«Не чіпайте мене, і я буду сидіти тихо» — кредо тих, на кому тримається будь-який авторитарний режим"
Німеччина пройшла непростий шлях до того, щоб змиритися з трагічним минулим, покаятися і піти далі у своєму розвитку. У дні пам'яті про загиблих та святкування Перемоги корисно згадати та розібратися, завдяки чому країна, яка програла війну, сьогодні у багатьох сферах є прикладом для наслідування.
— Майже десять тисяч фашистів зникли після закінчення війни. Вони бігли «щурячою стежкою» через Італію та Іспанію до Латинської Америки і таким чином уникли покарання за свої злочини, — розповідає Елке Григлєвскі, доктор історії та співробітниця Будинку Ванзейської конференції (на якій 1942 року нацисти затвердили програму геноциду єврейського населення Європи). — Та й у самій Німеччині процес «подолання минулого» був дуже складним, неоднозначним та повільним.
Як відомо, визнана агресором Німеччина після капітуляції була поділена між країнами-переможцями. Східна частина відійшла СРСР, а західною керували США, Франція та Англія. Вони ініціювали негайний процес денацифікації (комплекс заходів, спрямованих на очищення нацистської ідеології). Він передбачав заборону партії націонал-соціалістів, скасування всіх нацистських законів, люстрацію. Було ліквідовано таблички на вулицях, ордени, книги — все, що містило хоча б натяк на нацистську ідеологію. До рук переможців потрапили списки німців (близько мільйона прізвищ), які в тій чи іншій мірі причетні до гітлерівського режиму. Англійці та французи нібито готові були їх заслати на віддалений острів, як колись Наполеона. Американці наполягали на суді… А коментатор московського радіо Єрмашев 19 травня 1945-го вимагав (можна припустити, що не з власної ініціативи) поставити німців до стіни. Врешті багатьох колишніх нацистів заарештували та судили, а десятки тисяч, затриманих у Східній Німеччині, потрапили до таборів.
— Як реагувало на очищення німецьке суспільство?
— На жаль, надії США, Англії та Франції, які ініціювали цей процес, не виправдалися, — каже Елке Григлєвські. — Ба більше, за перші три роки після війни зросла кількість німців, котрі вважали нацизм гарною, але погано реалізованою ідеєю. П'ята частина мешканців Західної Німеччини була переконана, що нація може стати сильною лише у випадку перебування при владі диктатора. Половина мешканців західної зони окупації продовжувала вважати арійську расу найвищою. І практично всі німці списували провину за поразку частково на «помилки, допущені націонал-соціалізмом», а переважно — на країни-переможниці, які окупували їхню країну. Німці вважали себе жертвами, а не агресорами.
Зрештою новий уряд ФРН у 1949 році поступився суспільству й оголосив амністію нацистським військовим злочинцям, а через два роки навіть ухвалив закон, що дозволяв повертати робочі місця колишнім держслужбовцям Третього рейху. Народ такі рішення підтримав. Випущених на волю злочинців зустрічали хлібом та піснями — як мучеників та героїв. І аж до 60-х років на парканах з'являлися свастики.
У 1965 році влада Берліна відмовилася підтримати проєкт створення музею Голокосту в будівлі, що у ній в 1942 році нацисти затвердили план геноциду євреїв. Автор проекту, колишній в'язень Аушвіца, історик Джозеф Вульф впав у відчай від безплідних зусиль змінити суспільну атмосферу повоєнної ФРН і наклав на себе руки…
-— Яким же чином Німеччині вдалося дійти глибокого покаяння?
— Ситуація почала змінюватися, коли підросло нове покоління німців — з одного боку, а також під впливом активної діяльності інтелектуалів та ліволіберальних демократів — з іншого. У ФРН настав час регулярних палких дискусій трьох вікових груп: прагматичного військового покоління, суперечливих представників «гітлерюгенда» та тих, хто народився вже після війни.
Цікаво, що, на думку багатьох істориків, найбільше вплинуло на зміну культурної пам'яті німців саме «покоління гітлерюгенда» — люди, які через свій вік не несли безпосередньої відповідальності за рішення та дії нацистського режиму, але відчули вплив молодіжних структур Третього рейху. Для них, народжених у 1920—1930-ті роки, страх війни, крах нацистського режиму і початок демократизації стали поворотним моментом у житті, поштовхом до переосмислення цінностей. Саме завдяки зусиллям цих громадян, які усвідомили необхідність примирення, покаяння, допомоги іншим людям, які готові були нести особисту відповідальність і посіли ключові пости в освітній, судовій, а пізніше політичній сферах, відбулися глибокі перетворення державних інститутів та була сформована нова національна ідея. Інтелектуали, письменники, вчені, журналісти, ветерани, які постраждали від режиму, правозахисники та студенти — вони тиснули на владу ФРН знизу, закликали до покаяння та дискусій, але тривалий час залишалися у меншості. Аж доки не сталося кілька переламних подій.
