«Почуваюся, як перша жінка-космонавт»: історія єдиної в Україні водійки в компанії з міжміських пасажирських перевезень

Мобілізація значної частини чоловіків призвела до нестачі робочої сили у галузях, які раніше вважалися суто чоловічими — зокрема, у сфері вантажного, комунального, пасажирського транспорту. Так, за даними Мінінфраструктури, потреба у водіях міських автобусів наразі становить близько 30 тисяч осіб, або 30 відсотків, і вона відчувається в усіх регіонах України.

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури запустило нещодавно один за одним аж два пілотні проєкти — з підготовки водійок вантажівок та автобусів.

Сьогодні лише одиниці українок керують великогабаритним транспортом, за винятком електричного.

«Хтось, побачивши мене за кермом „Зеленого слона 7“, кричить „Ура!“, а комусь відбирає мову», — усміхається єдина водійка в цій великій компанії з пасажирських перевезень 41-річна Людмила Листопад.

«ФАКТИ» запросили пані Людмилу до розмови.

«Мій наставник зіщулився від страху, коли я вперше розверталася на майданчику»

— У країнах Євросоюзу, наскільки мені відомо, у сфері автобусних пасажирських перевезень близько 30 відсотків — жінки. А в Україні на міжміських і міжнародних пасажирських перевезеннях я працюю одна. В будь-кому разі, навесні цього року журналісти з BBC News Україна шукали жінок моєї професії і знайшли лише мене…

Моєю колегою могла б бути одна харків’янка, яка до повномасштабної війни працювала водійкою на машині швидкої допомоги. Повернувшись додому з вимушеної евакуації, вона пішла в автошколу відкривати категорію «D». Але згодом підписала контракт із ЗСУ.

За фахом Людмила економіст. Проте за здобутою в Полтавській аграрній академії спеціальністю так і не працювала. Рано вийшла заміж і одразу ж включилася в сімейний бізнес: мають з чоловіком невеликий магазин у рідному селищі Скороходове колишнього Чутівського району на Полтавщині.

За кермом вона загалом уже два десятки років. Останнім часом на власному мікроавтобусі Ford моталася на ринок Барабашова у Харкові і возила туди покупців. Це був ще один напрямок її бізнесу. Та з початком ковіду торгівля застопорилася. Потім війна… Поїздки практично припинились.

Читайте також: Роботи вистачить на всіх: що відбувається на ринку праці в Україні

— А я не можу довго сидіти на одному місці. Мені потрібен рух! Люблю, коли регулярно змінюються картинки за вікном, — пояснює жінка. — І чомусь мене давно тягнуло сісти за кермо великого автобуса. Як побачу такий автобус, аж усередині все завмирає. Сказала чоловікові про своє бажання, але він мене тоді не підтримав. «Навіщо воно тобі треба?» — відповів байдуже. А потім ще довго відмовляв.

Цю ж фразу Людмила чула і в автошколі у Полтаві, куди вона восени минулого року прийшла, щоб відкрити категорію «D», й від інструкторів з водіння.

«Знання ж за плечима не носити. Хай будуть», — стояла на своєму жінка. До речі, практику водіння Люда склала з першого разу, на відміну від більшості чоловіків з групи.

До навчання ж жінку підштовхнуло оголошення, яке відома компанія з пасажирських перевезень виставила у Facebook.

— Компанія шукала саме жінок-водійок, — розповідає Людмила Листопад. — І коли вже омріяний документ лежав у мене в кишені, я зателефонувала в автоперевізну компанію. Спитала, чи актуальна пропозиція, бо часу минуло чималенько, поки я вчилася. Мені відповіли «Так». Того дня якраз я їхала до доньки-студентки у Полтаву, а опинилася в офісі перевізника на центральному автовокзалі.

Виявилось, компанія чекала на Людмилу майже рік. Адже у зв’язку з повномасштабною війною чоловіки або добровольцями пішли в ЗСУ, або їх мобілізували, або не мають права виїзду за кордон. Тому перевізнику вкрай потрібні жінки. На жаль, представниці прекрасної статі не приходять до автошкіл заради того, щоб відкрити категорію «D». А тут зорі, як кажуть, зійшлися.

