«Пліткували, що мама зникла із двома сейфами»: жительку Кременчука майже через рік так і не знайшли після ракетного обстрілу Кременчука
Внаслідок ворожих ракетних ударів чимало українських родин втратили надію поховати своїх близьких. А все тому, що люди в прямому сенсі просто «випарувалися», адже знаходились в епіцентрі удару, й до того ж горіло ракетне паливо. Тож для проведення ДНК-експертизи навіть не залишається фрагментів. Й дізнавшись про це, рідні та близькі переживають душевні муки, страждаючи емоційно та душевно. Бо для них статус «безвісти зниклий» дорівнює слову «смерть». Чи не кожен із них зізнається, що ті, кому хоча б вдалось поховати своїх дорогих людей на кладовищі, «щасливчики». Бо можуть у будь-який момент піти до могили, принести квіти, виплакатись. А тут, розуміючи страшну реальність, ти ще чекаєш. Часто роками, не маючи можливості оплакати своїх близьких і розпочати новий етап життя.
«Мені подзвонили правоохоронці і попросили здати тест на ДНК»
У кімнаті 52-річної мами трьох доньок Лариси Коханівської рідні не чіпають її речей, ще трішки чути аромат її улюблених парфумів. А повсюди фото, де вона усміхається. Бо любила життя. Тільки його відібрала російська ракета. Сталось це 27 червня минулого року у Кременчуці, де жертвами стала 21 людина. Весь цей час пані Ларису вважали єдиною безвісти зниклою, й поліцейські та рятувальники на 99% були упевнені, що тіла не буде. На початку квітня суд визнав жінку загиблою. Розгляд справи тривав три тижні, під час слухань інформацію про розслідування надали поліцейські, свідчили сусіди та родичі загиблої про те, що не бачили Ларису Коханівську після того дня, як у торговий центр «Амстор» поцілила ворожа ракета.
.jpg "ТЦ \"Амстор\" після ракетного удару")
- Незадовго до повномасштабного вторгнення мама працевлаштувалась прибиральницею у магазин побутової техніки в «Амсторі». Робота їй подобалась, у колективі всі її любили та поважали, — розповіла «ФАКТАМ» дочка загиблої Дар'я Коханівська. — Після 24 лютого ми могли виїхати всією родиною, але на сімейній нараді вирішили залишитись вдома. Кілька тижнів магазин, де мама працювала, був закритий, потім відновив роботу.
— Після ракетного удару в соцмережах писали про те, що працівників не відпускали під час тривог в укриття. Що ваша мама про це розповідала?
- Спочатку вони бігали у сховище, всі були дуже налякані. Але 25 червня вийшов наказ не ховатись у бомбосховищі, не переривати робочий день. В принципі, мама не хотіла бігати далеко, бо їй то було важко, тому ховалась у кімнатці. Щодо менеджерів, то чула, що вони могли йти в укриття лише тоді, коли закінчать обслуговувати покупця.
— Чи відчувало ваше серце щось недобре напередодні трагедії і згадайте той страшний день — 27 червня 2022 року.
- Десь за два тижні до того в мене почалась якась панічна тривожність, але я в принципі змалечку емпатична людина. Тоді значення цьому не надала. Того літнього ранку мама як завжди пішла на роботу, в мене була відпустка і я планувала приготувати смачну вечерю, щоб просто гарно провести час у колі родини. Після обіду пролунала тривога. Ми живемо далеко від торгового центру — на іншому березні Дніпра, але вибухи були такої сили, що ми їх почули. Вибігла на загальний балкон і побачила стовпи диму ближче до центру. Потім знову вибух. Я чомусь думала, що може поцілили в район залізничного вокзалу, який неподалік. Також поруч знаходився завод, бо перший приліт був саме туди. Куди саме цілились окупанти — важко сказати, поліцейські стверджували, що у торговельний центр вони влучили помилково. Але це вже нічого не міняє.
