У довгому списку пам'ятних подій, що відбулися у різні роки цього дня, 22 лютого, звернув увагу на такий факт. 22 лютого 2000 року в Україні було скасовано смертну кару. Добре пам'ятаю, скільки гарячих дискусій та суперечок передували цьому рішенню, скільки думок за та проти його прийняття було опубліковано на сторінках газет та прозвучало тоді у телетері. Досі нерідко доводиться в тій чи іншій ситуації, обговорюючи подробиці гучних злочинів, з жалем шкодувати про те, що злочинець, який позбавив життя безневинних людей, вже не може понести за це покарання, яке можна порівняти зі скоєним. Але закон, як відомо, зворотної сили не має.

У зв'язку з цим мені згадалася одна старовинна притча, відповідна темі нашої сьогоднішньої розмови. Якось пізнього зимового вечора у двері кузні хтось постукав. Вже немолодий, але фізично міцний коваль, що засидівся за роботою, пішов відкривати. Непроханою гостею виявилася Смерть. Він одразу впізнав її. Худа, висока, з глибоко впалими очницями й попелясто-сивим розпущеним волоссям вона стояла у дверях, важко спираючись на косу. Власне кажучи, за цим вона до нього і з'явилася настільки пізно — їй терміново знадобилося покосити косу. Затупилася.

- Ну, проходь, — не дуже привітно запросив гостю коваль, тихо радіючи тому, що, як з'ясувалося, його черга ще не настала. І щоб хоч якось підтримати розмову, поцікавився, чи багато людей пішли на той світ завдяки цій косі.

- Від моїх рук не загинула жодна людина, — несподівано зізналася Смерть. — Жодна. Не віриш? Твоє право. Зрозумій, мені нема чого цим займатися, адже вже багато тисячоліть люди самі чудово з цим справляються, вбиваючи один одного.

Намагаючись не відривати коваля від роботи, вона гірко повідала йому про те, як колись, бувши ще молодою й красивою, зустрічала душі померлих квітами та супроводжувала їх до того місця, де вони мали відтепер провести цілу вічність. То було давно, дуже давно. Доки люди не стали винищувати собі подібних, виконуючи чиюсь злу волю й не зупиняючись ні перед дітьми, ні перед безпорадними старими, ні перед невинними противниками. Дізнаючись про історію загиблих, вона виплакала всі сльози. Дивуючись жорстокості тих, хто не шкодував рідних братів і сестер, вона ставала сивою. Поки що не перетворилася на кістляву стару. І при цьому її ще й звинувачували у тому, що вона забирає чиїсь життя.

- Хіба це не так? — щиро здивувався коваль. Він передав гості її косу, відточену до блиску, і все-таки не втримався від свого запитання:

- Навіщо ж тобі потрібна ця гостра коса?

Вже у дверях Смерть на мить обернулася й перепитала:

- Для чого? Ти питаєш, навіщо мені потрібна коса? Якби люди знали тільки, як швидко дорога до раю заростає травою.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.