«У бліндаж, де був поранений Юра, влучив снаряд. Потім авто, в якому везли його тіло, підірвалось на міні»: на Запоріжжі загинув боєць «Магури»

З початком повномасштабної війни 22-річний Юрій Бриж з Рівненщини чітко знав, що не дасть ворогу ступити на рідну землю, тому добровільно, взявши в руки зброю, прийшов до 112-ої бригади, де разом з побратимами приймав участь в боях за Ірпінь. Згодом перейшов у 241-у бригаду та брав участь в боях за Харків та Бахмут. Влітку цього року Юрій став служити у 47-ій окремій механізованій бригаді «Магура».

Він завжди хотів бути максимально ефективним та намагався усім допомогти. Життя бійця обірвалось в Запорізькій області у боях за Роботине, коли він рятував побратимів…

«Юрко загинув у Запорізькій області у боях за Роботине, коли він рятував побратимів»

- Наш тато Володимир помер, коли Юрі було 9 років — миттєва зупинка серця… Раніше батько працював у колгоспі, мама — дояркою. Батьки всіма силами намагалися нагодувати всіх своїх дітей, принести молочка, сметани. Адже нас у них було 11 — 5 братів та 6 сестер. Юрій — наймолодший, — розповіла «ФАКТАМ» сестра захисника Ірина Бриж. — Він з дитинства був уважною, милою і ніжною дитиною, усім цікавився, все пізнавав… Якось перед новорічними святами Юрко посеред зими в заметіль пішов шукати огірки на город. Бо мама приготувала бутерброди з рибкою і огірком, брат то все поїв й попросив ще. Вона відповіла, що закінчились огірки, мовляв, візьми на грядці. Вся сім'я сиділа біля телевізора, а Юрочка в снігу шукав огірки. Коли ми пішли за ним на город, то дуже сміялись.

Був ще один випадок, який зворушив мене до сліз. Юрій вперше збирався на побачення до дівчини і обирав їй квіти. Він згадав про мене — про сестру — і купив мені червоні троянди, які назавжди залишаться в моєму серці і пам'яті… Це дуже цінно, це любов.

В дитинстві Юрій дуже любив автомобілі, йому завжди їх дарував найстарший брат Володимир — на радіоуправлінні і прості. Згодом брат запропонував Юрочці вступити в Києві в автодорожній коледж і вивчати будову автомобіля. Так і сталось. Юра закінчив виш, а після навчання пішов працювати на СТО БМВ, де він займався автомобілем «Жужа», якого хотів представити на автоперегонах в Одесі… Попередньо зі своїм колегою по роботі на СТО Денисом брали участь в автоперегонах. Там Юрочка виступав на своєму «Жужику». Брат мріяв жити щасливим життям, займатись улюбленою справою, будувати автомобілі найвищих марок, хотів купити собі авто GTI 7, це була його мрія. Планував це авто пофарбувати в яскраво салатовий або оранжевий колір… Юрій мріяв поїхати в Буковель із Дзімбором — собакою, яку він привіз мені з кордону з білоруссю, де був на початку великої війни. На жаль, Юрко не встиг створити власну сім'ю, але до всіх дівчат, яких зустрічав на своєму шляху, відносився з повагою та щирістю…

Перед повномасштабним вторгненням Ірина разом з братами Юрою і Дмитром та сестрою Надією зустрічали Новий рік. Тоді, пригадує Ірина, Юра і Діма в один голос сказали, що якщо завтра буде оголошено війну, то вони перші, хто піде.

- Мої братики пішли, — продовжує Ірина. — Я так плакала, коли Юрко подзвонив мені і сказав, що вони у військкоматі. Я просила повернутись, але в його голосі чула такий захист, таку любов до сім'ї і Батьківщини, що мене це заспокоїло, і я не стала більше відмовляти… Розуміла, що все це небезпечно, але хто, як не справжні хлопці, стануть на захист. Мені було дуже страшно, я не зізнавалась родині дуже довго. Завжди була поруч з найменшими в сім’ї Юрком і Дімкою, вони не побоявся піти і захищати нас. Хлопці пішли на війну зовсім юні і без досвіду, у них була основна і головна зброя — не підпустити до своєї сім'ї ворога. Бої за Ірпінь — ці дуже страшні історії, в яких багато кровопролиття. Це те, про що не можна розповісти і передати.

Читайте також: «Відповіли, що можу звернутися до путіна»: щоб дізнатись, чи живий її єдиний син, мати пішла на відчайдушний крок

РЕКЛАМА

До 47-ої бригади Юра перевівся незадовго до загибелі. Він хотів максимально зробити для країни, і він бачив себе в цій бригаді. Брат хотів витиснути ворога з нашої землі. Він навчав людей стріляти, тримати позиції, відмовився від офіцерського звання і залишився солдатом. Йому не потрібні були звання, ордени.

