Пружина відчаю та протесту вже стиснулася до межі, — Андрій Єрмолаєв

«Ні інтелектуально, ні фінансово, ні організаційно, ні політично влада не була готова до дій у надзвичайній ситуації»

— Андрію Васильовичу, пандемія та криза ускладнюють ситуацію в рази і прискорюють розв'язку. Яким буде апокаліптичний сценарій? Чи наш спільний човен все ж таки залишиться на плаву? Що робити, щоб він не пішов на дно?

- Почну, мабуть, із психологічних спостережень. Здавалося б, чужих уроків уже достатньо. Вірусна біозагроза взагалі всіх струснула і змусила трохи побути наодинці із собою та подумати. Проте рівень ідіосинкразії та взаємонеприйняття в нашому суспільстві зберігся колишнім. Потік жахливих новин з усіх ТВ-каналів, відверте хамство деяких політиків та чиновників, фотографії виритих могил та дешеві жарти в телезверненнях, дрібні компроматні ігри вчорашніх мажорів… Огидно все це. Але й влада, зі свого боку, немовби користується моментом, щоб нас усіх просто купірувати — поквартирно, поквартально, порегіонально. Не гребуючи при цьому новоявленим телеграм-правом «повідомляти і не питати». Десь на узбіччі залишилися ті самі солідарність та соборність, про які згадують хіба що на виборах та у святкових промовах.

Що треба було б робити, як на мене? З огляду на, звичайно, той гіркий факт, що ні інтелектуально, ні фінансово, ні організаційно, ні політично влада не була готова до дій у надзвичайній ситуації.

По-перше, це система взаємодії. Необхідно було створити чотирикутник: центральна влада — регіони — бізнес — громадянське суспільство (експерти, волонтери, громадянський актив). Величезна кількість як заможних людей, так і представників середнього та дрібного бізнесу — кожен на своєму рівні — готові були брати участь у місцевих програмах, пов'язаних як із збереженням їхнього бізнесу, так і за допомогою влади, щоб мінімізувати ризики.

Другий важливий момент — необхідно було приділити велику увагу нашому науковому середовищу. Тим більше що, дякувати Богу, Україна зберегла величезний науково-дослідний потенціал. Якби українці в січні-лютому знали, що найкращі вчені України увійшли до національного штабу, де виробляються пропозиції та рекомендації щодо особливостей антивірусної політики (у діапазоні від методів лікування та ліків до рекомендованих заходів карантину, підтримки імунітету тощо), сьогодні був би зовсім інший клімат. Можливо, над цим тепер варто подумати вітчизняному бізнесу, тим більше, що медико-промисловий комплекс стає однією з провідних продуктивних сил світової соціоекономіки.

Третій момент. Неприпустимо було на старті карантину повністю закрити суспільству перспективу, спекулюючи на захист життя. Адже кожне людське життя і життя суспільства загалом безцінні саме тому, що життя проживає заради високих людських цілей, а не заради біологічного існування. Це зовсім не означає, що ми не повинні дбати про лікування хворих, допомогу незахищеним та про власне здорове тіло. На мою думку, це настільки очевидно, що не вимагає жодних особливих аргументів.

Але я про інше. Про те, як суспільство, перебудовуючись перед новою загрозою, продовжує рухатися до осмислених цілей, які іноді вимагають і самообмеження, і загрожують соціальними втратами. Адже коли військовослужбовці виконують свій обов'язок на фронті, вони ризикують власним життям. Як і медики, які надають допомогу пацієнтам щодня, ризикують собою і своїм власним здоров'ям. Правоохоронці, які йдуть назустріч злочинцеві, які беруть в облогу хуліганів або забезпечують повсякденний правопорядок, теж щодня — на межі. Це найочевидніші приклади. Але у багатьох сферах діяльності є свої прикордонні ситуації. Суспільство ж, яке зараз закриється на карантин з однією простою метою «усім — перечекати», може опинитися після розбитого корита і з таким набором нових викликів, що і вірус здасться легким випробуванням.