Читайте також: Від освіти до працевлаштування: як заклади вищої освіти допомагають адаптуватися ветеранам, розповів Вадим Попко

— Моє стажування на великій «Сетрі» почалося з практичного іспиту, — пригадує Люда. — Колега з великим досвідом, щоб мені було простіше, сказав, що передасть кермо на рівній ділянці дороги. Але я не погодилась на його пропозицію і сама легко розвернулася на майданчику, де стоять рейсові автобуси, щоб виїхати на трасу. Працівниця компанії, яка знімала це на відео, розповідала потім, що спостерігала за реакцією водія, і той, каже, аж зіщулився чи то від страху, чи від несподіванки.

Буквально через два тижні стажування Людмилу Листопад прийняли на постійну роботу. Тож уже з березня вона їздить з Полтави на Харків і Київ. А свій перший самостійний рейс, так сталося, здійснила до Варшави за навігатором. В кінці подорожі вдячні пасажири влаштували їй овації.

«Баба» за кермом

— Розкажіть про те, як на вас реагують пасажири і чоловіки-водії? Це ж цікаво, — прошу свою співрозмовницю.

— Ба-ба! — читаю по губах здивованих військових і поліціянтів на блокпостах, — усміхається вона. — І мені це надзвичайно лестить. Почуваюся, як перша жінка-космонавт.

А то якось виконувала вечірній рейс до Харкова. Назад, до Полтави, повернулись вже близько півночі. Далі, на Київ, пасажирів везе мій змінник. Я залишаю салон і тут чую від чоловіка поважного віку: «Хуух, тепер хоч посплю». Виявилось, раніше він працював водієм і всі 130 кілометрів від Харкова до Полтави подумки «контролював» мене, не міг розслабитись.

А в Пирятині, де ми робимо коротку зупинку, підійшов пасажир і зробив комплімент: «Ви дуже плавно водите автобус». Розговорилися. Він водій-далекобійник, їздить у Туреччину. Пропонував і мені переходити в їхню компанію.

Вважаю за комплімент також слова поважної пані, яка, залишаючи салон, сказала, що її вперше не захитало в автобусі.

Багато хто робить зі мною селфі, бо, кажуть, знайомі не повірять, що їх везла жінка-водій. Особливо емоційною була одна волонтерка, яка відстоює гендерну рівність.

Дехто, сідаючи в автобус і бачачи мене, вигукує радісне «Ура!».

Чоловіки ж водії автобусів спочатку сприймали мене хто насторожено, хто з відкритим ротом. А тепер звикли. Пригадую, був такий випадок на початку моєї роботи: у Києві, готуючись до зворотного рейсу, я протерла зовнішні дзеркала та скло і взялася прибирати салон. Колега, який припаркувався поряд, питає: «А чому це стюардеса прибирає? Хіба водій цього не може зробити?» Повертаюсь до нього, щоб відповісти на запитання, і він бачить на моїй білій сорочці бейджик з написом «Водійка». У нього просто забракло слів. Відтоді на автостанції в Києві мене впізнають і вітаються навіть ті водії, з ким я особисто не знайома.

З поліцейськими теж знаходимо порозуміння. От недавно їду посеред ночі по Києву на автівці, яку залишив колега для мене, щоб я могла добратися у комендантську годину на автостанцію з бази, де відпочиваємо (ми маємо спеціальні документи, які дозволяють нам безперешкодно пересуватися у нічний час). І мене зупиняє патруль. «Куди прямуємо?» — питає. Кажу: «На роботу», — і пред’являю йому документи. У нього не було ніяких запитань, окрім одного: «А що, чоловіків не вистачає?»

Читайте також: «В Парижі в колишньому будинку Алена Делона ми показали свою колекцію одягу»: бойова медикиня з подругами налагодили випуск жіночої військової форми

«На роботу добираюсь поїздом або попутками»

— А як люди в селі відреагували на те, що ви змінили професію?

