«Щоб бачили ціну своїй байдужості»: німецьких військовополонених і нацистів змусили дістати з ям тіла закатованих в’язнів концтабору й поховати
Наприкінці Другої світової війни гітлерівській Німеччині катастрофічно бракувало пального для танків і літаків, і нацисти гарячково шукали вихід. У Швабських Альпах геологи знайшли достатні запаси сланцю Posidonia, придатного для переробки на синтетичне пальне. Терміново почали розробку сланцевої нафти. Так виник проєкт «Операція «Пустеля» (Unternehmen Wüste).
Це було кодовою назвою промислового комплексу з десяти заводів, які стали зводити з вересня 1944 року в німецькій землі Баден-Вюртемберг, уздовж залізничної лінії Тюбінген — Балінген — Ротвайль. Воєнізовані загони охорони нацистської партії (СС) і особисто Герман Ґерінг брали участь у проєкті. На будівництво дали два-чотири місяці. Крім хіміків, техніків, інженерів і будівельників, на кожному будмайданчику не вистачало ще близько 500 робітників. Вихід знайшовся швидко: на околицях тихих патріархальних містечок з тисячолітньою історією, унікальною природою та архітектурою, які надихали художників і поетів, стали швидко організовувати новенькі концтабори. А що? Одне іншому не заважає.
«В гестапівській тюрмі Neue Bremm жертву вибирали довільно й топили у ставку»
До одного з таких таборів масштабного паливного проєкту «Операція «Пустеля» і потрапив Василь Володько з села Широка Долина Полтавської області. В Червону армію дрібненького (160 см зросту) Василя не взяли, а евакуювати не встигли. І 17-річний хлопець разом з іншими комсомольцями став підпільно розклеювати антифашистські листівки та плакати на території окупованої з жовтня 1941 року Полтавщини. Його затримали та відправили на примусові роботи до Німеччини, на вугільні шахти в Саарбрюккен.
У травні 1944 року Вася утік з робочого табору. Його схопили й кинули в одну з найпохмуріших в’язниць Neue Bremm, в тій самій землі Саарланд. Це була «розширена поліцейська тюрма» для чоловіків і жінок, де «відбували покарання» борці з нацизмом, французькі бранці, громадяни Радянського Союзу та Польщі, яких пригнали на примусові роботи, військовополонені різних країн.
— Мене помістили в «стоячий бункер» розміром 50 см х 60 см і висотою два метри, — згадував Василь Володько. — Ні їжі, ні води, ні повітря, ні туалету. Випорожнювалися під себе. Багато хто божеволів. І навіть якщо ти не помирав у «стоячому бункері», далі в тебе був шанс зробити це біля табірного ставка-резервуара для гасіння пожежі.
Улюбленою розвагою гітлерівців було годинами ганяти в'язнів навколо ставка, навісивши на них мішки з цеглою, змушуючи стрибати «по-жаб'ячому». Тих, хто падав, били шлангами або кийками та втоптували чобітьми в багнюку, ламаючи хребці. Хтось з ув’язнених мав померти. Якщо всі залишались живі, жертву обирали довільно й топили у ставку. Якщо нещасний в останній відчайдушній спробі випірнав з води, його били дерев'яною жердиною по голові.
Читайте також: У росії виявили табір, де полонених українців «перевиховують» тортурами
2004 року у своїй доповіді керівник Державного центру політичної просвіти землі Саар доктор Бурхад Йеллоннек писав:
«78-річний українець Василь Володько, колишній бранець, котрий пережив ці трагічні події, за словами репортера, який випадково його зустрів на території табору (жертв нацизму запрошували до Німеччини на меморіальні заходи. — Авт.), не міг пригадати ні їдальні на іншому боці вулиці, ні існування жіночого табору, але коли він дійшов до Löschteich (ставка для гасіння вогню), то присів навпочіпки, схрестив руки за головою та зробив кілька стрибків уперед. За якісь миті він згадав прізвище свого мучителя…»
«Коли в концтаборі когось страчували, усіх нас виганяли з бараків дивитися на агонію повішених»
Гестапівська в'язниця Neue Bremm, де українець багато років по тому вразив своєю розповіддю німецького репортера, була другим місцем його ув'язнення після робочого табору в Саарланді. Третім став штрафний табір Нацвайлер-Штрутгоф, за 50 кілометрів від Страсбурга. Це був єдиний на території Франції нацистський концентраційний табір, найзахідніший з таборів Третього рейху.
