Називаючи «ДНР» терористами, Україна дає Росії привід заперечувати свою участь у війні, — суддя Міжнародного трибуналу

Прокурор Міжнародного кримінального суду поки не визначився, які злочини скоїли російські агресори

— Частково надії на вироки російським військовим злочинцям можуть виправдатися, але не найближчим часом , — вважає Володимир Василенко.  — Сьогодні в Гаазі функціонують два міжнародні суди. З квітня 1946 року працює Міжнародний суд ООН — головний судовий орган Організації Об'єднаних Націй. У його юрисдикції будь-які міжнародні суперечки між державами. З березня 2003 року діє Міжнародний кримінальний суд. Він не входить до системи ООН, і до його юрисдикції — фізичні особи, які вчинили міжнародні злочини: геноцид, акти агресії, військові злочини та злочини проти людяності.

Теоретично ці суди могли б встановити відповідальність Росії як держави, її вищого військово-політичного керівництва, чиновників та військовослужбовців за скоєння міжнародних злочинів. Але практично їхня юрисдикція обмежена. Так, для розгляду справи Міжнародним судом ООН потрібна згода на це всіх країн, що сперечаються. Тобто, розглянути позов проти Росії без її згоди суд не може.

Навесні 2014 року МЗС України направило Росії дуже обережно сформульовану ноту із пропозицією звернутися до Міжнародного суду для з'ясування юридичних аспектів ситуації, породженої напруженістю, що виникла у двосторонніх українсько-російських відносинах. Проте пропозиція України залишилася без відповіді.

До Міжнародного кримінального суду у зв'язку зі скоєнням злочинів, що перебувають у його юрисдикції, можуть звертатися лише держави, які ратифікували його статут — Римський статут МКС. Ні Україна, ні Росія наразі його не ратифікували. Але Римським статутом і таких держав передбачена можливість вимагати правосуддя. Відповідно до пункту 3 статті 12 вони можуть звертатися до МКС у разовому порядку.

Україна скористалася цим правом. 4 лютого 2015 року Верховна Рада ухвалила Постанову N145-VIII, якою визнала юрисдикцію МКС щодо злочинів проти людяності та військових злочинів, скоєних вищими посадовими особами Росії під час її збройної агресії проти України.

На сьогоднішній день на підставі переданих українською стороною матеріалів прокурор МКС визнав, що на території України відбувається міжнародний збройний конфлікт, викликаний агресією Росії, але ще не визначився, які під час нього були скоєні злочини. Очевидно, Генпрокуратурою України було надано недостатньо матеріалів або вони не були якісними та переконливими. Але двері суду відчинені для України, і можливість передавати додаткові матеріали прокурору суду не обмежено ні по суті, ні часом. Адже злочини, які під його юрисдикцію, немає термінів давності.

На висновки МКС Росія вже відреагувала: Путін видав Розпорядження «Про намір Російської Федерації не стати учасником Римського статуту МКС», що відразу ж набуло чинності. Але, на мою думку, це не зможе вплинути на позицію суду. Міжнародні злочини, скоєні військово-політичним керівництвом та військовослужбовцями Росії в Україні, залишаються фактом. Я сподіваюся, що Генпрокуратура (нині — Офіс генерального прокурора. — Авт .) України надасть МКС достатню доказову базу, яка б підтверджувала їх вчинення.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що розгляд безпосередньо Міжнародним кримінальним судом справи про відповідальність посадових осіб РФ як за сам факт агресії проти України, так і за скоєні в ході агресії злочини триватиме досить довго. Спочатку прокурор МКС має завершити своє власне розслідування. Потім його висновки мають бути розглянуті та схвалені палатою попереднього судочинства. І лише після цього розпочнуться судові слухання по суті. Тому до винесення вироку російським військовим злочинцям пройдуть роки.