— Якось, коли тільки почала їздити в рейси, зустрілася в Чутовому зі своїми односельцями. Вони якраз чекали автобус на Скороходове, а тут я під’їжджаю на «Сетрі». «Ой, яка ти молодець! Правильно зробила, що не побоялася змінити своє життя», — засипали мене компліментами.

— Ви продовжуєте жити в Скороходовому?

— Так. У нас там бізнес з чоловіком. Та й 14-річну доньку не хочу зривати з місця.

— Як же добираєтесь на роботу та з роботи? До Полтави це 60 з гаком кілометрів…

— Найчастіше поїздом. Або на попутках до Чутового — це 12 кілометрів, а там пересідаю на «Зеленого слона» і їду в Полтаву. Попередньо бронюю місце, для своїх проїзд безплатний. Буває, ночую у доньки в Полтаві.

— Повернувшись додому, йдете на город чи біжите доїти корів?

— Ні, у нас нема господарства, лише невеличка земельна ділянка і кілька фруктових дерев. Влітку зазвичай у вільний час їдемо з подружками купатися й засмагати на річку.

На запитання, що найважче у роботі жінки-водія автобуса, Людмила відповідає:

— Важкий багаж пасажирів, який я маю розмістити у багажному відсіку. Останнім часом з Харкова виїжджає багато людей за кордон і вони беруть з собою просто непідйомні валізи. На щастя, більшість з них мені допомагають. Часто підсобляють колеги-чоловіки.

Загалом робота водія пасажирських перевезень — це велика відповідальність насамперед за безпеку і життя людей, які сидять у тебе за спиною. Тому треба бути дуже уважним і пильним.

Мало бути лише вправною водійкою, треба вміти знаходити порозуміння з пасажирами, адже в дорозі можуть виникати різні ситуації.

— А в чому плюси професії?

— Найбільший з них — увага людей. Мені це подобається: отримувати компліменти й аплодисменти, ловити захоплені погляди. Це нові знайомства, новий досвід. Гідна зарплата.

Недавно компанія надала нам доступ до відгуків пасажирів. Всі вони виставляють мені «п'ятірки», а один чоловік навіть написав: «Якби я був молодшим, я познайомився б з такою жінкою». Це так приємно й надихаюче… Я кайфую від своєї роботи!

— Звідки у вас любов до водіння?

— З дитинства. Моя покійна мама водила автівку, водить сестра. А в школі нас учили їздити на вантажівці, і мені це подобалось. Тож я спочатку відкрила категорію «С», що дає право управляти вантажними автомобілями, згодом — «B», бо хотіла їздити на мікроавтобусі. Тепер маю ще й «D» — доступ до керування габаритними автобусами.

Читайте також: «Я збивала вогонь віником з бур’янів, а мій водій носив воду відрами»: на Полтавщині вирує масштабна пожежа

До речі, мене вже переманюють на міжнародний пасажирський рейс Київ — Прага, пропонують ще кращі бонуси. Але мене все влаштовує там, де я зараз.

— Як змінилося ваше життя, відколи ви стали водійкою?

— Тепер я живу строго за графіком, який складає компанія. Три-чотири дні робочі, два дні — вихідні. У нас на 16 автобусів — 37 водіїв-чоловіків і я. Графіки складено так, щоб ми не втомлювалися. У робочі дні маємо досить часу на те, щоб добре відпочити перед рейсом. Раз на тиждень ночуємо в Києві, аби пасажири могли дістатися автостанції, не порушуючи комендантську годину.

Ой, до речі, мені пора вже в салон — спеціально залишилася на день у Полтаві, щоб сходити на догляд за волоссям, яке люблю носити розпущеним. Моя робота передбачає бездоганний зовнішній вигляд…

Раніше «ФАКТИ» писали про те, що учасник українсько-російської війни створив одну з найбільших гусячих ферм в Україні.

Фото надані Людмилою Листопад та сайтом «Зміст»

212

Читайте нас у Facebook