Читайте також: Нічна атака росії ракетами та дронами по Україні: над Київщиною знищено всі 35 «шахедів»
Після вибухів мені подзвонив тато, який перебував за 800 метрів від епіцентру трагедії, повідомив, що він живий, а от зв’язку з мамою нема. Телефон був включений, просто ніхто не брав слухавку. Подумали тоді, що директорка магазину просто спустила всіх у сховище чи мама десь телефон забула. Після чого моя подруга показала відео, де було видно, що палає саме «Амстор». Мені від мами передався холодний розум, тому я швидко себе опанувала, викликали з сестрою таксі, заїхали за хрещеною і мерщій поїхали туди. Там вже були військові, рятувальники, поліцейські. Все палало, зайти всередину було нереально. Сестра лишилась на місці, бо розгортався пункт з пошуку людей, а ми з татом поїхали до лікарні. До нас виходили працівники й називали прізвища, описували прикмети. Схожих не було. Ввечері зібрались додому, проте мені подзвонили правоохоронці і попросили здати тест на ДНК. Страху у мене тоді ще не було. Я вірила, що мама жива, бо надія помирає останньою. Але коли наступного дня в кожній лікарні, де ми були, її ніхто не бачив, я зрозуміла, що це вже все. Треба шукати тіло… Мене декілька разів потім ще викликали здавати тест. Новин не було.
«Скоріш за все, я звиклась із думкою, що ніколи не зможу поховати маму»
— Коли припинились пошуки мами і чи казали вам відверто в очі, що тіла може не бути?
- Ні, такого не було. Стверджували, що будуть продовжувати розслідування, проводити якісь дослідження, розслідування, шукати. Але якогось дня ми з татом поїхали до нашої слідчої й розмова була важкою. Можна сказати, що ми змусили її показати відео з камер магазину. Вона погодилась. На кадрах видно, що в момент тривоги мама саме прибирала в торговельному залі. Як нам сказали, вона була від місця влучання ракети у двох-трьох метрах. Саме приміщення магазину не відповідало багатьом умовам, кріплення там не було. Вижити шансів теж. Врятувались лише ті, хто під час тривоги був на подвір'ї, бо не мав клієнтів. Тому у нас вже не було сумнівів, що мама знаходилась під час вибухів всередині й вона загинула. Тіла нема, навіть ДНК-сліду. Навіть прикрас… Від високої температури навіть золото поплавилось. Звісно, почути такі новини надзвичайно важко, але я мусила триматись, тим паче сама психолог. А ось тато почувався геть кепсько. Намагалась всіляко його підтримати.
.jpg "Лариса з чоловіком")
— Чи пропонували вам поховати землю чи попіл з місця трагедії?
- Не скажу, що прямо пропонували… Цікавились, чи можливо б хотіли так і так. Але я була проти, бо що ховати тоді?!
— Могили нема, куди б могли принести квіти, просто поплакати. Як вшановуєте маму?
- В нашому домі є куточок пам'яті. Там дві її фотографії. Я поруч поставила кактус, до новорічних свят прикрашала його міні-іграшками. Спеціально для мами. Всі її речі лежать на тих само місцях, як раніше. Й поки вони будуть лежати… Тато спілкується з її портретом. Я більш скептична, для того, аби було легше, почала відвідувати психологічні групи підтримки. Скоріш за все, я звиклась із думкою, що ніколи не зможу поховати маму. А саме місце, де був «Амстор», це зараз моє місце сили. Там я згадую приємні моменти, пов’язані з мамою. Ношу квіти. Так стає легше. Мені досі пишуть її колеги, я відчуваю, що це щось, що тримає ниточку між минулим та теперішнім. Сам торговельний центр розібрали, обнесли парканом. Що далі там буде — невідомо. Але нового торговельного центру не хотілося б.
Читайте також: «Вони були найкращими подругами, разом і загинули»: російська ракета забрала життя двох лікарок у Дніпрі
Знаєте, за цей рік я би могла цілу книгу написати про дурні питання та чутки щодо цієї трагедії. Бо ходили чутки, що маму знайшли на даху, на заправці. Кажуть, що з «Амстору» зникли два сейфи з грішми та золотом, і дехто з людей не соромився стверджувати, що моя мама там, де все це багатство. Хочеться тут сказати одне — люди, будьте людьми. Ми би все віддали, аби повернути її назад.
— Що найбільше любила мама?
— Життя та родину! Зараз, коли її нема, дуже цінуєш це. Вона мала золоті руки. Та найкраще їй вдавались пиріжки з вареними яйцями та зеленою цибулею. Це тепер такий тригер, якого я намагаюсь уникати. Відразу цей смак, запах, й накриває… Розумію, що більше не буде вже таких пиріжків, не буде матусі й так як раніше.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що російською ракетою в Умані вбиті мама та півторарічний малюк.
3290Читайте нас у Facebook