Враховуючи, що життя суспільства не можна зупиняти навіть в умовах пандемії, було б правильно та соціально ефективно відразу ж інвестувати у безпечні умови праці, засоби індивідуального захисту працівників реального сектору та сервісу та інше. Держава, місцева влада та бізнес у цих умовах мали працювати як партнери, спираючись на механізми та політичну традицію соціального партнерства. Якщо й скорочувати сфери економічної діяльності, то на основі оперативно вироблених та узгоджених рішень, з механізмами компенсації та розумної податково-кредитної допомоги.

«Мабуть, перезавантаження медреформи реалізовуватиметься через бунти медиків та трагедії пацієнтів»

— Переконаний, за своєчасного держзамовлення та узгодження дій з великим бізнесом та враховуючи можливості виробництва, особливих проблем у випуску спецодягу, додаткових засобів захисту робочого місця, санітарно-гігієнічного обладнання робочих приміщень не було б, — продовжує Андрій Єрмолаєв. — Як би не було такого повального закриття виробництва, торгових мереж, сфери послуг та руйнування бізнес-середовища. Але натомість — повчальний тон, окрик, поліцейщина…

Я не маю права дорікати підприємцям — багато представників великого, середнього та малого бізнесу вже стали частиною великого національного «антивірусного бюджету». Але довго так тривати не може. І не буде. Пружина відчаю та протесту вже стиснулася до краю.

Четверте. Важливий напрямок — адресна робота з тими категоріями громадян, які є найбільш вразливими в умовах пандемії. Це пенсіонери, люди з особливими потребами, зі складними хворобами, багатодітні сім'ї, учні інтернатів і т.д. організовувати в перший місяць, який ми, даруйте, просто профукали. Створити реєстри, розширити склад соціальних служб на місцях (у тому числі за рахунок волонтерських організацій та добровольців, забезпечивши хоча б мінімальний бюджет підтримки цієї роботи), скоординувати роботу та дані від сімейних лікарів на місцях, забезпечити прийнятні умови для «локального карантину». все це під силу зробити місцевій владі, були б бажання, воля та відповідальність. І для цього не потрібно отримувати команди від вічно паралізованих МОЗ-служб-центрів.

А якби взялися до цього, то мінімізували ризики для тих, хто здоровий, активний і готовий далі працювати. Ці заходи дозволили б пом'якшити удар по незахищеним категоріям, реалізовувати політику карантину точково і вивірено, забезпечивши при цьому працездатність більшої частини установ та підприємств.

Очевидно, що у випадку з пандемією всі ці кроки слід зробити заздалегідь.

— Але, на жаль, це не сталося.

- Вже зараз у багатьох країнах, не лише в Україні, розводять руками, визнаючи неефективність сучасних систем охорони здоров'я. Деякі пов'язують це з ейфорією 1950−1960-х, коли багато політиків і гуманітарій стверджували, що час епідемій минув і тепер досить просто забезпечувати здоровий спосіб життя громадян, а за лікування треба платити окремо. Тим самим вони підштовхнули до руйнування цілих інститутів, які працюють над профілактикою та епідемічними дослідженнями, де вироблялися відповідні механізми контролю та самозбереження. Так, наприклад, в Україні повністю знищено санітарно-епідеміологічну службу. Тепер пожинаємо плоди.

Вважаю, що так званий «другий етап» медреформи слід переглянути ще в січні-лютому, а в березні — традиційному часі коригування бюджету за підсумками першого кваталу — потрібно було радикально змінювати базові параметри фінансування медустанов, рівень заробітної плати медпрацівників, обсяг додаткових інвестицій у медобладнання, закупівлю препаратів

Але, як бачимо, молодий романтизм, замішаний на кар'єризмі та безвідповідальності, виявився сильнішим за здоровий глузд. Очевидно, перезавантаження медреформи та формування соціально відповідальної системи охорони здоров'я, з відновленою функцією профілактики та санепідемічного нагляду, реалізовуватиметься через бунти медиків та людські трагедії пацієнтів, за ким так і «не добігли гроші».

