Колоритна Масниця: як в давнину веселилися, проводжали зиму та досхочу частувалися, аби забезпечити родючість, добробут і довголіття

Весняний календарний цикл свят розпочинається з популярної в народі Масниці. Протягом тижня люди розважалися, гостювали, смачно їли. Так прощалися з зимою і гучно зустрічали весну, загадували на благополуччя та врожай. Про відомі дослідникам особливості давніх традицій української Масляної нагадала «ФАКТАМ» Ніна Главацька, етнографиня, старша наукова співробітниця наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (у Пирогові).

- Масниця розпочинає весняний цикл календарних свят,  — розповідає Ніна Главацька. — Це одне з найулюбленіших народних гулянь: тиждень люди розважалися, гуляли, гостювали, веселилися, частувалися і казали, що так «Масницю качали», адже вірили, що сміхом, жартами, піснями можна прогнати божество мороку — Зиму та загукати Весну з теплом, розквітом природи і плодючістю. В залежності від регіону Масницю називали Масляна, Сиропуст, Колодій, Запусти, Пущення, Заговини, Сиропусниця, Сирниця, Туриця. Назви «Масляна», «Масниця», «Масляниця» походять від слів «масло», «масний» і з’явилися вони не раніше XVI ст. У святцях, церковних книгах та літописах того періоду вживаються терміни «Сиропусний тиждень», «Сиропуст» — означають «відпущення сиру».

Святкування Масниці

Від Різдва до Масниці тривають м’ясниці (мнясниці, м’ясоїд). Проміжок від М'ясоїда до посту минає через Сиропусний тиждень, або Масницю, коли споживали здебільшого молочні страви (набіл), які мали обрядовий характер, а ще вживали яйця і рибу. Цей перехідний період існує, аби запобігти різкій зміні у кулінарному коді. Так, буковинські гуцули називають Масничний тиждень «кривий»: він наче порушує усі норми, бо не скоромний і не пісний. Ще одна назва свята — «Колодій» пов’язана з астральним культом, який вшановували наші пращури. Колодій — божество весняного сонця, і у дохристиянський період Масниця, або Колодій, належала до сукупності святкувань весняного рівнодення — Великого Дня. Згодом великі народні свята поступово пристосувались до головних християнських. Свято Весняного сонця (Колодія) та Новоліття було розділене семитижневим Великим постом. А обрядовість перейшла до окремих свят, насамперед Масниці та Великодня. Масниця з точки зору обрядовості і тривалості зазнала змін. У другій половині XVIІ ст. святкування Масниці скоротилося від двох тижнів до семи днів, а з ХХ ст. вже обмежується двома-трьома днями. Свято припадає на останній тиждень перед Великим постом і щороку проводиться на межі зими й весни, але в різні числа кінця лютого-початку березня. Дата Масниці залежить від Пасхи, яка визначається під час першого повного Місяця після весняного рівнодення 20−21 березня. Тож в народі казали: «Масляна числа не тримає, вона щороку „хвостом крутИть“, бо на Великодень глядІт». Масний тиждень в цьому році з 24 лютого до 2 березня.

Традиційна їжа на Масницю

Напередодні Масниці, у неділю, робили Запусти — готували скоромне: копчене й тушковане м’ясо, ковбаси й сальтісони, шинку і варене сало. На столі мав бути холодець зі свинячих ніжок, тому на Лівобережжі цей день називають Ніжкові заговини, на Гуцульщині — Гишкове пущення.

Бенкетували запрошені брати, свати, куми, свояки, сусіди, приятелі. За столом їли-пили і співали аж до півночі, а їстівні рештки залишали на столі для небіжчиків, що вночі приходять на Запусти. Частину їжі могли віддати незаможним або ще вночі доїдали, примовляючи: «Хоч пузо роздайсь, а Божий дар не остансь». Молодь заговлялася окремо від дорослих. Парубки та дівки влаштовували складку у вечорничній хаті.