— У Нацвайлері стояли дві шибениці. Коли когось страчували, всіх нас виганяли з бараків і ми мали дивитися на агонію повішених, і засвоювати урок, що з нами теж так буде, якщо щось зробимо не те, — згадував колишній в'язень.
Щоб будівництво паливних заводів для проєкту «Операція «Пустеля» і робота на них йшла швидше, у Німеччині, на землі Баден-Вюртемберг, побудували філії Нацвайлера: Шомберг, Шорцінген, Даутмерген, Цепфенхан та інші, загалом сім таборів.
— Якось ми бетонували майданчики, щоб встановлювати обладнання для виробництва ракет «Фау», — розповідав Василь Павлович журналістам. — Робота по коліно у воді. Ноги опухли. Відкрилися рани. Два тижні відлежався в ревірі, приміщенні для непрацездатних, де практично нас не лікували, але дозволяли не працювати. Потім нова робота — добувати горючі сланці. Ми дробили їх, піддавали термічному розкладанню і так добували пальне для танків і літаків.
Одного разу хлопець знепритомнів і його з Нацвайлера відправили працювати на кухню у філію — концтабір Шомберг. Ледь одужав — знову повернули на фабрику з виробництва пального.
Перші шість місяців концтабором Шомберг командував Йозеф С’юз на прізвисько Зак-Зак — через його різку уривчасту манеру говорити. В'язнів Зак-Зак називав «чумними шишками на здорових тілах німецького народу». І ставився до них відповідно. Від голоду, холоду, хвороб і терору в таборі загинуло понад 300 ув'язнених, точну кількість з’ясувати сьогодні неможливо. Решта таборів «Пустелі» були анітрохи не кращими. Пізніше націонал-соціалісти визнали проєкт «Операція «Пустеля» неефективним і нерентабельним. Загублені життя ув'язнених втратами не вважались.
З табору Шомберг у жовтні 1944 року виснаженого, хворого Василя Володька відправили в Дахау.
Це був найстаріший концтабір нацистської Німеччини, який розпочав безперервну роботу з 1933 року, і де з 200 000 в'язнів загинули 41,5 тисячі осіб. Кажуть, на виборах 1933 року майже все населення Дахау, містечка неподалік від Мюнхена, проголосувало проти Гітлера. Фюрер затамував злість і, прийшовши до влади, віддав наказ побудувати поруч із містом табір смерті так, щоб жителі постійно відчували запах спалених тіл і бачили дим крематорію.
— У Дахау люди не витримували тортур, — згадував Василь Павлович. — Кидалися на дріт під струмом, вішалися в бараках. Це вважалося не так страшно, як медичні експерименти. Наприклад, людину занурювали у крижану ванну, не даючи їй виплисти, і практично потопельника в останню мить висмикували з води й клали поміж двох ув'язнених жінок, які, за задумом «експериментаторів», мали своїми тілами відігрівати труп. Оживе чи ні?
«У Дахау в бараку, розрахованому на 500 місць, жили 2000 осіб»
— У Дахау мене визнали непридатним до роботи, — згадував український бранець. — Відправили в карантинний блок очікувати своєї черги в крематорій. Але почалася епідемія тифу. Черга рухалася повільно: треба було спочатку спалити померлих від тифу. Так дотягнули до кінця квітня 1945 року. Смертникам послаблення не було: підйом о п'ятій ранку, шикування, переклик. У бараку, розрахованому на 500 місць, мешкали 2000 осіб.