«Ми входимо в епоху угод»

— Запевненням керівництва країни про те, що воно не кине народ у біді, мало хто вірить.

— Ситуація з пандемією виявила, яка модель соціальної та економічної організації за сучасних умов виявилася ефективною. І тут ми повертаємось до витоків: яка політекономічна модель для української держави може у майбутньому стати найбільш життєздатною? Підкреслю, що йдеться не про особисті уподобання та побажання, а про жорстку реальність ультраглобалізму, який зруйнує не один десяток держав, що виникли якихось 100 чи 30 років тому.

У нас зараз дуже багато апологетів та прихильників абстрактних свобод ринків та іншого. Але і світова фінансова криза 2008—2009 років, і нинішня Депресія 2.0 свідчать: незважаючи на негативні стереотипи та упередження та конфлікти інтересів, що часто виникають, держава та бізнес мають виробити нову модель спільного стратегування та планування майбутнього.

Україна склалася як хижа олігархічна корпоративна держава, де політична та економічна влада часто опиняються в руках переможця за рахунок тих, хто програв. Ми зараз входимо в епоху, яка за своїми правилами та законами істотно відрізнятиметься від епохи, пов'язаної з таким інструментом, як геополітика. Ми входимо в епоху угод. До речі, слово угода все частіше звучить у розмовах дипломатів і навіть перших осіб держав.

Геоекономіка — це сфера узгоджень інтересів, де питання сили, тиску, армій відходять на другий план, натомість на першому — питання вигоди держави та дружнього з нею капіталу, а визначальними будуть «гонка технологій», конкуренція соціальних організацій (іншими словами, стійкість та ефективність соціальних систем) та гнучка багатоукладність національних та регіональних економік («зовнішні» та «внутрішні» контури економік в умовах глобального поділу праці).

Геоекономічна політика — це нове мистецтво, що вимагає нової якості узгоджень інтересів, механізмів взаємодії капіталу та держави. Те, чого я взагалі не спостерігаю в Україні. Погодьтеся, іноді смішно виглядають чаювання перших осіб країни з окремими, незрозуміло за якою квотою вибраними так званими олігархами.

— Безперечно.

— А діалогова сфера має будуватися зовсім інакше — з максимальним залученням найширших кіл різних рівнів бізнесу до спільних державно-приватних та комунально-приватних програм. Власне, там і мають вироблятися підходи до різних політиків — промислової, аграрної, фінансової та ін.

Держава, що зберігає під контролем частину стратегічних ресурсів розвитку (від природних запасів та землі до частини економічних активів), має повернути роль диригента економічного процесу. Вітринний образ «держави-офісу» має залишитися у презентаціях та коміксах. Відверто кажучи, це не дуже вдячна тема для інтерв'ю, вона відображена в інших текстах (про політику «державного капіталізму» в нову епоху ультраглобалізму).

Щоб зрушити справу з мертвої точки, потрібен, умовно кажучи, «новий корпоративний договір», який забезпечив би стійкий баланс інтересів та правила гри між групами національного капіталу та політичною владою.

Олігархічна держава-корпорація має бути перезавантажена, а республіканську традицію відновлено. Але без широкого компромісу еліт це перезавантаження може призвести до чергової міжелітної війни і навіть розпаду держави. Тому шлях до нового республіканського «договору» — через новий корпоративний договір, який долає стару українську хворобу «кумівського» правління та трофейну конкуренцію на знищення опонента.

Розумію, що це зараз виглядає дуже схематично. Але ми трагічно втрачаємо час. Робота над такою моделлю мала розпочатися ще кілька років тому, враховуючи прогнози про неминучість глобальної рецесії у 2020-ті роки і ті виклики (втрата територій та війна на Донбасі, деіндустріалізація, втеча трудових ресурсів), з якими стикалася Україна. Проте ні за «партії війни» Порошенка, ні за легковажної влади Зеленського подібна робота, на мою думку, і не починалася.