Ретельно готуючись до Масниці, господині чепурили хату. Заздалегідь припасали сир і масло (починаючи ще з Пилипівського посту), також купували продукти на численних ярмарках. Навіть бідна родина на Масницю намагалася розжитися на сир і масло: «У бідного тільки на Масницю є сир та масло», «Масляниця — баламутка, обіцяла сиру й масла, та не хутко». У кого не було ні сиру, ні масла, той постував.

Найголовнішою обрядовою масничною стравою по Україні вважали вареники з сиром. Оскільки Масницю справляють завжди на місяці-молодику, то страву пов’язували з лунарним культом — вареник і передає форму місяця. На Поділлі вареники були великими й пухкими — «щоб корови були крутобокі», «щоб телята великі родились», «щоб поросята були тлустими». Вживали вареники з маслом та сметаною, щоб усе літо і вік жити, «як вареник у маслі». Готували страву з пшеничного або гречаного борошна щодня і не менш, як двічі на день, а то й три-чотири рази, пригощаючи і гостей. Страві навіть пісні присвячували: «Масляна, Масляна, як на тебе добре жить, вареники з сиром їсти, ще й горілочку пить». На Харківщині приспівували: «Вареники наші велику муку терпіли, в окропі кипіли! Варенички-великомученики, сиром боки позапихані, маслом очі позаливані. Я вас, вареники, величаю і в сметану вмочаю». За історичними переказами, пісні широко побутували в середовищі спудеїв Києво-Могилянської академії (зустрічаються у збірці «Українська поезія XVII сторіччя»).

На Масницю вареники призначалися для єднання богів і людей, предків і нащадків, обрядова їжа мала сприяти добробуту, довголіттю, плодовитості як людей, так і худоби, а також щедрому врожаю тощо. У Сиропусний тиждень готували також пироги з сиром, налисники з сиром (каравайці), сирники, пампушки з сиром, молочну кашу, молочний кисіль та ін. Окрім набілу вживали багато яєць («смаженю») і риби, готуючи їжу на маслі. Споживали і місцеві страви: на Чернігівщині робили бабки з локшини, галушки на молоці, на Галичині — картопляні кнедлі з солоним сиром, сирні клюски, на Київщині — «колотуху» (ряжанку), в Карпатах — пироги (вареники) з бринзою та банош — кукурудзяну кулешу на сметані. Слобожани щодня смажили сирники та гречані млинці, а також мандрики. На Херсонщині, крім вареників і млинців, пекли бабку з локшини і рису з родзинками, подоляни — пампушки, гречані або пшоняні млинці на маслі зі сметаною. На Правобережному Поліссі їли ще пляцочки (млинці), завиваночки (налисники з сиром), «балабушечки». Масничний обрядовий хліб — довгі пироги з ячмінного або житнього борошна, так звані дужики й веснянки — випікали на Рівненському Поліссі. Ці жертовні печива прикрашали фігурками з тіста та першими весняними квітами. Цікаво, що борщу на Масницю переважно не варили, хоч споживали цю страву щодня: пісний чи з м’ясом, борщ — «свій чоловік, ненадоїдливий». Проте в останній день Масниці таки готували борщ з рибою.

Щодо напоїв, то в останні два століття на Масляну пили здебільшого горілку, мед-горілку, квас із яблук і груш-дичок, різні настоянки, наливки, варенуху тощо. Українській Масниці не було характерним вживання млинців (блинців), хоча в деяких регіонах (Чернігівщина, Слобожанщина, південь України та ін.) їх готували поряд з варениками. Одні дослідники пов’язували млинці з культом предків, інші вбачали в них солярний культ — обидві версії цілком слушні. Млинці робили з гречаного або пшеничного борошна на молоці, яйцях і смажили на маслі і вживали зі сметаною, а найбільш популярними в Україні стали в другій половини ХХ ст., коли впроваджувалися нові обряди «епохи розвиненого соціалізму», зокрема «свято проводів зими і зустрічі весни».

Святкові обряди

На Масничному тижні гучно розважалися та чимало їли тому, що перед постом усі прагнули досхочу навеселитися та наїстися, а в основі звичая наїдатися досхочу лежало прадавнє уявлення про магічний достаток (чим більше і ситніше, тим багатше і життєдайніше), який мав сприяти родючості й плодючості.

