Степан Хмара

IЗ ПЕРШИХ УСТ

Степан Хмара: "Бiльша частина мого життя - це проголодь або справжнiй голод"

Ольга БЕСПЕРСТОВА, «ФАКТИ»

13.10.2017 6:15 2013

Размер текста: Абв  Абв  Абв  

Герой України, народний депутат кiлькох скликань, правозахисник i полiтв’язень радянських часiв з нагоди свого 80-рiччя дав iнтерв’ю «ФАКТАМ»

Степан Хмара народився 12 жовтня 1937 року на Львiвщинi. За фахом — лiкар-стоматолог. З початку 1960-х рокiв брав участь у дисидентському русi. Розповсюджував самвидав та iншу заборонену лiтературу. Першим переклав на українську мову статтю Андрiя Сахарова «Роздуми про мир, iнтелектуальну свободу та прогрес». Був одним iз видавцiв пiдпiльного «Українського вiсника». У 1980 роцi йому присудили сiм рокiв в таборах суворого режиму та п’ять рокiв заслання. Покарання вiдбував у Пермськiй областi. За нескорену позицiю вiдсидiв 306 дiб у карцерi. У 1987 роцi повернувся в Україну i продовжив активну полiтичну та громадську дiяльнiсть. Був народним депутатом трьох скликань. Зараз на пенсiї.

— Степане Iльковичу, я з подивом дiзналася, що у вас є син-юнак вiд другого шлюбу.

— Йому вже 15 рокiв стукнуло.

— Вiн вас радує?

— (Смiється.) Ну i радує, i клопоти є, без того не буває, звичайно.

— Вас називають бунтарем, вiчним революцiонером, детонатором громадського спокою. Син теж бунтар, як i тато?

— З характером. Впертий. Має свою думку.

— А батьки чують його думку?

— Зрозумiло, ми стараємось. Iнодi треба дискутувати, причому не прямолiнiйно, пояснювати, в чому вiн помиляється. Бо молодi думають, що вони вже все знають.

— Тепер про ваш ювiлей. Зазвичай ювiляр говорить на урочистостях: «Я досяг ось цього i цього, пишаюся цим». Чим ви пишаєтесь?

— Думаю, тим, що Бог менi дозволив пройти всi рифи життєвих випробовувань, в тому числi i в тюрмах, i поза тюрмами, не зламатися i не скоритись. Дякую Богу, що дав сили на все.

Знаєте, я людина такого спартанського способу життя, мене нiколи розкошi не цiкавили. Бiльша частина життя — це проголодь або справжнiй голод. Особливо пiсля вiйни. 1946—1947 роки були дуже сутужними. В Центральнiй i Схiднiй Українi тодi був справжнiй голод. I люди кинулись на Захiд. Я добре пам’ятаю їх. У нас в селi (Хмара народився в селi Боб’ятин на Львiвщинi. — Авт.), як кажуть, хата не зачинялася, бо батьки намагалися якось їм допомогти. Спочатку давали їжу всiм, хто приходив. А потiм мама сказала: «Вже треба якусь норму видiлити, бо це ж грiх, коли одним попаде, а iншим — нi». Люди, що потерпали вiд голоду, розповiдали, як з ними поводились. Вони їхали переважно на дахах потягiв, тому що у вагони їх не пускали. Бувало так, що навiть баграми (це великi жердини з гачками) на деяких станцiях стягували.

Врятувало людей те, що той голод був не такий страшний, як в 1932—1933 роках, що на Захiднiй Українi тодi ще не було колгоспiв (хоч люди i не дуже заможно жили, але не голодували). Бачите, як воно: одна частина країни допомагала iншiй. А знаєте, чим допомогла нам Схiдна Україна?

— Чим?

— Про це мало знають. Наприклад, в моїй середнiй школi абсолютна бiльшiсть учителiв були присланi зi cходу. Чому? Тому що коли напередоднi вiйни прийшли першi совєти, вони почали повально «наводити лад». У 1941 роцi в кожному мiстi проводили масовi розстрiли. Точної цифри не можемо знати, бо не всi документи збереглися, вони їх палили. Ви розумiєте, нiмцi вже буквально наступали їм на п’яти, а вони скрiзь i скрiзь розстрiлювали.

Тому iнтелiгенцiї — вчителiв, лiкарiв тощо — в Захiднiй Українi практично не залишилось. Тодi радянська влада прислала кадри зi схiдних областей, їх вербували, щоб вони доносили на незгодних з новим режимом. Але тут совєти помилилися, бо повстанцi з УПА iнструктували людей (такi розмови i у нашiй хатi вели): помагайте вчителям чим можете, бо вони вчать ваших дiтей.

