«Завтра війна не закінчиться, так чи інакше кожен буде задіяний»: захисник України втратив на фронті рідного брата та племінника
Киянин Юрій Самсон у мирному житті працював викладачем, редактором, автором статей, проте після повномасштабного вторгнення він взяв до рук зброю та пішов боронити країну від російської навали. Коротку відпустку додому командир стрілецького відділення стрілецької роти отримав через трагедію у родині: під Бахмутом загинули його рідний брат Олег Хомюк та племінник Микита. Саме з ними він воював на Київщині, Миколаївщині та Херсонщині. Про будні війни, тих, хто досі вважає, що «не народжений для війни», та про те, що насамперед зробить після перемоги, Юрій розповів «ФАКТАМ».
— Я ніколи не служив в армії та, чесно кажучи, дуже важко себе, представника миролюбної професії вчителя та редактора, уявляв там, — говорить Юрій Самсон. — Але, знаєте, у такій критичній ситуації зрозумів, що просто не зможу спокійно сидіти десь, бо потім постійно картатиму себе, що не був разом з іншими. Розумію, що всі виконують свою роботу, мають бути на своєму місці й що ті самі вчителі потрібні, адже необхідно навчати дітей. Але для мене вибору не було. Ба більше, я давно готувався до цієї війни, на відміну від багатьох, хто не вірив у те, що розпочнеться повномасштабний наступ російських окупантів. Останні чотири роки я почав ходити на стрільби, вивчати медицину, одним словом, знав, що рано чи пізно доведеться взяти до рук зброю та йти захищати Батьківщину. Зараз думаю, що, звісно, можна було себе й краще підготувати, але разом із тим я точно не був заскочений зненацька й знав, що мені робити, як поводитися. І це насправді дуже допомогло, тому що сьогодні можна зустріти інформацію у ЗМІ, що мобілізованих часто без належної підготовки кидають на фронт. На превеликий жаль, трапляються випадки, коли не так багато часу виділено на підготовку, й тому я всім своїм знайомим та друзям, хто не в армії, публічно кажу, що не треба чекати чи думати, що як мобілізують, то навчать. Може, й навчать. А може, й ні чи недостатньо. Тому треба вже про себе дбати. Є можливість піти в тир постріляти, пройти курси з тактичної медицини — йдіть. Зрозумійте, завтра війна не закінчиться, так чи інакше кожен з нас буде задіяний.
— Ви пішли на війну вже після вашого рідного брата та племінника, які, на жаль, полягли в бою на Донеччині. Їхній вчинок вплинув на ваше рішення?
— Вони не вплинули. Для мене, чесно кажучи, це був сюрприз від моїх рідних, не очікував такого від них. Був приємно здивований. Бо у брата Олега вже вік солідний був, його точно б не першого забрали, та й зі здоров'ям були проблеми. Те саме стосується й племінника. Я був гордим за те, що мої рідні ухвалили такий вибір. А вони пишались мною. Тому в нас були цілковите розуміння та підтримка. Я звернувся до військової частини у перших числах березня, взяли відразу. Тоді був такий час, що ніхто особливо не відмовляв, тому що потрібні були люди й стояло критичне питання про захист Києва. Та згуртованість спрацювала, й це дало можливість відбити столицю.
— Зброї вистачало у перші тижні?
— Автоматів то так, а такої якоїсь специфічної та серйозної зброї в нас не було. Хоча, з іншого боку, були ж під Києвом регулярні ЗСУ, які готувались й мали все необхідне. Кожен якісно виконував свою роботу.
— На вашу думку, якщо, на жаль, не вдасться втримати Бахмут, це дуже велика втрата для України? Чим вона може обернутись?
— Я думаю, що це більш таке символічне значення для нас. Безумовно, ми на цьому напрямку дуже виснажили ворога, та він нас теж. Окупанти планували взяти місто швидко, з мінімальними втратами, не очікували такого спротиву. А це означає, що вони кинули сюди багато сил, які планували задіяти на інших напрямках. Тому важливо було утримувати цю ділянку фронту. Зараз мені важко сказати, як все планується, але думаю, що, як тільки ми будемо здійснювати контрнаступ, де ми це плануємо, то важливість точки Бахмуту буде не така критична для нас. Все, що нам потрібно було, ми зробили. Ми втримали фронт, виснажили окупантів, відтягли їхні сили на цей напрямок.
