Луганська область. Дуже дивне було відчуття в перші дні. І легкий захват, і страх, і тривожність — все впереміжку. Але всі напрочуд швидко звикли до нової реальності: тут — ми, там — ворог. Після десяти місяців на передовій, де ми прожили в одному і тому самому бліндажі, якось під кінець вже складалося враження, що іншого життя і не існувало ніколи. Що є лише ця посадка, це поле, цей бліндаж з мишами і ці люди, які поруч, — інших не існує.

Читайте також: «Кожний день гине або отримує поранення хтось з моїх знайомих», — Ірина Солошенко

— За вашими словами, вас іноді називають кінченим естетом. Ви навіть на війні намагалися влаштувати побут не аби як. «Якщо маю можливість зробити своє кубло, тобто спальне місце, вкладу в це заняття душу, а не просто кину собі матрац на підлогу. Мені хочеться, щоб все навколо мене було розставлене, як вдома: книжки, вітаміни, гаджети — все на своєму місці». Це супер насправді. Ваші фото це добре ілюструють. Але звідки таке естетство?

— Не знаю звідки. Це умовне естетство. Тобто для когось це естетство, для когось — звичайна справа. По-армійські це було трохи дивно. Та мені хотілося оточувати себе певними маркерами з минулого цивільного життя і так кардинально не відриватися від нього. Саме тому я намагався красиво сервірувати, їсти з порцеляни, як би це дивно не звучало, і тому подібне.

Звісно, в окопі ти й поїсти як слід не завжди маєш змогу. Однак загалом служба це не лише окопи. За два роки де тільки не довелося бувати й жити. В сільських хатах, в окопах, на ППД — де завгодно. Авжеж, можна собі насипати кашу в казанок і піти десь її з’їсти, а можна якось інакше організувати цей процес. Так само мені було важливо організувати своє спальне місце так, щоб було максимально комфортно. Коли ти після наряду, після виходів, після, не знаю, доби десь на спостережному пункті приповзаєш помитися й виспатися, хочеться відчути цей комфорт, нагадати собі зайвий раз, що я ще живий, і попри всі умови, в яких опинився, мушу оточити себе умовно прекрасним.

«Мені було важливо організувати своє спальне місце так, щоб було максимально комфортно. Коли ти після наряду, після виходів, після, не знаю, доби десь на спостережному пункті приповзаєш помитися й виспатися, хочеться відчути цей комфорт, нагадати собі зайвий раз, що я ще живий, і попри всі умови, в яких опинився, мушу оточити себе умовно прекрасним», - розповів Артем Чех

— Хто ваші батьки?

— Абсолютно звичайна сім'я. Тато автомеханік, мама працювала в дитячому садочку, вона за освітою філолог (російська мова й література), але ніколи не викладала. Я виріс у провінційному містечку Черкаси. За великим рахунком варіантів було не так багато, але завжди було бажання досягати більшого. Звідки це естетство, не знаю. Мені скоро 39. За цей час якось певним чином кудись ішов, в якомусь напрямку розвивався, у щось вірив, до чогось прагнув.

— 4 березня 2022 року вам вдруге довелося вдягнути піксель. Деякі хлопці кажуть, що жах, через який вони пройшли в АТО, їм тепер здається легкою прогулянкою. Хоча це такий собі жарт. Ви вже знали, куди їдете, чітко усвідомлювали, що на вас там чекає. «Більше за все я не хотів повертатися до війська. Тому що для мене це було катастрофою: у мене налагоджене життя, у мене все чудово в сім'ї, в побуті, з творчістю».

— Скажу, що це як другий стрибок з парашутом. Коли стрибаєш вперше — не знаєш, що тебе очікує, ти повний захвату, у тебе є бажання здійснити це, перевірити себе на міцність. А другий стрибок для тебе вже набагато страшніший, оскільки маєш цей досвід, знаєш, що це таке. Бачив, відчував. Коли ми їхали на Схід вже під час великої війни, більшість наших хлопців були повні ентузіазму, азарту і бажання воювати. В мене такого не було — я знав, куди їду.

Зараз хлопці після ротації знову поїхали на Схід. Вони вже зовсім в іншому настрої, бо знають, що таке страх, що таке біль. Для них це вже не новий досвід, який хочеться розпізнати, намацати, відчути. Це вже важка, страшна і неприємна робота, яку треба виконувати. Якось так.

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— «Головним надбанням і скарбом Фелікса назавжди залишилася війна, з якої він так і не вийшов, хоча й пішов», — написала критикиня Юлія П’ятецька про героя вашого роману «Хто ти такий?» Ви двічі повернулися з війни. І потім констатували, наскільки було складно прийняти себе іншого, свою родину, свій побут. Переоцінка цінностей — це все зрозуміло. А що міняється по ставленню до себе? Може, жалість з'являється? Що відбувається з душевним станом?