— Перша — це низка судових процесів, що спричинили світовий резонанс, — продовжує Елке. — Ізраїльська розвідка вивезла з Аргентини колишнього гестапівця Адольфа Ейхмана, причетного до масового знищення євреїв. Його засудили до страти — це другий і останній на сьогоднішній день смертний вирок суду в Ізраїлі.
Окрім цього, іноземні ЗМІ оприлюднили дані про те, що майже половина з 11 тисяч 500 суддів ФРН носили суддівські мантії і за гітлерівського режиму. Під тиском світової громадськості адміністрація Аденауера (канцлера ФРН з 1949 по 1962 рік) була змушена звільнити понад 140 одіозних суддів, поліцейських та прокурорів. Зокрема, Вільгельма Коппе, який першим застосував у Хелмно газові камери, а в післявоєнній Німеччині став директором шоколадної фабрики.
Далі — суд над старшими офіцерами СС, що відбувався з 1963 по 1965 рік у Франкфурті. Під час процесу розкрилася справжня роль нацистських катів. Більшість есесівців, що потрапили на лаву підсудних, були переконані у своїй невинності: «Я просто виконував наказ і не міг не послухатися», «Від моїх рук не загинула жодна людина», «Я служив своєму народові»… Це говорили ті, хто безпосередньо знищував жінок і дітей, складав звіти про смерті, вів облік коштовностей, відібраних у євреїв в Аушвіці, наносив на стегна новонародженим порядкові номери… Вони отримали кілька років в'язниці, а деякі були виправдані.
Друга віха: 1970 року канцлер ФРН Віллі Брандт, перебуваючи з державним візитом у Польщі, раптово став навколішки перед пам'ятником героям і жертвам Варшавського гетто. Він покаявся на очах усього світу, і це нікого не залишило байдужим.
Багато німців засудили таке «приниження». Але газета Time назвала Брандта «Людиною року», а 1971-го йому присудили Нобелівську премію миру.
І, зрештою, третя несподівана подія: тему геноциду порушили американські кінематографісти, які зняли серіал «Холокост» — про драматичну долю єврейської родини. Фільм став інструментом у здійсненні змін, що давно назріли. Німці масово обговорювали картину, вболівали за героїв, щоправда, мало хто при цьому замислювався про своє місце у всій цій історії.
— Чому?
— Основа будь-якої диктатури — це люди, які живуть для себе, свого спокою та комфорту. Вони впевнені, що нічого не вирішують, бо держава завжди сильніша. «Не чіпайте мене, і я сидітиму тихо» — кредо тих, на кому будується авторитарний режим. Людині властиво виправдовувати себе, перекладати провину та відповідальність на інших, бо зрозуміти себе та прийняти в собі зло — дуже складна та неприємна робота.
Якби люди не були глибоко байдужі до того, що відбувається з усіма іншими, за винятком їхніх близьких, Аушвіц був би неможливий… Стадний рух так званого самотнього натовпу — об'єднання холодних, байдужих людей, які не можуть переносити свою байдужість і водночас не можуть нічого змінити — ось що було з Німеччиною. Демократія не одразу увійшла до свідомості громадян. Аби політики стали прислухатися до тих, хто бачив у демократії та покаянні єдиний шлях розвитку своєї країни, знадобилися десятки років! І, за великим рахунком, це заслуга конкретних небайдужих людей і спільнот.
— А як боротьба з нацизмом відбувалася у НДР?
— Процеси були схожі, але із нюансами. Наприклад, НДР вважала себе борцем з нацизмом, спадкоємцем жертв, там активно використовувалися свої концтабори, які залишилися у спадок від Третього рейху, куди нерідко відправляли невинних людей. Водночас, як і у ФРН, високі посади також могли обіймати колишні нацисти.
