В росії начальник колонії забив до смерті українського полоненого: оприлюднено кричущі факти знущань в рф над бранцями

«Мій чоловік схуднув в полоні майже на 30 кілограмів»

Перший обмін полоненими відбувся ще на початку великої війни — 1 березня 2022 року. Тоді вдалося обміняти п’ятьох українських воїнів. Відтоді й до 15 червня нинішнього року відомо про 43 такі обміни. В рамках цих обмінів на Батьківщину повернулися близько 2,5 тисячі наших полонених. Але в неволі лишаються ще тисячі бранців. Один з них — чоловік киянки Ірини.

— Заради безпеки чоловіка я б не хотіла називати його прізвища, — сказала «ФАКТАМ» Ірина. — Він доброволець: в перший день великої війни пішов у військкомат і вже 26 лютого прибув до 95-ї окремої аеромобільної бригади. А через декілька днів потрапив в полон. Це сталося в Київській області.

— За яких обставин?

— Інформації обмаль. Бо тоді загинули майже всі, хто був поруч з ним. Вижили й потрапили в полон лише двоє — мій чоловік і ще один боєць. Згодом того бійця обміняли, ми з ним не зустрічалися, поговорити вдалося телефоном. Ця людина розповіла мені не багато. Чому? Можливо, не хотів мене психологічно травмувати. Не виключено й те, що йому дуже важко розказувати про пережите.

— Вони в полоні були разом?

— Лише попервах. Їх обох переправили на території російської федерації у в’язницю в Курську. Там посадили в різні камери, тому вони вже не спілкувалися і не бачились. Звідти мого чоловіка відправили в Севастополь. Там росіяни тримали чимало полонених. Значну їх частину в перші місяці великої війни вдалося обміняти. Але мій чоловік, на превеликий жаль, лишився в неволі.

У військовій бригаді, в яку його зачислили, працює гаряча лінія, але отримати там інформацію вкрай проблематично. Коли 10 квітня минулого року мені подзвонив інший хлопець, якого вдалося обміняти, і повідомив про полон, то на гарячій лінії казали: в списках загиблих, поранених і зниклих безвісти мого чоловіка немає. Дівчата, які сидять там на телефонах, торочили мені це аж до кінця травня. Хоча я й пояснювала їм, що маю інформацію від колишнього бранця, пропонувала, щоб вони до нього зателефонували. Одна з тих дівчат сказала мені: «Ось я подивилась у списках…» Але як вона могла дивитись в той момент у списки, якщо в телефоні було чутно, що вона не на роботі за столом, а на вулиці.

— Що розповів вам колишній полонений, який повідомив, що на той час ваш чоловік знаходився в Севастополі?

— Сказав: «Ви не переживайте, в Севастополі навіть дають можливість помитися, регулярно годують». Питаю: «Що значить, навіть? В інших місцях цих благ цивілізації не було?» — «До того ми разом з вашим чоловіком були в Курську. Там все значно жорсткіше. Наприклад, камери були переповнені — в’язнів більше, ніж койкомісць. На початках годували, як заманеться тюремникам: могли дати нам трошки їжі, а могли й не дати». Виявилось, що в Курську їх жодного разу не водили митися. Мій чоловік потрапив в полон наприкінці лютого, а в Севастополь його переправили на початку квітня. Виходить, понад місяць без елементарної гігієни.

Читайте також: 42 дні без їжі: окупанти утримували в підвалі під Бахмутом пораненого сина відомого музиканта

— Вам відомо, де зараз знаходиться ваш чоловік?

— Не знаю всіх місць неволі, в яких його утримували після Севастополя, але зараз він в Борисоглєбську Воронізької області.

— Ви це дізналися від когось з колишніх військовополонених?

— Так, від людини, яку обміняли зовсім недавно — 11 червня нинішнього року. Цей хлопець, зокрема, розповів, що мій чоловік схуднув майже на 30 кілограмів: при зрості 188 сантиметрів зараз важить 61 кілограм. Адміністрація стала зважувати полонених начебто для того, щоб перевірити, чи дійсно вони втрачають вагу.

— Які там умови утримання?