— Знаєте, тут навіть не зможу вам пояснити, попри те, що я це вже двічі переживав. Ти розумієш, що з тобою відбулися зміни, бачиш по реакції оточення — сім'ї, рідних, близьких, що ти змінився, що вони тебе бачать зовсім іншим. Часто їм це не подобається, але ти не можеш зрозуміти, що саме змінилося. Відстороненість, байдужість, певний цинізм з'явився, можливо, втрата якоїсь легковажності й радості від життя. Авжеж ти змінився, але ці зміни з тобою відбувалися поступово, ти їх не помічаєш.

Багато чого залежить і від підтримки рідних, і конкретно від людини. Від її адаптивності, її психологічних, і фізичних можливостей швидше перебудовуватися і сприймати нову стару реальність.

Багато різних питань виникає. І в яке оточення ти потрапляєш, і чим займатимешся після війни, що тригеритиме тебе. Коли я повернувся у 2016 році, у мене не було бажання жити, хоча насправді не було ані ПТСР, ані якихось ускладнень. Сама служба у війську — була інша реальність, вона вплинула на моє цивільне життя, відповідно, на сім'ю. Щоб перебудуватися й встати на ці старі цивільні рейки, я мав дистанціюватися сам від себе. Не копатися, не аналізувати, не згадувати. Менше думати й більше робити. Тоді пішов працювати руками. Кілька років важко працював в рекламі. Саме це допомогло мені повернутися й не помічати своїх змін.

В армії в мене були різні посади. Служив в піхоті. Був і кулеметником, і командиром стрілецького відділення. Звання — молодший сержант. Зараз в Києві служу в певній структурі Збройних Сил. Не можу назвати це повноцінним поверненням, відчуваю, як змінився, і моїй сім'ї почасти важко сприймати ці зміни. Намагаюся підлаштовуватися під них, вони — під мене, тобто загалом такий в'ялий процес повернення відбувається. Моя сім'я мене сприймає більше як домашнього, а не як чужу людину, яка бігає лісами з автоматом і пересувається степами на великій зеленій машині.

«Я воювати не люблю. Однак також розумію, що є відповідальність перед собою, перед людьми, перед сім’єю, тому доводиться робити те, що тобі не подобається. На жаль», - розповів Артем Чех

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— «Найважливіші події в моєму житті: одруження, народження сина та повернення з війни. Я не хочу туди знову, бо там нічого хорошого і нічого людського». Однак багатьох туди тягне. Попри всі жахи. Нещодавно робила велике інтерв'ю з Юрієм Гудименком. Він зізнався, що його дуже тягне на фронт.

— Не знаю, це залежить від того, хто як сприймає цю війну. Я ніколи не був мілітарною людиною, і для мене зброя — щось чуже, неприроднє, атавістичне. А для когось зброя, армія, побратими — це щось нове, те, що вони відкрили для себе й раптом усвідомили, що це зовсім інша дійсність, і вона їм певним чином подобається.

Так, це кардинальні зміни, які змушують тебе активніше жити, активніше думати. Адреналін і тому подібні речі мають певний наркотичний ефект, тому, мабуть, хочеться повернутися.

Ну і знову ж таки, є різні типи відповідальності. Та відповідальність, яка тебе очікує в цивільному житті, інакша, ніж та, яка на війні. Там все на градусі, все на нерві. Ти відповідаєш за своє життя, за життя побратимів, виконуєш поставлену задачу, а виконавши — маєш тверде задоволення від її виконання. Все просто. А тут, в цивільному житті, відбуваються якісь в’ялі процеси, тебе з'їдає побут, ще й натикаєшся не нерозуміння.

Я ніколи не мав бажання повернутися до війська. Для мене будь-який колектив, армія, зброя, будь-яка державна система, зокрема й армійська, були чужими. Знову ж таки, немає нічого хорошого у відчуванні того тваринного страху, коли не здатен раціонально мислити, а піддаєшся інстинктам, іноді нагадуючи собі якусь тваринку. Це мені не подобається. Тобто я хочу контролювати дійсність навколо, а на війні рідко коли можеш її контролювати. Війна — це великий хаос. І він мене руйнує, скажімо так. А для когось він навпаки каталізатор, який розкриває найкращі якості. Я воювати не люблю. Однак також розумію, що є відповідальність перед собою, перед людьми, перед сім’єю, тому доводиться робити те, що тобі не подобається. На жаль.

Другу частину інтерв’ю з письменником Артемом Чехом читайте найближчим часом.

Читайте також: «Судити будуть тих, хто програє війну. Це треба чітко усвідомити українському військово-політичному керівництву», — Роман Цимбалюк

850

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів