«У будинок, де ховалися дружина з сином, було два прильоти»: актор Віталій Іванченко про пережите в селі Мила під Києвом

— Це круто, що відбудеться прем’єра «Дільничного з ДВРЗ», — впевнений Віталій. — Людям треба усміхатися. Попри війну. Пам’ятаю, як ми з дружиною сиділи в Києві у метро. Нас впізнали, та одна жіночка підійшла, розказала, що в укритті дивилася серіал і завдяки йому відволікалася від подій в Україні.

— Кажуть, що характер свого героя — Петра Дзюби — ви придумали самі.

— Дійсно, я створив Дзюбу сам. Бо спочатку, коли прочитав сценарій, він мені не дуже сподобався. Якийсь хамовитий здавався. Ну, не відкликалось це в мені. Весь час щось вирувало. Мені хотілося зробити його ближчим до людей, щоб він розмовляв таким суржиком. Щоб його трішки змінити, я вирішив поговорити з продюсером, і все владналось!

— Третій сезон був знятий ще до війни?

— Літом 2021 року. Прем’єра мала відбутися минулого року, але почалася повномасштабна війна. Ми ще встигли зняти новорічні пригоди «Дільничного з ДВРЗ», які вийшли напередодні великої війни.

— У вас було відчуття, що вона станеться?

— В той час ми з дружиною (Маргарита Бахтіна — відома українська акторка. — Авт.) про це не думали. До того всі свої заощадження вклали в житло у столиці й чекали, що в лютому зайдемо на ремонт. Це була наша квартира-мрія! Ми розуміли, які у нас плани на зйомки, розрахували прибутки. І тут… Всі мрії зруйнувалися. Проєкти зупинилися, у мене зірвалися три головні ролі. Але найстрашніше, що почалося повномасштабне вторгнення.

— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

— Ми були вдома, в Києві, на Позняках. Нічого не чули й прокинулися від дзвінка сестри дружини, яка сказала, що почалася війна. Знаєте, найгірше в такій ситуації — це відчути страх. Тоді людина не може адекватно мислити.

— З вами таке трапилось?

— Могло трапитися, бо ситуація навколо накручувалась. Я вирішив зателефонувати куму — він на той час був із сином за кордоном, а дружина з двома доньками — на Закарпатті. Його будинок в Милі був порожній. Кум одразу сказав: «Приїжджайте, у нас дуже тихо». Пізніше він повернувся до сімʼї.

— Це ж та Мила по Житомирській трасі, яку трощили окупанти?!

— Саме вона. Ми спакувалися та 24 лютого десь о третій годині дня з дружиною та сином поїхали на машині з міста. Корки були величезні. Ми поїхали через Бучу, оминули Ірпінь. Все, наче, було тихо, спокійно. Ми не чули тоді навіть про Гостомель, хоча радіо було увесь час увімкненим! І ось тільки коли приїхали в Милу, зрозуміли, що відбувається навкруги.

Читайте також: «Все спалахувало й гриміло»: зірка «Спіймати Кайдаша» Антоніна Хижняк про найстрашніший день під час війни та зміни у житті

— Що ви тоді відчули?

— Ми вже ніколи не забудемо те, що пережили. Це був дуже страшний тиждень. Дружина з сином ховалися у сусідньому будинку з іншими сім'ями. Ночували в домі, але весь час повністю одягнені й готові до всього. Над нашим будинком літали літаки й скидали якусь заразу. Виявилось, що це були мітки. В темний час доби ми намагалися не вмикати світло.

— Яка ситуація була в селі?

— Весь час надходила інформація, що десь росіяни прорвали оборону. Що можуть з’являтися ДРГ. Русня вже була на Житомирській трасі. Місцева тероборона запропонувала мені патрулювати по ночах вулиці — з двох годин ночі до шостої ранку. Було страшно, але я не відмовився. У кожного в телефоні була рація, і ми мали зареєстровану зброю. Потім з’явилась інформація, що в селі Петрушки — 5 хвилин їзди з Мили — була висадка десанту. Страшно було й вдень, і вночі. Біля кожного стовпа в селі ми збирали пляшки, а місцеві робили схрони з коктейлями Молотова. Всі були готові до прориву.

— Але вам все ж таки вдалося виїхати.

— Нас попередили хлопці з ТрО, що буде прорив. Треба було вирішувати дуже швидко. Тоді залишався виїзд тільки через Одеську трасу. І ми прийняли рішення їхати на Львів. Нас було п’ять машин. До Вінниці їхали добу. Ще з Мили ми подзвонили актору Олесю Федорченку — він з дружиною Марією працює у театрі Марії Заньковецької. З Олесем я був знайомий ще по зйомках у Києві. Він відразу сказав: «Давайте скоріше до нас!». Наступного дня після приїзду до Львова ми були у театрі Заньковецької. Я лише запитав: «Що мені робити?» Актори там плели сітки, розвантажували машини. Дружина з сином долучилися до плетіння. Я звернувся до акторів театру, щоб знайти інсулін, який потім волонтери передавали до Києва. Ми були у Львові до середини травня та вирішили повертатися до Києва.

Читайте також: «Ракета вибухнула біля будинку моїх батьків»: Тимур Мірошниченко про свою агресію та великі зміни у житті

— Ваша нова квартира вціліла?

— Слава Богу. Але ми ще не в’їхали, це довгий процес.

— Що з будинком кума у Милі?

— На щастя, він стоїть. Хоча в селі багато зруйнованих будинків. Коли ми виїхали з Мили, в той же день туди зайшли танки. Навіть не уявляю, що б з нами трапилось, якби не поїхали. У дім, де ховалися дружина й син, було два прильоти. Кум вже повернувся до села. Його дім пошкоджений, він посічений снарядами, але, за словами кума, мародерів там не було.

— Відтоді, як ви повернулися, столиця не раз була під обстрілами. Чи можна до цього звикнути?

— Звикнути неможливо! Але нас підтримує робота. Так, буває, сидимо, як усі, в бомбосховищах. Чули «Шахеди», що пролітали повз нашого будинку. Але головне — ми потрібні! На сцені театру імені Лесі Українки граємо виставу на двох «Хостел 24/7». Зараз це наш єдиний заробіток. Люди приходять, кажуть нам «дякую». А щодо цих нелюдів… Я ніколи не зможу їм пробачити. Особливо після того, що вони роблять з мирними українцями. Ми часто з дружиною говоримо, яким буде день перемоги. У тому, що він буде, сумнівів немає. Українці — сильна нація. Патріотизм у нас на генетичному рівні. А коли переможемо… Мабуть, хтось закричить від щастя, хтось заплаче, а інший просто тихо згадає тих, завдяки кому сталася наша перемога. Українці ніколи більше не простять москалів.

Раніше популярний актор, зірка Національного театру імені Івана Франка Назар Задніпровський, розповів про особливості роботи під час війни.

41407

Читайте нас у Facebook