«Пандемія, незважаючи на трагізм, дає нам унікальний шанс на компроміс з Донбасом»

— Повертаюся на початок розмови, — продовжує Андрій Єрмолаєв. — Спостерігаючи за тим, що відбувається, я, як і більшість моїх колег, дуже обмежений у можливостях реального впливу і особливо — у розробці довгострокових рішень. Але, можливо, мої оцінки та проекції підштовхнуть до переосмислення.

Як приклад — нелінійні ризики, породжені рішенням зняття мораторію на купівлю-продаж землі сільгосппризначення. Цілком імовірним є зростання авторитету місцевої влади, яка й так користується зараз більшим визнанням людей, ніж центральна влада. В умовах, коли страх і негативні очікування зашкалюють, людей більше піклуватиметься про захищеність і забезпеченість у своєму регіоні, місті, у своїх «малих батьківщинах». Отже, містечковий патріотизм, замішаний на консервативних ідеях «чужого не треба, і свого не віддамо» буде затребуваний як ніколи. Спокуса регіонального економічного сепаратизму, та ще напередодні майбутніх місцевих виборів, дуже велика. Причому цей процес набиратиме обертів стихійно, спорадично, як би «сам собою». Вже зараз регіональні еліти поводяться агресивно та самовпевнено, бачачи розгубленість режиму «слуг» та некомпетентність їхніх кадрів-парашутистів. І чим більше розгойдуватиметься човен політичної кризи в центрі (тут свої бали набирають опоненти Зеленського, які програли у 2019-му), тим впевненіше почуваються регіонали. Таким чином, криза центральної влади може призвести до стихійної нової хвилі регіоналізації.

Альтернативою цьому варіанту (і для нього також є ґрунт) може стати спроба створення перехідної «напівдиктатури». Чому «напів»? Тому що зміцнення біля слабкого президента кількох авторитарних керівників доведеться упаковувати в якийсь осудний політичний одяг — «уряд порятунку», «рада з безпеки». Відкритий переворот, відверто кажучи, є малоймовірним. Нема кому, нічим, та й у суспільстві немає запиту на таке от «ГКЧП по-українськи». Але є запит на порядок та авторитет. Якщо не вирулить сам Зеленський (а рахунок йде на місяці, а то й тижні), йому доведеться спертися на силові структури та адміністративно-силовий ресурс. Тут точно буде не до лібертаріанства.

— У політикумі вже ходять чутки, що одним із можливих варіантів вирішення управлінської кризи може стати якийсь комітет народного порятунку.

— Називають різні кандидатури.

— Чиї, наприклад?

- Не даватимемо привід для спекуляцій.

Проте річ у тому, що і перший, і другий варіанти, на мою думку, є радше попередженням, ніж однозначним прогнозом. Тобто так може бути, якщо режим «Слуг» не піде на швидкі зміни всередині, не відкриється для діалогу та не займеться пошуком власної «голови» для свого «безголового вершника».

Нинішні регіональні еліти деградували за рівнем своєї компетенції, як і центр. Але якщо в центрі при владі знаходяться популісти, що подрастерялися, здебільшого взагалі не мають досвіду державного та бізнес-управління, то на місцях ми, по суті, маємо справу з феодальною владою, замішаною на містечковому агро-лобізмі, торгово-спекулятивному капіталі і «тіньовій економіці», коріння якої сягає ще бурхливих 1990-х. Тому розраховувати на те, що там народжуватимуться якісь політично просунуті сили, здатні мислити в національному масштабі, не доводиться. Скоріше традиційне «свій зі своїм по своє». Відірвати шматок вони здатні, а організувати країну — ні.

Те саме і з можливою появою тимчасового напівдиктаторського уряду або навіть лідера-диктатора. По-перше, українське суспільство багатополярне і влаштоване так, що одноосібна влада дуже швидко банкрутує. По-друге, в Україні, на відміну, наприклад, від авторитарної Росії, немає можливості такої ж високої концентрації політичної та економічної влади. Отже, кількість політичних інвесторів, які наступного дня після оголошення диктатури одразу почнуть руйнувати і підривати авторитет диктатора, буде просто величезною. Тобто, брутально кажучи, будь-який претендент на диктатуру виявиться «халіфом на годину». Але ця політична оперетка може дорого нам усім коштувати.

