На уроці малювання в одному з молодших класів паризького ліцею учні несподівано запитали викладача:
- Мадам, а що таке кохання?

Молода вчителька відчула на собі зацікавлені погляди дітей та вирішила дати відверту відповідь. Так як це було перед перервою, вона вивела весь клас у парк перед школою і попросила, щоб кожен із учнів приніс щось, що могло б пробудити в його душі почуття любові.

Діти розбрелися алеями парку, але незабаром повернулися до свого класу. І почули пропозицію вчительки:
- Хочу, щоб кожен показав, що він приніс із собою.
Перший учень сказав:
- Я знайшов цю квітку. Адже вона гарна…
Другий простягнув відкриту долоню:
- А я приніс цього метелика. Подивіться, які у нього різнокольорові крила! Я приєднаю його до своєї колекції.
Третій учень сказав:
- Я приніс це пташеня, яке випало з гнізда. Воно таке чудове!

Так, один за одним діти показували, як виконали незвичайне завдання. І тільки одна дівчинка не принесла нічого і почувалася через це ніяково. Вчителька звернулася до неї:
- А ти нічого не знайшла?

Дівчинка, соромлячись, відповіла:
- Вибачте, мадам, я теж бачила квітку, відчула її запах і навіть хотіла зірвати, але потім вирішила не робити цього, щоб її аромат розливався по всьому парку. Потім я помітила метелика. Він ніби просився до рук. Але він здавалася таким щасливим, що мені не вистачило сміливості зловити його. А, помітивши пташеня, що випало з гнізда, я віднесла його до стурбованої матері… От і виходить, що в клас я не принесла нічого. Нічого, крім аромату квітки, відчуття свободи польоту метелика та вдячного погляду птаха, якому я повернула пташеня. Як я можу показати те, що принесла?

Відповідь вчительки пролунала у повній тиші:
- Справжнє кохання можна принести тільки у своєму серці…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.