- Весь тиждень української колоритної Масниці проходив під знаком вшанування Колодія — життєвої сили, пов’язаної з річним циклом сонця, — продовжує Ніна Главацька. — До відтворення містерії народження і смерті Колодія готувалися: запасалися напоями і продуктами, в неділю умовлялися, де саме має «народитися» Колодій. У понеділок збиралася компанія, жінка вибиралася на піч, щоб імітувати пологи, а інші примовляли: «Воно минеться, і ще раз заманеться». «Народжену» колодку пеленали, прикрашали квітами, наступного дня хрестили, у вівторок-середу співали, танцювали, а в четвер Колодій помирав. Починали над ним голосити: «Я на тебе, Колодію, та поклала всю надію, а теперка, Колодачу, як не бачу, так все плачу!» У п'ятницю ховали в садку під грушею чи яблунею. У суботу поминали, а у Прощену неділю вже готувалися до Великого посту. Так у драматичній формі відтворювався рік, який минув, помер, щоб знову відродитися.

Багато обрядів на Масницю було пов’язано з відзначенням закінчення матримоніального року (періоду одружень). На Слобожанщині заміжні жінки гуртом славили піснями тих, хто протягом року справив весілля. Їм бажали щастя, статків у господарстві й поповнення сімейства. Новопошлюблені цього тижня ходили з хлібом-сіллю й пирогами до батьків молодої «тестю горло промочити», щоб не бурчав. Батьки пригощали родичів, величали й обдаровували молоде подружжя.

А хто зволікав з одруженням, тому чіпляли колодку — поліно, дрючок або палку, що мають фалічну символіку. Привселюдна обрядова ганьба неодруженої молоді та величання пошлюблених сягає часів первіснородового ладу й загального контролю та заохочення громади до продовження роду. Ритуал супроводжували ущипливими приспівками: «Мʼясоїд пройшов, Не женився, ох! Як собачий хвіст волочився, ох!» Присоромлювали молодь за небажання одружитися і продовжити рід, прив'язуючи до тіла дерев'яні колодки, щоб не розхитувала стабільність громади і не ставила під загрозу її благополуччя. Тільки в українських традиціях закріпився старовинний обряд на Масницю «в'язати колодку» тому, хто своєчасно не знайшов пари. Здавна існував і ритуал, коли символічно обмінювались «колодками» як символами майбутнього одруження. Колодкою в обрядодії «в'язання», «чіпляння» й «волочіння» служили також дерев’яна колода, брусок, качалка, ослін, ступка, вінок. З кінця ХІХ ст. колодкою стали називати і прив’язувати букети квітів, подарунки (хлопцям — пояси, вишиті сорочки, шапки, а дівчатам — хустки, стрічки, сережки, цукерки тощо).

«Сміх, жарти й веселі витівки ряджених стануть запорукою розквіту життєдайних сил у природі»

Впродовж тижня в’язали колодки: з понеділка жінки ходили по оселях, де були неодружені парубки та дівки, а особливо ті, хто невдало сватався або відмовляв сватачам. Колодку чіпляли (колоду до ноги, руки, на груди чи спину) також і їхнім батькам за те, що вчасно не посприяли одруженню чи заміжжю. Покарані не могли знімати колодку, поки не відкупляться грішми, цукерками, горілкою, горіхами тощо. Після цього господар частував гостей. Вважалося непристойним виявляти незадоволення чи відмовлятися від викупу. Так, на Фастівщині молодиці, зустрівши парубка, попереджали його про наміри причепити колодку, а той вже готувався: як жінки приносили колодку-подарунок (тканину на сорочку або штани), то їх щедро пригощали. А на завершення парубок ще й повинен «покатати Масницю» — самому «у запряжку» провезти на санях молодиць кілька сажнів, а опісля розвезти гостей на конях.