Наприкінці війни гітлерівці, намагаючись приховати сліди своїх злочинів, за три дні до визволення табору військами союзників, 26 квітня 1945 року, погнали в'язнів Дахау на «Марш смерті», переміщаючи їх до таборів усередині Німеччини. 7000 людей, на останньому подиху, рухалися на південь, до озера Тегернзеє. Пройти треба було 80 кілометрів.
— Нас вели під охороною з собаками, — розповідав Василь Павлович журналістам. - Сім тисяч скелетів, обтягнутих шкірою. Ми не їли, пили з калюж. Під час «Маршу смерті» охоронці багатьох убили. Багато хто впав і вже не зміг піднятися. Я теж упав. Охоронець крикнув: «Ауфштеєн!» («Встати!»). Він було вже опустив приклад мені на голову, але в цей момент із хвіртки будинку вибігли німецькі дівчатка. Зупинилися як укопані та стали на нас дивитися. Це мене врятувало: він не став убивати при дітях. Вилаявся й пішов далі, а я втратив свідомість… Не знаю, скільки так пролежав. А 1 травня мене підібрали американські солдати.
Я міг померти багато разів: і в Neue Bremm, і в Нацвайлер-Штрутгофі, і в таборах Кохем-Бруттіг, Шомберг або Дахау… Але вижив. Коли у мене після прибуття до Радянського Союзу люди «в органах» почали запитувати: «Як же так вийшло?», я відповів: «Сам не знаю». Але лікувався ще довго: хворе серце, ноги, кричав ночами…
Після війни Василь Павлович працював теслею. Закінчив Полтавський педінститут, а коли зрозумів, що це не його, пішов у Львівський політехнічний на спеціальність «Автомагістралі». Одружився, народилася донька. Будував дороги по всьому Радянському Союзу, захистив дисертацію. Запатентував 15 винаходів і 30 наукових праць. Став автором книги «Використання відходів виробництва полімерів у дорожньому будівництві» (1967 рік).
З 1968 до 1999 року працював у «ДерждорНДІ» завідувачем лабораторії, заввідділом будівництва доріг з промислових відходів, провідним науковим співробітником.
«ДерждорНДІ», головна науково-дослідна установа України з питань будівництва, ремонту та утримання автомобільних і транспортних споруд, на своєму сайті називає Василя Володька видатним ученим, «легендою української дорожньої науки часів СРСР». У жовтні 2023 року йому виповнюється 99 років.
Німецькі військовополонені та члени нацистської партії розкривали могили закатованих в'язнів і укладали останки в труни
Тривалий час тема покаяння замовчувалася: німці не горіли бажанням ворушити ганебні сторінки своєї історії. У 1950-х роках у землі Баден-Вюртемберг, на місці колишніх сланцевих кар'єрів і фабрики, були посаджені ліси, і руїни заводських приміщень зникли з поля зору. Здавалося, зникне й пам'ять. Але на хвилі руху прихильників миру в 1980-х роках почали з'являтися регіональні ініціативи зі створення пам'ятників на місцях масових страт і жорстокого терору ув'язнених під час Другої світової війни. Це стало початком критичного осмислення нацистського минулого Німеччини.
5 травня 1985 року така ініціатива з'явилася і в Ротвайлі, за підтримки фракції муніципальної ради Ротвайля, разом із мерією. У результаті було організовано меморіальний комплекс у пам'ять про колишніх в'язнів концтаборів Шорцинген, Даутмерген і Шомберг. У квітні 1989 року меморіал відкрили. А 2005 року на пам'ятні заходи, куди було запрошено колишніх в'язнів з Польщі, колишньої Югославії, Швейцарії, Австрії, Люксембургу, України, Угорщини, Німеччини, приїхав і Василь Павлович Володько, тепер уже відомий учений-винахідник, якому пощастило вижити після шести німецьких таборів.