Тому, на мою думку, єдиний розумний варіант — це організація великого політичного діалогу із збереженням нинішнього номінального складу влади для домовленості про час та правила перехідного періоду, формування більш дієздатного та компетентного складу центральної виконавчої влади, узгодження кандидатур глав державних адміністрацій із обласними радами. Щоб виробити хоч би середньострокову програму дій для України у ситуації світової Депресії 2.0.

Дуже важливим є використання цієї ситуації і для встановлення сталого перемир'я на Донбасі, організації переговорного процесу з Росією та сепаратистами про терміни, гарантії, перехідну правову базу (поки що все в «протоколах» і «заявах»), про можливості і межі самого мирного процесу — безпека, кордон, терміни виборів та статус майбутніх регіональних органів влади.

Адже пандемія, незважаючи на весь її трагізм, дає нам унікальні історичні та моральні шанси на компроміс. Тому що є важливіші спільні цінності та цілі: здоров'я людей, необхідність взаємодії в умовах коронавірусної інфекції та недопущення нового витка гуманітарної катастрофи на Донбасі, відновлення нормальних людських умов для сотень тисяч українців, чиє життя вже було зруйноване війною.

Гуманізм лікує навіть найтяжчі рани. Повторюся: нам потрібно використати пандемічний період для того, щоб вийти з цього негативного «стокгольмського синдрому» виживання одне без одного, коли Донбас живе без України, Україна без Донбасу.

Якщо ми і пандемію переживемо в ізоляції один від одного, то припустимо, що повернення буде просто неможливим. Проте, якщо ми продемонструємо добру волю та бажання взаємодіяти у питаннях охорони здоров'я, гуманітарної допомоги, соціальних зобов'язань держави та поступове економічне розблокування Донбасу, то почне танути лід у відносинах, ненависть поступиться місцем прагматизму. І тоді можна буде говорити про наступний етап (кордон, роззброєння, амністія, вибори до місцевих органів влади).

І останнє. Напевно, Зеленському нема кого звинувачувати, крім самого себе, за те, що він, маючи такий унікальний шанс, пов'язаний із високим ступенем легітимності, визнання та високих очікувань, розтратив свій перший рік на друзів, кумів, дивні розбирання та самопіар. Він не досяг жодного серйозного політично успішного та якісного результату як лідер держави. Це, на жаль, факт.

Саме тому його виборець розчарований та дезорієнтований. Соціологія це фіксує. І нехай ніхто не спокушається щодо високих показників підтримки. В умовах пандемії держава залишається, мабуть, єдиним джерелом допомоги та гарантом загальної безпеки. Бігти, власне, нікуди. Але на Банковій слід враховувати, що критичні настрої, поки що «куповані» квартирною самоізоляцією, і попит на зміни у владі лише наростатиме.

І це створює додаткові ризики для стабільності країни загалом. Зеленський відповідальний за невдачі, бездіяльність та скандали у центральній владі, бо його партія «Слуга народу» — політичний монополіст. Але для опонентів — це гарний привід для розгойдування човна та підготовки громадської думки до необхідності проведення дострокових парламентських та президентських виборів одразу після карантину. Такі сигнали вже пішли.

Мені здається, що владі потрібно адекватно оцінити ці загрози і все-таки превентивно піти на діалог, розширити базу політичних партнерів, розібратися зі своєю партією, де багато випадкових людей і просто пройдисвітів. І врахувати, що резонансні непопулярні рішення слід приймати на референдумі (якщо референдум буде не на користь, наприклад, відкриття ринку землі, з цим доведеться рахуватися).

Владі треба ділитися, поки її монополістів не відібрали реваншисти на дострокових виборах.

Раніше в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» відомий інтелектуал, учений та публіцист Ярослав Грицак розповів, чому рейтинг Зеленського падатиме, чи рухається Україна у бік Росії, а також про те, чи вистоїть наша країна після нинішніх потрясінь.

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News