— В камерах цілодобово горить лампочка, вікна зафарбовані. З охоронцями спілкуватися заборонено. Якщо хтось із в’язнів щось спитає у наглядача, той не відповість, а потім порушника покарають побиттям. Лягати або сідати на койки не можна, доки не пролунає команда «Отбой!». До певного часу їм взагалі забороняли вдень сідати, навіть на підлогу, а також ходити — можна було тільки стояти. За порушення сильно били. Хлопці все ж придумали прикривати одну людину собою, щоб її не було видно і вона могла присісти. Зараз хоча б дозволили сідати на лавки. Також почали випускати на двір (раніше весь час тримали в камері). Хлопців стали дещо краще годувати і навіть раз на два тижні міняти постіль і білизну.

«Українські невільники в Борисоглєбську досі не знають про звільнення Київщини»

— В разі потреби їм надають медичну допомогу?

— Фактично ні. Слід розуміти, що полонені просять покликати лікаря хіба що при дуже сильних розладах здоров’я, бо за такі звернення хлопців б’ють. До того ж меддопомога вкрай специфічна. Скажімо, якщо розболівся зуб, то лікувати його не будуть: прийде людина зі щипцями і вирве зуб без наркозу, не зважаючи на діагноз.

— Тобто з’явиться, наприклад, карієс, лікуватимуть радикально — видаленням зуба?

— Саме так. Підхід до лікування інших хвороб приблизно однотипний: чим би в’язень не захворів, йому дають якусь пігулку раз на три дні. Причому пацієнту не показують упаковку таблеток і не кажуть їхню назву.

Читайте також: «Людей ховають у таємних в'язницях»: росія відмовляється надавати інформацію про «цивільних» українців, які перебувають у полоні

— Колишній полонений, звільнений 11 червня, розповідав, чи є у вашого чоловіка припущення щодо того, чому росіяни досі його не обміняли?

— Дуже важко робити такого роду припущення, бо адміністрація нічого в’язням не говорить. Наглядачі взагалі з ними не розмовляють, бо це заборонено: мовчки три рази на день відкривають віконечко у дверях і подають через неї скудну їжу. Якщо наші хлопці щось в них запитають, то за це буде неминуче покарання — побиття. Невільники знаходяться фактично в повній інформаційній ізоляції. Вражаюча ілюстрація цього — звільнені 11 червня полонені не знали, чи деокуповано Київщину.

— Росіяни накивали п’ятами з Київщини, Сумщини та Чернігівщини рік і майже три місяці тому, а українські полонені в СІЗО Борисоглєбська про це не знали?

— Виходить, що не знали. Вони також не знали про деокупацію Харківщини, правобережної частини Херсонщини, знищення крейсера «Москва». В тому СІЗО знаходяться приблизно 300 українських бранців. Всі вони потрапили в полон в перші тижні війни. Нових полонених туди не привозять, тому ті, хто є, не мають інформації про події поза в’язницею.

Зрозуміло, що за умов жорстокої інформаційної ізоляції кожному конкретному полоненому не вистачає відомостей, щоб робити обґрунтовані припущення, чого росіяни його так довго не міняють. Хлопець, звільнений 1 червня, сказав: там якесь прокляте місце. Бо тамтешніх полонених міняють мало й дуже зрідка. Був такий період, коли особовий склад невільників в тому СІЗО взагалі не мінявся.

— Як вони це визначили?

— Завдяки перекликам: протягом всього цього часу на них лунали ті ж самі прізвища. Як я зрозуміла, переклик там чутно з будь-якого поверху. Коли люди щодня чують одній ті ж прізвища, то вони їх мимоволі виучують напам’ять. Тому, коли прізвища, умовно кажучи, Петренка або Сидорова, ще когось вилучаються зі списку переклички, значить, цих невільників або обміняли, або перевезли в інше місце. Цього року з Борисоглєбського СІЗО 4 лютого обміняли одного прикордонника з Київщини і ось нещодавно, 11 червня, — ще декількох полонених.

— Росія визнає, що ваш чоловік знаходиться в полоні?

— Так, визнає. До того ж ще у травні минулого року представники Міжнародного комітету Червоного Хреста зустрічалися з моїм чоловіком, він заповнив для них анкету. Власне, за сприяння Червоного Хреста тоді чоловіку дозволили передати мені лист. Це поки що єдиний лист, який я отримала від нього з полону. Він написав його власноруч. Значить, думаю, права рука в нього працює, голова — також.