.jpg "На дні кар'єру, де видобували сланець, - скульптура знесиленого в'язня авторства Зігфріда Гааса. Тут щорічно на дні пам'яті збираються в'язні та їхні рідні")
…Ми йдемо Меморіальною стежкою Екервальда через ділянку, на якій у 1944/45 роках розташовувалися сланцевий кар'єр та електростанція. Бетонні блоки, водосховища, цегляні стіни, фундаменти, стійки та шахти… Сумний життєвий шлях бранців можна простежити далі на місці колишнього концтабору та цвинтаря Шомберг, а помолитися за душі невинно вбитих — у каплиці цвинтаря Шорцінген.
Ось уже багато років щороку в Ротвалі Меморіальна ініціатива «Екервальд» проводить тиждень пам'яті жертв нацизму. Виступають бургомістри йполітики, приїжджають родичі в'язнів, які вижили. Проходять екскурсії та зустрічі у школах. Працює преса. Цього разу промовці говорять і про агресивну війну росії в Україні. Про те, що «жахи нинішньої війни нагадують їм історії їхніх родин під час нацистського правління». Цього разу на зустрічі вже немає нікого з колишніх в'язнів: троє людей, які залишилися в живих, не змогли приїхати за станом здоров'я.
— Але важливо зберігати пам'ять про страждання жертв націонал-соціалістів, навіть якщо свідків більше немає, — каже голова ініціативної групи «Меморіал Еккервальд» Бригітта Маркварт-Шад.
На цвинтарі концтабору Шомберг, на стендах із фотографіями впадає в око одне фото. Черга з похмурих людей, які неохоче заглядають у ями з трупами. Фотографію 1945 року в концтаборі Шорцинген, де загинуло 529 осіб, зробив Едмон Гессон, колишній французький в'язень. Її історія така. Коли перша французька армія у квітні 1945 року переправилася через Рейн у районі Страсбурга і згодом зайняла Шварцвальд, гітлерівці вирішили ліквідувати табори проєкту «Пустеля». Багатьох в'язнів повели в «Марші смерті». Пізніше вцілілі в'язні повернулися і показали визволителям місця поховань.
Перше, що зробила французька окупаційна влада після закінчення війни, — вирішила гідно поховати убитих бранців. Для цього жителям навколишніх населених пунктів сказали принести лляну тканину, щоб після ексгумації загорнути останки й поховати в простих трунах в окремих могилах. На місце ексгумації привезли німецьких військовополонених і членів націонал-соціалістичної партії, поселивши їх у колишньому концентраційному таборі. Вони повинні були під наглядом діставати тіла з ям, укладати в труни та переносити до нових місць поховань.
На ексгумацію настійно рекомендували прийти бургомістрам, чиновникам, пасторам, учителям і місцевому шляхетству з Шорцінгена, щоб «отримали уявлення про жахливі злочини». За свідченнями очевидців, черга була довгою. У гробовій тиші, запрошені йшли вервечкою повз розкриті поховання жертв таборів операції «Пустеля». Немов прочитавши мої думки, Хельга Ханіш, одна з членів ради директорів меморіального комплексу «Екервальд», дивлячись на фото, каже:
— Я хочу, щоб у вашій країні після війни було б точно так само. Щоб на місці злочину були присутні безпосередні злочинці, щоб вони дивилися в очі своїм убитим жертвам, а байдужі бачили ціну своїй байдужості…
1 липня 1945 року капітан Андре Бессі, французький військовий губернатор Ротвайля, опублікував доповідь під назвою: «Témoignage pour la postérité - CRIME SS — raconté par ceux qui ont ву»: «Свідоцтво для нащадків — злочини СС — розказані тими, хто це бачив».
У нас у свідках зараз уся країна.
Авторка дякує керівництву та членам ради директорів Меморіальної ініціативи Екервальда Brigitta Marquart-Schad, Willi Koch, Luise Danner і Helga Hanisch за допомогу в підготовці матеріалу. У статті були використані матеріали сайту eckerwald.de.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що рашисти перетворюють окуповані території на концтабір, для цього вони мають намір створити в чотирьох областях України десятки в'язниць.
На фото у заголовку: Довга черга німецьких бургомістрів, пасторів, учителів, чиновників і місцевої знаті до трун з останками замордованих в’язнів концтабору
3596Читайте нас у Facebook