Неминуче виникнуть проблеми з реалізацією вироків МКС. Цілком очевидно, що Росія відмовиться видавати злочинців, такі реалії. Але головне, щоб вироки було винесено. Вони стануть відправною точкою здійснення принципу невідворотності відповідальності за скоєння міжнародних злочинів.

Українські політики побоюються, що, ратифікувавши Римський статут, Україна «віддасть їх на поталу» Росії

— Чому Україна, яка брала участь у розробці Римського статуту, досі не ратифікувала його ?

— Це довга і, на мою думку, ганебна для владного політикуму України історія. Україна брала активну участь у розробці Римського статуту та підписала його без застережень ще 20 січня 2000 року відповідно до розпорядження президента Леоніда Кучми від 11 грудня 1999 р. Проте вже 2001-го президент України звернувся до Конституційного суду з вимогою утриматися від ратифікації статуту МУС. На його думку, сім його положень суперечили Конституції України. Позиція Леоніда Кучми змінилася після «касетного скандалу» та вбивства Георгія Гонгадзе.

КСУ, поспішно розглянувши подання президента, встановив, що статут МКС не відповідає статті 124 Конституції України, оскільки в ній не згадується про Міжнародний кримінальний суд як частину судової системи України. Після чого протягом багатьох років на запити Ради Європи, ЄС, держав-членів та самого МКС влада України незмінно відповідала, що держава ратифікує Римський статут. Можна сказати, що вже сформувався своєрідний міжнародно-правовий звичай, який зобов'язує Україну його ратифікувати.

Цей звичай трансформувався на договірну міжнародно-правову норму, коли у статті 8 Угоди від 21 березня 2014 року про асоціацію України з Євросоюзом було передбачено зобов'язання України ратифікувати Римський статут. Конституційні поправки, відповідно до давнього рішення КСУ, необхідні для ратифікації статуту, були внесені Законом України 1401-VIII від 2 червня 2016 року. Який передбачав, що нова редакція статті 124 Конституції набуде чинності 30 червня 2019 року. Цей термін минув, але досі жодна політична сила не внесла на розгляд парламенту пропозицію про ратифікацію Римського статуту .

Таким чином, з моменту підписання Україною статуту минуло понад 20 років. Але цей важливий міжнародний акт залишається нератифікованим Верховною Радою України. До головної причини — негативного ставлення до ратифікації президента Кучми — слід додати й роботу російської дипломатії, спецслужб, їхніх агентів впливу в Україні та правове невігластво найвищого політичного керівництва нашої країни. В інформаційному полі та серед політикуму України «гуляє», окрім багатьох штучних та надуманих аргументів, теза про те, що після ратифікації Києвом Римського статуту Кремль одразу ж звернеться до МКС із вимогою притягнення до відповідальності українських політиків та військових.

Неспроможність цих аргументів неодноразово доводили авторитетні українські юристи-міжнародники, представники експертного середовища та правозахисних організацій. Але законодавча та виконавча влада України ігнорують їхні аргументи. Україна, як правова держава, має притягувати до відповідальності і своїх громадян, якщо вони скоїли військові злочини (чим зараз займається військова прокуратура України). І тоді взагалі знімається питання щодо притягнення до відповідальності військовослужбовців та військово-політичного керівництва України. Тим більше у світлі того факту, що агресивну війну розв'язала та веде Росія.

Підкреслю, що після одноразового визнання Україною юрисдикції МКС (що рівнозначно разової ратифікації Римського статуту) РФ не завалила суд звинуваченнями проти України. По-перше, Росія як держава, яка не ратифікувала і не збирається ратифікувати Римський статут, не має права на такі позови. А по-друге (і це головне), МКС вивчає докази, а чи не трюки російської пропаганди.

Є надія, що Верховна Рада все ж таки ратифікує Римський статут. Принаймні я докладу всіх зусиль, щоб це сталося вже цього року. Президент Зеленський має повноваження та практичну можливість забезпечити ратифікацію статуту. Але якщо він продовжуватиме політику «не дратувати Росію», сподіваючись, що «та сторона» «просто перестане стріляти», ці очікування можуть бути марними. Сьогодні вся відповідальність за ратифікацію Римського статуту лежить на Володимирі Зеленському як президенті України.