Один із яскравих прикладів, що характеризують ідеологічну різницю між НДР та ФРН у цьому питанні — це два судові процеси, що пройшли практично одночасно. У ФРН 1974 року судили за навмисне вбивство співробітника концтабору Рідля, який у ході процесу стверджував, що отруєна газом людина в останні хвилини свого життя відчуває ейфорію, щастя. Суд вважав докази переконливими, а вбивство — скоєним «за необережністю». І обвинуваченого відпустили у зв'язку із закінченням терміну давності.
Водночас у НДР на лаві підсудних опинився колишній нацист Паланд, якого після війни змусили служити в органах держбезпеки в обмін на свободу. Він погодився, пропрацював 20 років, після чого його раптом заарештували та засудили до довічного ув'язнення.
Після всіх цих подій, під тиском ззовні та знизу, німецьке суспільство та політики почали змінюватися: помітно знизився рівень недовіри та невігластва, зросла готовність людей брати участь у громадських справах. На телебаченні почали обговорювати тему Голокосту, знімати серіали та фільми про життя простих людей у період Третього рейху. Після багаторічних гарячих дебатів Бундестаг скасував 20-річний термін давності щодо військових злочинів.
Один за одним почали з'являтися тематичні музеї. І зрештою відкрився для відвідування цей будинок-музей Ванзейської конференції, за який боровся і помер в'язень Аушвіца Джозеф Вульф.
Сьогодні вулиці Берліна рясніють «каменями спотикання» — маленькими латунними табличками з нанесеними на них іменами, датами життя та місцем смерті жертв нацизму. Щоб прочитати, потрібно нахилитися. За словами мешканця міста Сергія Гладких, вони закладені перед будинками, звідки нещасних відвозили до в'язниць та таборів. На згадку про загиблих родичів замовити таку табличку за 120 євро може будь-хто, а ось виготовляє та особисто закладає їх у бруківку єдина людина — німець Гюнтер Демніг.
У Берліні встановлено безліч меморіалів, присвячених злочинам минулого. Меморіал убитим євреям -11 бетонних плит різної висоти посеред німецької столиці — займає величезну територію і викликає складні незатишні почуття у того, хто перебуває між цими плитами.
Бути там і не замислитися про масштаби та банальність зла — не вийде.
А ще скульптура «Покинута кімната» у формі столу та перекинутого стільця, як нагадування про євреїв, яких хапали в їхніх квартирах і відвозили на смерть.
Фонтан у формі трикутника на честь загиблих синті та роми (циган). Нова будівля єврейського музею, споруджена на зламі століть: зламана лінія, всередині якої — жодного прямого кута, голі сірі стіни, зал-інсталяція, підлогу якого встеляють металеві «обличчя» — вони волають про допомогу, дзвенять під ногами відвідувачів нагадуванням, скільки мільйонів людей було знищено через жорстокість одних та страх інших.
І, звичайно, — Будинок Ванзейської конференції, в якому завжди багато німецьких школярів, студентів, учителів та журналістів із різних країн.
Під час відвідування Будинку Ванзейської конференції звертаю увагу на те, як проводять екскурсії для школярів німецькі гіди та вчителі. Це не пусте вештання по залах і мляві спроби запам'ятати, що каже екскурсовод, а живе спілкування. Гід весь час ставить питання дітям, спонукаючи їх аналізувати почуте та побачене.
- Перед вами — карта прибалтійських міст із зазначенням кількості в них живих та знищених нацистами євреїв , — звертається до школярів екскурсовод. — Як ви вважаєте, чому навпроти одного з них написано, що тут євреїв немає? Так, дійсно, тому що всі вони на той час були вже вбиті.
А ось унікальна фотографія Лєні Ріфеншталь, режисера, яка знімала фільми про красу арійської раси. Її називають пропагандистом Третього рейху. Як ви гадаєте, чому на цьому знімку вона плаче? Її заарештували? Ні, після війни вона брала участь у 50 судах, але була виправдана. Її кривдять? Насправді тут ви бачите Лені, яка дивиться на розстріл польських євреїв.
Що ви відчуваєте, коли слухаєте про злочини предків? — перехоплюю одного із німецьких старшокласників. І він відповідає:
— Нас вчать, що ми не повинні брати на себе провину наших прадідусів. Моя відповідальність полягає в тому, щоб знати та пам'ятати. Думати про свою відповідальність за сучасне і майбутнє, а не звинувачувати інших. І, по можливості, допомагати іншим…
Автор дякує Єврейському Фонду України за допомогу в підготовці матеріалу
Фото автора та Ірини ВИРТОСУ
2894Читайте нас у Facebook