Тi педагоги були на повному забезпеченнi сiльської громади. Їх дуже шанували. Вони то швидко вiдчули i вiдповiдно оцiнили, тому дуже сумлiнно ставились до своїх обов’язкiв. Пам’ятаю, наприклад, як у вихiднi вчителька ходила по селах, щоб зустрiтися з батьками своїх учнiв. По тому бездорiжжю, по холоду, дощу чи по жарi. Я завжди згадую тих учителiв з величезною вдячнiстю.

А зараз великий прорахунок Кремля в тому, що там не очiкували вiд українцiв такої консолiдацiї та згуртування нацiї. Думали, що маршем пройдуть з Донбасу по пiвденно-схiдному поясу аж до Одеси. А тут опiр. I це наша сила. Ми не можемо не перемогти. Зараз йде боротьба за майбутнє життя. Тому що без держави народ нiчого не вартий.

— Повернемось до теми ювiлею. Ви будете урочисто святкувати чи лише в колi сiм’ї?

— Взагалi не люблю таке… Але люди телефонували, хочуть зустрiтися, тож ми вирiшили, що 15 жовтня буде зустрiч з громадськiстю у Будинку вчителя за участю мого зятя, чудового скрипаля Василя Попадюка, та нашого друга Петра Маги.

— Зараз у вас як день складається?

— Головне, я мушу бути в курсi всiх подiй, тому треба стежити за iнформацiєю, за всiм, що вiдбувається.

— Володiєте комп’ютером?

— Так. Трохи буває сиджу i потiм щось пишу час вiд часу. Деколи щось коментую у «Фейсбуцi». Звичайно, на якiсь полiтичнi сьогоденнi теми. Бог дасть, буде книга — про новiтню iсторiю та подiї. Що було, що вiдбувалось.

— Як очевидець пишете?

— Не просто очевидець, а прямий учасник. Причому пишу про такi моменти, якi невiдомi людям. Є що написати, i є чим пишатись. Я був дуже активним депутатом, це всiм вiдомо. Наприклад, таким запеклим яструбом, щоб зберегти ядерний статус України. Море зусиль докладалося. То, мабуть, свiдомий злочин Кравчука, хоча про нього кажуть, що вiн будiвничий української держави…

— Степане Iльковичу, ви з 1980 по 1987 рiк вiдсидiли в таборах на Уралi…

— Було таке. Там, де я сидiв, режим був нестерпний, жорстокий, свавiльний. Дiйшло до того, що ми вимушенi були влiтку 1986 року оголосити страйк.

Було таке постiйне змагання: адмiнiстрацiя — своє, а ми — своє. Але ж навiть у тюрмi є певнi правила. Адмiнiстрацiя ними нехтувала. Тортури застосовували i психологiчнi, i фiзичнi.

— Що вони робили?

— Я був в’язнем, який, за їхньою термiнологiєю, «на путь исправления не встал, препятствовал администрации в перевоспитании осужденных, особенно молодых». Це я вам цитую мою характеристику, яку адмiнiстрацiя табору переслала в 1991 роцi сюди, у Київ.

Ви питаєте, якi тортури. Я за сiм рокiв мав одне побачення з дружиною i дiтьми. В перший рiк, i потiм — все.

— I скiльки воно тривало?

— Три доби.

— За сiм рокiв?!

— Так. А потiм мене кожного року позбавляли побачень. Так, мав право, але порушував режим, як вони вважали.

Ще була затримка листування. Це коли листи з дому менi i мої — додому не вiддавали чи вiдсилали зразу, а тримали якийсь час у себе.

— Тобто ви не мали найменшого уявлення про те, що робиться вдома?

— Було таке, що на три мiсяцi затримували взагалi будь-яке листування. А у мене дiти зовсiм маленькi i дружина хвора. I ти не знаєш, що там вiдбувається, може, щось трапилось.

— Дiтям скiльки було?

— Син школяр, а донька, коли мене заарештували, була зовсiм маленькою, пiшла до школи тiльки через два роки.

Це психологiчнi тортури. Фiзичнi — дуже часто кидали в карцер. Це тюрма в тюрмi.

— За що?

— Справа в тому, що нас не просто так посадили: кинули в тюрму, i сидiть собi там. КДБ опiкувався нами весь час. I якщо до полiтв’язнiв з iнших республiк просто час вiд часу приїжджали звiдти кадебiсти, то український КДБ мав постiйного представника на три зони.

Полiтв’язнi з України були особливими. Росiя Українi завжди пильну увагу придiляла, тому що ця дика iмперiя неможлива без нас, вона розпадеться (iнша справа, що це буде залежати вiд цiлого ряду процесiв). Тому ми мусимо перемогти. Тепер вони завжди будуть проти нас i нiколи не заспокояться, що Україна вийшла з їхньої орбiти i бiльше не пiдвладна їм.

