«Через вибух кімната засяяла темно-червоними кольорами»: зірка фільму «Я, „Побєда“ і Берлін» Микита Васейко про виклики під час великої війни

«Боязкий, наївний, трохи зашуганий»

— Микита, вітаю з великою роллю у детективному серіалі — за часів великої війни кіновиробництво трохи «притормозило».

- Так, але, на щастя, воно потрохи відновлюється. Я був дуже радий, коли отримав запрошення на «Майора Сковороду» — ситкомі з відомими акторами Андрієм Ісаєнко та Остапом Ступкою. З нетерпінням, чекаю на премʼєру. Дякувати Богу, у мене були не самопроби, а одразу «живі». Автори шукали особливий типаж — крупного хлопця, наївного, з добрими очима. Я був останнім, кого кастингували і, врешті, затвердили. Чесно кажучи, персонаж на мене не схожий — ні за характером, ні за поведінкою. Мій персонаж, Женя Будяк, боязкий, наївний, трохи зашуганий, хоча і хоче карати злочинців та захищати слабких.

— Тобто ви з ним схожі тільки за статурою?

- Виходить (сміється — Авт.). Насправді, я також незла людина і дещо соромʼязлива, але не такий боягузливий.

— Знаю, ви серйозно займалися боротьбою, довелося на зйомках показувати вміння?

— Зовсім трохи. Режисер сказав, що коли у мене багато екшн-сцен, то перестаєш вірити, що я зовсім наївний. Тому у якийсь момент мені просто перестали давати пістолет. Зі мною було лише декілька сцен затримання, але і вони — комедійні.

— Зйомки проходили восени минулого року. Ситуація у столиці була, як і зараз, досить неспокійна…

— Останні знімальні дні були саме перед Новим роком. Не памʼятаю, щоб ми переносили робочі дні із-за ударів росіян. Зазвичай сцени починали знімати вранці, а закінчували пізно ввечері. Акторки казали, що їм важко було прокидатися, а от мені нормально. Просто я рідко реагую на тривоги і міцно сплю.

— Можна тільки позаздрити. Тобто ви не ховаєтесь?

— Чесно, до укриття не ходжу, хоча не вважаю це правильним. Просто я така людина — спокійна. До того ж є відчуття, що ванна мене мало врятує. Щодо бомбосховища, то поруч з моїм домом його немає. Але така реакція на тривоги прийшла до мене з часом, бо ми живемо вже четвертий рік великої війни. Зʼявилося звикання до важких умов.

«Гуляв з собакою, і просто над нами в небі збивали ракети»

— Ви зустріли повномасштабне вторгнення у Києві?

— Так, у 2022-му я вчився ще у театральному університеті і 23 лютого у нас була дипломна вистава. А 24-го повинен був їхати у театр на репетицію. Памʼятаю, як прокинувся о четвертій годині ранку від гучних вибухів. Вони прогриміли прямо над моїм будинком — я жив на Лівому березі. Тоді я не увімкнув світло, але через вибух кімната засяяла темно-червоними кольорами. Було страшно і тривожно. Я швидко зібрав рюкзак, спустився вниз і сів на лавочку біля будинку.

— Що було з вашими рідними?

— Я відразу звʼязався з батьками, вони живуть у Одесі. Вони все вже знали, хоча у них було ще не так гучно. Мама стала наполягати, щоб я їхав до них, але це було доволі складно і перший тиждень великої війни я провів у Києві. Навчання, звичайно, зупинилося, театри закрилися. Друзі у більшості роз'їхалися, і я майже весь час знаходився вдома, спілкуючись з усіма онлайн.

Читайте також: Діти дуже щасливі: відомий актор вперше за часів великої війни зустрівся зі своєю родиною

— Ви все ж таки виїхали до Одеси?

- Так, через тиждень мені це вдалося. Ми з вітчимом почали волонтерити — він колишній військовий — їздили до хлопців із самооборони. Перші дні великої війни у мене були думки про те, що буде з моєю професією, наскільки взагалі вона потрібна… Але постійна занятість якось змістила увагу. Потім відновилися заняття в театральному, ми готувалися з викладачами до випуску. Я провів у Одесі три місяці. Тоді було дуже гучно. Наш будинок знаходиться біля моря, а поруч була точка ПВО. Памʼятаю, як гуляв з собакою, і просто над нами в небі збивали ракети. Але людина до всього звикає, і якщо не страждаєш від панічних атак, то просто починаєш існувати у нових умовах. Навіть, собака звикла. У нас велика вівчарка. Вона спочатку боялася вибухів, але за місяць-два страх змінився на активність.

— Батьки так і залишаються в Одесі?

— Так, мама народила дитину під час війни. Моїй сестрі Поліні вже три роки. Вони вирішили нікуди не їхати. Війна просто існує якимось другим планом.

— Думаєте про те, що можете потрапити на війну.

— Думки є, але поки є можливість — працюю. Коли прийде час і буде необхідність — варіантів немає — я піду. А зараз займаюсь творчістю. Наскільки це можливо. На жаль, не завжди все залежить від нас, акторів. Нас обирають…

— Існує думка, що акторство — не чоловіча професія.

— Для тих, хто намагаєшся твердо стояти на ногах, мабуть, це не дуже надійна професія. Але творчість для мене — можливість рухатися, розвиватися. А щоб забезпечувати свої потреби, у мене є віддалена робота.

— Кажуть, треба візуалізувати свої мрії. Яким ви уявляєте день перемоги?

- Для мене в цілому люди програють у війні, бо вона несе смерті. Навіть перемога достатньо болісна і після неї залишається сум. Занадто високу ціну ми за неї платимо — життям наших людей. Тому у цей день я не буду кричати та радіти — просто не зможу. Але, безперечно, це буде найважливіший день для нашої країни.

Раніше «ФАКТИ» публікували відверте інтерв'ю найсильнішої людини світу-2020, тренера «Зважених та щасливих» Олексія Новікова.

632

Читайте нас у Facebook