«Лікар колонії замість того, щоб допомогти хворому, побив його гумовим кийком»

— Напередодні відкритого вторгнення в Україну путінський режим звільнив для майбутніх полонених (військових і цивільних) цілу низку місць позбавлення волі на території росії, — розповіла на презентації координаторка команди «Медійна ініціатива за права людини» Тетяна Катриченко.

Серед цих установ — виправна колонія N12 в містечку Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Колишні полонені, яких там утримували, розповіли команді «Медійна ініціатива за права людини», як в цій колонії проходить так звана процедура прийомки нових в’язнів: шикується шеренга наглядачів з гумовими кийками та вони проганяють через цей стрій нових невільників, безжально луплячи їх. Б’ють навіть тих, хто впав. Потім женуть їх в карантинне приміщення. Там два поверхи. На нижньому наші хлопці проводять увесь день. Увечері їх вишикували. Навпроти стала шеренга з наглядачів і спецпризначенців з гумовими кийками в руках. Лунає команда: «По одному бегом на второй этаж!» Хлопці починають бігти, і на них сиплеться град ударів дубинками. І так щовечора, поки не закінчиться карантин.

Колишні в’язні цієї колонії розповіли ще такі показові для тієї установи історії: у жовтні минулого року серед полонених, які там утримуються, почався масовий спалах захворювання на дизентерію. Адміністрації довелося лікувати хлопців. Але як це робилося! Їх по одному викликали в лазарет, де на них чекав якийсь тип з гумовим кийком в руках. Полонений брав таблетку і… отримував декілька ударів кийком по спині, а на додачу — ще й по руках.

В цій колонії утримувався вже не молодий — за 50 років — цивільний бранець з України. До полону він переніс операцію на серці. Таким людям життєво необхідні препарати для розрідження крові. Чоловік був змушений попросити ліки, хоча й знав, що це може погано для нього закінчитися. До цього в’язня прийшов лікар колонії, озброєний кийком, і від душі відлупцював ним бідолагу. На прощання спитав: «Ну что, я тебе разжижил кровь?»

— Це просто жах! Лікар замість того, щоб надати медичну допомогу людині, жорстоко лупить її! - каже Тетяна Катриченко. - До речі, колишні полонені розповіли, що начальник однієї з колоній напився та у стані сп’яніння забив до смерті бранця. Задокументовано й багато інших кричущих фактів, наприклад, коли наглядачі натравлювали на полонених сторожових собак.

— Показовий факт: російські тюремники бояться розплати за свої діяння, тому докладають максимум зусиль, щоб в’язні не бачили їхні обличчя: носять маски, змушують невільників відвертатися до стіни, ставати в позу «латочки» (якомога нижче нахилитися), — каже адвокат «Медійної ініціативи за права людини» Андрій Яковлєв. — Важливо розуміти правовий статус військовополонених. Згідно з Женевською конвенцією, противник має право утримувати їх в неволі до завершення бойових дій. Але всі інші права за полоненими зберігаються. Ясна річ, що до них не можна застосовувати фізичного насилля. Їм мають надавати кваліфіковану медичну допомогу, дозволяти листуватися з рідними. А годувати так, щоб вони принаймні не втрачали вагу. Військових медиків та важкопоранених взагалі не можна утримувати в полоні. На превеликий жаль, росія порушує норми Женевського договору. Катування полонених взагалі є воєнним злочином, проте вони широко застосовуються росіянами.

— Щодо поганого харчування, то колишні полонені називають це одним з найбільших тягарів російського полону, — каже журналістка-розслідувачка «Медійної ініціативи за права людини» Марія Климик. — Адже в раціоні немає м’яса, риби, овочів та фруктів. А люди сидять місяці, а то й понад рік. Єдиний продукт, який підтримує сили, — це хліб.

Історію колишнього військовополоненого, яка підтверджує, що наші вороги — нелюди, людожери й кати, читайте в матеріалі: «На вечерю давали „делікатес“ — немите варене картопляне лушпиння, перемішане з якоюсь незрозумілою рибою»: розповідь про перебування в російському полоні.

На фото у заголовку: Тепер вже колишній полонений не втримав сліз щастя, коли опинився на волі в рідній країні (фото ОПУ)

45839

Читайте нас у Facebook