А в карцер кидали з будь-якого приводу. Який-небудь наглядач збреше, напише рапорт: «нарушение формы одежды». Наприклад, один ґудзик не застiбнений.

— За це в карцер можна було потрапити?

— Звичайно. Причина була iншою, але привiд… I не грало ролi — був той ґудзик, не був.

Менi обiцяли: вiдмовитесь вiд полiтичної дiяльностi, будете працювати, повернетесь до сiм’ї.

— Били?

— Нi, бити не били, але… Тортури карцером чим страшнi? Це навiть не голод (хоча голод там серйозний, але це можна витримати). Це холод. Коли вас кидають на 15 дiб туди, де холодно так, що ви не можете заснути, це дуже виснажує. Плюс «дiєта»: один день хлiб i пiсна каша по ложцi в обiд, i бiльше нiчого, другий день сама вода… У мене була лише шкiра й костi. Але витримували.

— Степане Iльковичу, але ж радянськi газети писали, що в СРСР немає полiтв’язнiв, весь свiт запевняли, що ми така вiльна країна…

— Вони тримали кiлька сотень в’язнiв i боялись їх настiльки, що вперто не хотiли випустити на волю. Розкажу про випадок в Рейк’явiку у 1986 роцi. На зустрiчi Горбачова з Рейганом з проблеми скорочення наступальних ядерних озброєнь першим питанням американського президента було: «Пане Горбачов, а що ви думаєте робити зi своїми полiтв’язнями?» Горбачова це застало зненацька: «Да у нас нет политзаключенных». Ну якщо ти в цьому брешеш, то про що з тобою говорити, яке може бути до тебе довiр’я?

I Рейган (людина мiцна i прозора, далекоглядна i надзвичайно моральна) тодi вийшов до журналiстiв i сказав: «Ми все одно руських посадимо за стiл переговорiв». Так потiм i посадив.

Ми на початку липня 1986 року на 36-й зонi застрайкували: всi полiтв’язнi органiзовано не вийшли на роботу. I всiх нас кинули у штрафний iзолятор. Там ми оголосили сухе голодування. Всi! Це ми вже пiшли ва-банк.

Приїхав прокурор, розблокували нам листування. Це було для нас найголовнiше. Потiм «гарний» Горбачов просто змушений був поступитись комунiстично-iмперським принципом i пiти на те, щоб звiльнити нас.

— Тобто це вийшло завдяки Рейгану?

— Звичайно. Якби хтось iнший був тодi президентом США, то нас просто видушили б там — i все. Їхнє завдання було таким: зламати нас або фiзично скалiчити. Або ти там здохнеш, або вийдеш розваленим недiєздатним калiкою.

— Тепер зовсiм iнша тема. Ви — один з авторiв Декларацiї про суверенiтет України. Розкажiть, будь ласка, як створювали цей документ?

— Декому здається, що незалежнiсть нам просто так дiсталася — з неба впала. Розповiм про один епiзод. Коли в 1990 роцi пройшли вибори до Верховної Ради (це першi в певному значеннi демократичнi вибори, де була конкуренцiя, були змагання), з кожної областi обрали по кiлька дуже порядних людей. Не кажу, що то була бiльшiсть, бiльшiсть мали комунiсти, але все одно, без винятку, i Луганщина, i Донеччина, i Днiпропетровщина — тобто кожна область була представлена кiлькома справжнiми державниками.

Ще до початку сесiї нас зiбрали у Верховнiй Радi (по два депутати вiд кожної областi) для наради. Я був на тiй нарадi вiд Львiвщини. Нам роздали проекти документiв (приблизний проект нового союзного договору, звернення Верховної Ради до парламентiв союзних республiк щодо пiдтримки i ще якiсь документи). Я попросив слова i кажу: «Знаєте, завдання новообраної Верховної Ради зовсiм iнше. Вона повинна займатись вiдновленням української незалежної держави».

— Ви перший про таке сказали?

— На тiй нарадi — так. Я думав, що там буде свист та ще щось, бо бiльшiсть усе-таки становили комунiсти, але, навпаки, в залi настала мертва тиша, як у фiнальнiй сценi «Ревiзора».

— I комунiсти мовчали?

— Мовчали. Вони були шокованi таким зухвальством. Ну, а вже коли приступили до роботи, я записався в комiсiю з питань державного суверенiтету. I почалась дуже напружена, дуже важка робота. Кожен день пiсля пленарних засiдань наша комiсiя працювала над Декларацiєю.

