Збираючись невдовзі відійти у засвіти, вчитель покликав до себе улюбленого учня і попросив його добре запам'ятати останнє своє повчання.
- Є в нашому житті кілька істин, не усвідомивши яких, людина ніколи не зможе досягти вершин життєвої мудрості.
Віра. Знаєш, якось жителі маленького села, яке багато тижнів знемагало від страшної спеки, вирішили всі разом зібратися і помолитися, щоб Господь послав їм рятівний дощ. І один хлопчик прийшов на цю молитву, тримаючи в руках парасольку… Це і є віра.
Тепер таке. Довіра. Коли ви підкидаєте вгору свою дитину, вона заливається сміхом. Бо знає — ви обов'язково його зловите. Це і є довіра.
І ще одне. Надія. Щовечора, готуючись до сну і розуміючи, що наступний день для будь-кого з нас може й не настати, ми заводимо будильник. Це і є надія.
- А як же кохання? — несміливо запитав учень наставника, який надовго замовк.
- Кохання? — перепитав той. — Кохання, мій юний друг, є саме тим, без чого жодна з названих мною істин просто неможлива.
Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.