«У мене є мрія зіграти путіна»: зірка «Дільничного з ДВРЗ» Володимир Гладкий про життя під час великої війни
У Києві розпочались зйомки 16-серійного проєкту «АТП «Рапід» (ICTV2) про двох напарників-водіїв, що доставляють вантажі в різні куточки нашої країни. У головних ролях зірки українського кіно В’ячеслав Довженко і Володимир Гладкий. Дія серіалу відбувається у воєнні часи, коли автошляхи стають дорогами життя, а водії, що доставляють все необхідне, — справжніми героями.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» актор Володимир Гладкий згадав початок великої війни, розставання з коханою та найбільшу мрію життя.
«Мрію, щоб моя дитина не знала російської мови»
— Володимире, знаю, що ви зараз у знімальному процесі.
— Так, ми працюємо над серіалом «АТП «Рапід» — автотранспортне підприємство, про далекобійників. Це зараз дуже актуальна тема. Це одна з тих артерій, завдяки якій надходить зброя, гуманітарна допомога. Він буде наповнений гумором, чимось схожий на «Дільничного з ДВРЗ». Знімаємо у Києві, але по сценарію ми їздимо різними містами України.
Читайте також: «Справжня історія України може розвалити росію»: документаліст Акім Галімов про реальну історію Криму
— Ви казали, що роль у «Дільничному з ДВРЗ» стала переломною у вашій карʼєрі.
- Це був перший серіал, який знімався українською мовою для українців і це було дуже знаково. На жаль, до того 80 відсотків було російською мовою. Навіть після 14 року росіяни продовжували у нас тут знімати і зніматися. Це великий мій біль. Але завдяки цій війні ми, нарешті, навчилися цінувати своє. Після «Дільничного з ДВРЗ» мене почали впізнавати, звісно, це приємно. Але є і ті, хто впізнає мене за серіалом «Ничто не случается дважды», на щастя, їх мало, але це ті, хто продовжує дивитися російський контент.
— Режисерка цього серіалу Оксана Байрак втекла до росії. Памʼятаєте останнє спілкування?
— На початку війни був наш останній контакт, у березні. Я тоді якраз сам був «перевізником» — возив людей до кордону, повертався назад. В той момент я побачив, що вона у соцмережі опублікувала пост, голосуючи за мир. Я знаю, що вона і до цього «кульгала» у своїй позиції, але активно її не озвучувала. А тут, коли вже було зрозуміло, що трапилось, я задаю їй питання: «Хто зараз обстрілює Харків?» Вона почала щось незрозуміле відповідати і стало зрозуміло, що ніяких контактів з нею не може бути. Зараз позиція має бути категоричною. У кіно, музиці, літературі. Я всі російські книжки з дачі зібрав і віддав на переробку. Я взагалі мрію, щоб моя дитина не знала російської мови.
— Згадуєте своє 24 лютого?
— Звичайно, це була стресова ситуація. Але я так влаштований, що коли стрес, мені треба щось робити. Я до останнього не вірив, що війна станеться. Логіку вбивці і терориста нормальній людині не збагнути. 24-го я прокинувся від вибухів. Кажу своїй колишній дівчині: «Та заспокойся, то на будівництві». А вона: «Яке будівництво о пʼятій ранку?!» Перше, що ми вирішили — вивезти рідних з міста. На моїй дачі під Жашковом тоді зібралося двадцять чоловік, 8 котів, собака. А я сам поїхав вивозити через Ковель людей на кордон.
— Було страшно в ті дні?
— Більше було незрозуміло. Паніки у мене не було. У нас з 2014 року точилася гібридна війна. В цей час ми продовжували зніматися у кіно та серіалах, у тому числі, росіян. Ми, по суті, були зброєю пропаганди. Тому не було ніякої можливості уникнути великої війни. Страх — це нормальне почуття. Просто інші можуть його вгамувати. Я розумію, що треба щось робити, щоб цей страх не залазив у кожну пору твого організму. Я не смілива людина, але з початком війни просто намагаюсь щось робити. Готуючи себе — морально, фізично і допомагаючи нашим воїнам, приїжджаючи до них на фронт. Я знаю, що для хлопців це важливо. У Херсонській області я зустрів жінку, яка мені сказала: «Ваш серіал допоміг нам пережити окупацію». Це було до сліз.
Читайте також: «Боявся, що колону наших автівок просто розстріляють з винищувача»: ведучий та продюсер Максим Сухенко про виклики великої війни
— На початку великої війни творча робота стала «на стоп». Що ви тоді відчували?
— Був важкий період — я називаю його «період згорілого Лондона». Перший час я витрачав гроші, які у мене були накопичені. Але ж всі ми думали, що війна це на два-три тижні. І в якийсь момент зрозумів, що ресурс грошей закінчився. На кінець весни я відправив свою дівчину з мамою на кордон з Польщею. Якісь час я працював як водій — возив іноземних журналістів у Бучу, Ірпінь, Бородянку. Я бачив все, що було після окупантів. Тіла біля церкви, будинок в Ірпені, де була зґвалтована і вбита дівчина. Це був суцільний жах… Грошей великих не приносило, але я просто не сидів вдома. Паралельно почав створювати виставу «Параша» — про росіян. Запросив друзів-акторів, не обіцяючи їм гроші. Але вийшла повноцінна вистава, ми, навіть, гроші отримували і «каталися» з нею рік. Потім мене запросили грати у театрі в Одесі. Навіть, дали кімнату в гуртожитку. Для мене період початку війни — переоцінка цінностей і пізнання себе. Тоді багато сімей розійшлися. І ми з дівчиною також.
«Зараз я закоханий»
— Ваша дівчина — Джулія — відомий гример і зараз вона в Америці.
— Так, тут не було роботи. Здається, у неї все нормально. У якийсь момент ми почали віддалятися, ну не можна півтора-два роки не бачити людину. Плюс відбуваються певні психологічні зміни у кожного. Відстань, час, на жаль, руйнує все. І найголовніше — бачення майбутнього.
— Ви зараз закохані?
— Так, слава Богу. Для мене — неймовірно важливо кохати. Кожного дня відбуваються страшні події і кохання — це те, що сьогодні нас всіх підтримує.
— Якось ви казали, що хотіли би зіграти путіна.
— Більше того — у мене є мрія зіграти путіна на основі реальних подій, коли він вмирає в бункері або його тягають по площі. У нас у всіх мрія, щоб путін не просто здох, а розвалилася вся його імперія. Щоб росіяни, як щури, один одного поїли. І задля перемоги, я розумію, що всім нам доведеться йти воювати.
— Ви готові до цього?
— Так, я себе готую морально і фізично. Поки не на сто відсотків, інакше я був би вже на фронті. Мені здається, що я ще корисний тут. А може це я так приховую свій страх. Але впевнений, що всім доведеться воювати. І жінкам так само.
Читайте також: «Війна закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть», — капелан Василь Іванюк
— Ви вважаєте, велика війна надовго?
- Я взагалі не хочу рахувати, скільки вона може ще тривати. Налаштовую себе на десять років, і якщо вона закінчиться за два, то це буде щастя! Не хочу ставити високу планку, щоб потім не розчаровуватися. Я думаю, що перемога станеться зненацька. Так, як вона почалась, так і має закінчитися. Але… на жаль, ще буде багато горя і крові.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з актором Віталієм Іванченком про пережите в селі Мила під Києвом: «У будинок, де ховалися дружина з сином, було два прильоти».
1711Читайте нас у Facebook