Це дуже серйозний документ. Кожну фразу, кожне слово доводилось з великою напругою затверджувати. Я, наприклад, вважав, що потрiбно зазначити: це Декларацiя не про незалежнiсть України, а про вiдновлення державностi. Що треба показати iсторичну тяглiсть, бо ж на початку XX столiття ми мали Українську Народну Республiку та Захiдноукраїнську Народну Республiку, а в 1919 роцi ухвалили рiшення про об’єднання їх в єдину державу. Але, звичайно, комунiсти впиралися, i це не пройшло.

На передостанньому засiданнi мене забрала «швидка». В мене було гостре запалення (десь поранив ногу, потрапила iнфекцiя), температура за 40, я весь горiв. Але ж нiкому навiть не сказав.

Я вiдмовився лягати в лiкарню. Тодi мене вiдвезли в готель, де я жив, але увечерi все-таки госпiталiзували. Пробув у лiкарнi три днi. Потiм пiдняв дебош, щоб виписували. Лiкарi вiдмовлялися, прийшли i начмед, i головний лiкар «Феофанiї», умовляли. Розповiдали менi про наслiдки та ускладнення. Кажу: «Що б ви менi не говорили, але я ж мушу бути у Верховнiй Радi, бо там буде голосування за Декларацiю. Все одно втечу».

Нарештi мене виписали. Так що я голосував за Декларацiю. Якби голосування зiрвали, це стало б для мене величезним ударом.

Констатую, що депутати тодi були дуже вiдповiдальнi та самовiдданi. Перша сесiя була надзвичайно напруженою. Вона почалась 15 травня i закiнчилась десь 3 вересня, без перерви. А у вихiднi я жодного разу не з’їздив до себе на Львiвщину. Їздив в Донецьк, Луганськ, Днiпропетровськ, Одесу, Запорiжжя, Полтаву, Суми. Чотири-п'ять годин, не бiльше можна було дозволити собi на сон. Тодi нас окрiм роботи бiльше нiчого не цiкавило.

Скажу ще ось про що. Вважаю, що за роки незалежностi було втрачено дуже багато можливостей. Я максималiст. Мого дiда 25 рокiв переобирали вiйтом, тобто сiльським старостою (при Австрiї у нас було дуже добре розвинуте мiсцеве самоврядування). Вiн був такою амбiтною людиною. В цьому не дуже багатому селi стояла дерев’яна церква, а вiн захотiв збудувати велику цегляну. I зараз вона є.

— Досi стоїть?

— Вже 114 рокiв. I буде стояти ще тисячi рокiв, бо зроблена з такої добротної цегли.

Дiд був дуже мудрим. Вiн казав: «Цеглу на церкву ми зробимо самi». А як робити? Я бачив ще в дитинствi: залишилися примiтивнi такi ями, де вони випалювали цеглу. Мiсили глину у коритах гаками, потiм клали її в форми. Коли трошки притряхало, складали в яму i випалювали. Цю цеглу i молотком не розiб’єш.

А чим випалювати i де взяти додатковi грошi? Якщо ви читали Франка, то, можливо, пам’ятаєте про лiси i пасовиська. Наше невелике село мало сто гектарiв лiсу — дуби та сосни. I дiд вирахував, скiльки буде грошей, якщо порiзати цей лiс i продати дошки. А дубовi пнi, грубi гiлляки — вони ж за калорiйнiстю майже як кам’яне вугiлля. Ними i випалювали цеглу.

I церква тепер друга по величинi в районi, красива з красивiших. Я допомагав у 2002 роцi (якраз сто рокiв минуло) дах перекривати. Її покрили такою бляхою, яка не пiддається корозiї.

— Людина залишила про себе пам’ять…

— Так, тому я й навiв цей приклад. Розумiєте, я з такого амбiцiйного роду…

Я завжди кажу, що Україна має бути найсильнiшою, найпотужнiшою державою в Європi. Бо вона має всi об’єктивнi умови для цього: територiя, клiмат, люди, добротна земля, географiчне розташування. Слабенька Україна не може iснувати як держава. Хижаки її задушать. А в Українi всi бачать серйозного майбутнього конкурента. Тому нiхто цього не хоче, розумiєте?

Ще в тюрмi я вiв розмови з хлопцями з Прибалтики, iз Закавказзя. Ми знали, що Радянський Союз розпадеться (ми ж люди освiченi, стежили за подiями). I я своїм цим «колегам» казав: «Наше завдання в першу чергу — вiдiгнати Росiю вiд теплих морiв. Бо тодi iмперiя поступово замикається». Тепер я в книжцi пишу свої роздуми про це все.

Читайте также
Загрузка...
Загрузка...
Новости партнеров

Загрузка...

Женщинам очень легко снимать стресс на кухне. Например, достала индюка или петуха, назвала его Петей или Ваней, отрезала все, что захотела — и медленно-медленно опустила в кипяток...

Версии