«Жіноча» та «дівоча» колодки відрізнялися завданням і характером. Метою колодійних обрядодійств щодо одружених було стимулювання репродуктивних сил природи, а молодіжної — парувальні мотиви. Жіночу колодку «тягали», «волочили», молодіжну — «чіпляли», «в'язали».
На Масниці молодь востаннє збиралися на вечорниці. Дівчата чіпляли парубкам до сорочки «колодку» — хусточку, квітку або гілочку зі стрічками, за що отримували почастунки. А на Великдень хлопці дарували коханим намисто, шовкову хустку або стрічки, а від дівчат отримували писанки.

Кожен день на Масничному тижні мав свою назву: понеділок — окаянний; вівторок — щасливий; середа — бабський; четвер — жирний; п’ятниця — пісний; субота — конечний; неділя — чорний. В перший день свята «наставляли Масницю». Люди ходили в гості, їли вареники, пили по чарці, вітаючи Масницю приказували: «Дай Бог, цю Масляну опровадити й ще другої дочекати». Також жінки збиралися в окремій хаті і «балювали» — їли, пили. Як ішли чоловіки за жінками, то разом вже розважалися в одній хаті, а завтра — в другій і так цілий тиждень.

Багатим на обрядові дійства був четвер, коли вшановували святого Власія. Він свого часу замінив божество Велеса, який опікувався худобою. Хоча день св. Власія припадає на 11 лютого, українці святкували його на Сиропусному тижні, бо у словʼянській міфології цей день належав богу Перуну, антагоністом якого є Велес. На Харківщині на честь Власа у четвер не запрягали коней та волів і годували худобу найкращим сіном. У кожній оселі готували вареники, бо «Влас на вареники лас». Компанії жінок прямували до шинку «пестити телят» — гоститися для того, «щоб корови були ласкаві до телят і не бодливі», щоб вони були повненькі й гладкі. У шинку випивали неодмінно по повній чарці.

Від четверга вже масово наряджалися в «машкари» (маски) і справляли проводи зими. В обрядових іграх відтворювали її боротьбу з літом, м’ясоїда з постом. В давнину змагання «лава на лаву» й чоловічі бої навкулачки були давнім агоном, змаганням між зимою і літом та його перемогою. Люди в кумедних масках водили худобу, а тварини були символами родючості й сили: на Чернігівщині — тур, на Слобожанщині і Запоріжжі — козел. Обряд переодягання і маски (персонажі — циган, лікар та інші) були поширені до 1930-х років. Відтворювали вінчання, весілля, співали сороміцькі пісні, які супроводжувалися «музикою», яку виконували на побутових «інструментах», як то рубель, покришки, тарілки, ложки, заслонки від печі: «як вшкварять музику, то танці йдуть, аж курява встає!» Люди вірили, що сміх, жарти й веселі витівки ряджених стануть запорукою розквіту життєдайних сил у природі. Компанії зі співами і танцями обходили хати, збираючи данину харчами (масло, сир, яйця) для продовження гуляння. Зими вдавнину були сніжними, тому серед розваг широко побутувало катання на кінних санях, «фургалі» (розкручували на прив’язі сани), спускання з пагорбів.

У п’ятницю урочисто зяті привозили тещу до себе в гості і частували, «аби добрими були і горло в тещі не пересихало». В російському виконанні цей обряд проводили, як «собираться к теще на блины», тобто зять їхав в гості до тещі.

У суботу, у поминальний день, згадували всіх померлих родичів, несли в церкву «панахиду» — хлібину, цукор або мед. І цього ж дня «випроводжували» Масляну.

У неділю останній день Масниці, коли віруючі поважного віку одягалися в чорне і носили тільки чорний одяг аж до Великодня. Чорною неділя звалася тому, що «ховали Колодія» і приходив кінець Масляній. А наступного дня вже наступав Великий піст.

Прикмети на Масницю

І наприкінці про прикмети. Нині кліматичні умови відрізняються від тих, які були сто років тому, коли визначали погоду по деяким сталим прикметам. Але можна перевірити, чи діють відомі прикмети зараз. Тож чим холодніше був останній тиждень лютого, тим теплішим буде березень; як на Масницю ясно, то сонячно і на Пасху.

Раніше повідомлялося, коли і як святкувати Масницю та що не можна робити протягом тижня.

313

Читайте нас у Facebook