Читайте також: «Безповоротні втрати росії»: Зеленський назвав кількість вбитих під Бахмутом окупантів
— Банальне питання, та все ж воно хвилює мільйони українців: чи чекати у 2023 році перемоги?
— Коли я пішов до ЗСУ та як тільки почалося звільнення Київщини, всі були такі натхненні, що ось ворог уже відступає та за кілька місяців ми переможемо. Я тоді відразу сказав, що ця війна мінімум років на два-три. Тому, на превеликий жаль, я так думаю, що у 2023 році ми будемо весь рік воювати. Дай Боже, щоб у 2024 році ця перемога відбулась. І тут вже питання в іншому: хто що вкладає у це слово. В моєму розумінні, це не лише звільнення всієї території України та Криму, але щоб було зроблено все для того, аби росія припинила своє існування як така.
— Досить грандіозні плани…
— Якщо росія залишиться, то буде нам невеличка пауза перед наступним вторгненням. А ми ж маємо поставити нарешті крапку в цьому питанні.
— А як же література? Не тягне, не хочеться писати?
— Дуже тягне, дуже хочеться. І я дуже сумую за тим, чим займався. Але якщо ми тут не переможемо, то нічого цього не буде. Тому треба спочатку перемогти ворога, а потім вже займатися своїми, нашими справами, які нам близькі.
— Колег-вчителів зустрічаєте на фронті?
— Так. Насправді таких багато. До речі, у мене в роті служить хлопець, який якраз закінчував магістратуру цього року. То він в окопі ще свій державний іспит складав. Тому є ті, хто вчать, і ті, хто вчаться.
— Особисто вас не дратує, коли кажуть щось на кшталт «в мене свій фронт в тилу, я буду тут, бо не навчений і не народжений для війни»?
— Не те, що мене це дратує… Проте ніхто ж з нас не створений для війни. Так, є професійні військові, але їх не так багато було. Так чи інакше ми маємо робити внесок. І одна справа, коли ти в тилу робиш максимум, допомагаючи фронту, війську. Я про різні способи — не лише про донати, волонтерську діяльність. Навіть відповідальну роботу лікаря. Це дуже важливо. Проте лише цим ми не здобудемо перемогу, без зброї ми не переможемо. Потрібно комусь воювати. Й так складається ситуація, що багатьом доведеться піти на фронт, без цього ніяк. Просто треба це усвідомити та вкладати в себе якнайбільше знань та навичок. Тоді буде більше шансів, що повернешся з війни живим. Не чекайте, що вас навчать чи захистять.
— Для багатьох українців національний телемарафон став тим ЗМІ, де завжди показують позитивні новини, не чіпаючи негатив чи якісь недопрацювання всередині. Там відсутня критика. То як же треба налаштовувати себе?
— З одного боку, не варто бути великий оптимістом, але з іншого — не применшувати наші заслуги. Нам треба налаштовуватись на довгу та тривалу боротьбу. Та не в плані, щоб це нас пригнічувало, засмучувало. А розуміти, що маємо мобілізувати всі ресурси й протриматись на 10 хвилин довше нашого ворога. Це буде перемога тих, хто зможе на 10 хвилин довше протриматись. І це будемо ми.
— Що перш за все зробите, коли переможемо?
— Я б подумав про нове місце для життя. В мене немає зараз, де жити. Останні пів року перед вторгненням мешкав в Ірпені, і мій дім у новобудові знищили вороги. Спочатку розстріляли, тоді сталася пожежа. Всіх закордонних поважних гостей, які приїжджають до України, везуть до цього будинку. Це показують у новинах, і мені воно знову й знову болить. Тому після перемоги почну облаштовувати квартиру чи свій приватний будинок, щоб повною мірою насолодитись тутешньою природою… А потім гайну до Криму на море.
2648Читайте також: «У США ніхто не очікував, що ми настільки сильні»: захисник України після протезування хоче повернутися на фронт
Читайте нас у Facebook