5 вересня я дуже рано прокинулась і пішла в кімнату до Юрочки. Він з початком війни жив у нас з чоловіком. Брат збирався в Запорізьку область. Ранок був спокійний, ми випили з ним кави, посиділи на дивані, поговорили, і він тоді обійняв мене і палко сказав, що любить. Мовляв, все буде добре, скоро приїде. Ми спілкувались щодня. Незадовго до смерті, в п'ятницю, перед виходом в бій Юрко подзвонив мені. Довго з ним розмовляли, він багато запитував за свого собаку, якого подарував мені. В останній нашій розмові брат попросив знайти гроші на колеса до його авто… За весь час війни тривоги і небезпеки я не відчувала… Я настільки була впевнена у цій дитині, що не могла допустити, що може статись така біда, горе для всієї родини.

«Після смерті Юри для мене зупинилося все — час, життя, розмови»

За словами співрозмовниці, 17 вересня Юрій Бриж пішов в останній вихід, де його було поранено, осколки поцілили в ногу.

- Брата поранило, викликали лікарів, які надали йому медичну допомогу і прийняли рішення його евакуювати, — згадує Ірина. — Вони мали вже відходити, як почався обстріл з авіації, і Юрко забіг у один із бліндажів. Згодом перебазувався в інший, куди і було пряме попадання снаряду. Там не було шансу взагалі… Побратими забрали тіло Юрочки і погрузили в авто для евакуації. Й коли везли брата, то це авто підірвалось на міні. Це так боляче навіть уявити, але я горда тим, що маю такого брата, золоту людину. Мені не вистачає його як повітря, як сонця в небі. Він мені більше ніж брат, я його називала синочком, а він посміхався і завжди казав: «Ірен, ну ти подивись на себе і на мене. Я ж більший тебе. А ти така маленька, хоч і старша сестра…»

Юра мав повернутись із позицій в понеділок. Мені було так тривожно на душі, я не могла знайти собі місця і написала його другу, запитавши, чи не виходив брат до нього на зв'язок. Він відповів, що ні. Я написала Юрі смс, запитавши, чи вже повернувся із позицій, чи все добре, але відповіді досі не отримала… У вівторок рано, випровадивши молодшого брата Дімку на службу, поїхала на роботу, де мені подзвонила мама і запитала, як там Юра. Вона додала, що тривожно на серці. Щоб заспокоїти маму, я сказала, що Юрка скоро подзвонить, напевно він затримався на позиціях.

Читайте також: «Ми повинні змінитися чи померти»: військовий — про трагедію 128-ї бригади

А через годину мені телефонує молодша сестра і плачучи в трубку каже: «Іра, чому вони говорять, що Юрчика вбили?!» Для мене це був крах. Я набирала Юрку разів 100, а зв'язку не було. Дзвонила до побратимів, до друзів. Погано пам'ятаю деталі тих днів. Не пам'ятаю, як приїхала додому, що робила і як жила… Пам'ятаю одне: дивилась на наше спільне фото з Юрочкою і просила його повернутись. Й гірко-гірко плакала… Як тільки ми дізнались, коли буде поховання, вирушили на батьківщину — село Тріскині на Рівненщині. Мені здавалося, що ми їхали туди тиждень, хоча насправді години чотири. Для мене зупинилось все — час, життя, розмови. Я просила у братика лише одного: щоб він зберіг своє красиве тіло, щоб ми могли його побачити, поцілувати востаннє. Він почув мене, труна була відкрита… І пам'ятаю першу секунду, коли побачила його, доторкнулась до його вже холодних рук. Я цілувала його і просто не могла ним надихатись. Вдихала востаннє і казала, як його люблю…

Зараз сестра бійця дуже наполегливо збирає підписи для підписання посмертної петиції для брата. Каже — це найменше, що може зробити для нього — Героя.

- Я хочу продовжити його життя на землі, — каже Ірина. — Хочу, щоб пам'ять про нашого Юрочку жила вічно. Моє життя після втрати брата стало сірим і холодним. Чекаю його досі, дивлюсь на речі і мрію лише про одне — побачити хоч уві сні. Я дуже хотіла б продовжити те, чим він жив, маю бажання виконати всі його мрії, зробити те, що він хотів. А найголовніше — хочу навчитись жити так світло, щиро, як жив Юрочка. Ця дитина робила світ прекрасним, воїн, патріот своєї держави і сім'ї! Він мені завжди казав: «Ірен, моєї любові вистачить для тебе назавжди…»

Раніше «ФАКТИ» писали про загибель на Донеччині 30-річного захисника з Хмельниччини, який після важких поранень знову рвався на фронт.

4119

Читайте нас у Facebook