— Зважаючи на практичну обмеженість реальних можливостей існуючих постійних міжнародних судів, не було б доцільним установа спеціального суду для встановлення відповідальності Росії за грубі порушення нею міжнародного правопорядку за аналогією з Нюрнберзьким чи Токійським трибуналами?

— Можливість створення спеціального трибуналу для Росії може з'явитися лише у разі створення антипутінської коаліції. Для цього потрібна політична воля та згода провідних західних демократій.

Звинувачуючи Росію у фінансуванні тероризму, Україна непрофесійно підійшла до надання доказів

— Міжнародний суд ООН та інші міжнародні суди зараз розглядають низку позовів України до Росії. Які перспективи ці позови?

— На сьогодні Україна подала п'ять позовів проти РФ до Європейського суду з прав людини (Страсбурзький суд), один до Міжнародного суду ООН і одного до Міжнародного суду з морського права (Морський трибунал ООН). Підставою для подання цих позовів стали так звані «арбітражні застереження» деяких міжнародних угод. Вони передбачають зобов'язання всіх сторін таких угод використовувати міжнародні суди у разі виникнення між учасниками спорів, пов'язаних із тлумаченням чи порушенням цих угод.

Аналіз чинних міжнародних угод, сторонами яких є Україна та Росія, виявив лише чотири договірні акти з положеннями про «арбітражні застереження». Це Європейська конвенція 1950 про захист прав людини (ст. 33), Конвенція 1965 про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст. 22), Конвенція 1965 про боротьбу з фінансуванням тероризму (ст. 24) і Конвенція ООН 19 про морське право (ст.ст. 286−288 і додатки VI-VIII).

Тому можливості використання міжнародних судів для захисту інтересів України в умовах російської агресії виявилися дуже обмеженими та нині повністю вичерпані. Але головне — всі позови України у цих судах не стосуються відповідальності РФ за агресію, встановлення її обсягу та форм, відшкодування Україні та її громадянам колосальних втрат, які вони зазнали.

Свого часу представники влади голосно заявляли, що Україна звернеться до міжнародних судів та притягне Росію до відповідальності. Це був відвертий обман та піар-вистава, зіркою якого виступила заступник глави МЗС України пані Зеркаль, призначена уповноваженим представником уряду України у Міжнародному суді ООН.

Насправді, і це було очевидним і відомим із самого початку, позови України в ЄСПЛ, Міжнародному суді ООН, Морському трибуналі стосуються порушення Російською Федерацією лише чотирьох вищезгаданих міжнародних угод з положеннями про «арбітражні застереження». До того ж деякі позови України є, м'яко кажучи, неповноцінними за своєю суттю та суперечать загальнодержавній позиції у питаннях, пов'язаних із встановленням відповідальності Росії за збройну агресію проти нашої країни.

— У чому саме протиріччя та ущербність?

— Щодо позовів до ЄСПЛ, то вони належним чином документовані, враховують практику ЄСПЛ та стосуються порушення Росією прав людини як в анексованому Криму, так і на тимчасово окупованих східних територіях України. І тут можна розраховувати на певний успіх.

Проте серйозні недоліки має позов України до Міжнародного суду ООН. Попри практику цього суду, українська сторона подала позов, в якому об'єднані матеріали щодо порушення РФ двох різних за своїм змістом Конвенцій — про ліквідацію расової дискримінації та боротьбу з фінансуванням тероризму. Це явно хибний підхід.

По-перше, той самий склад суду змушений розглядати по суті дві різні справи одночасно. Це вимагає від суддів додаткових зусиль, що тягне за собою певний дискомфорт. По-друге, і це головне, вимоги до доказової бази та доказу порушень обох конвенцій — різні. У разі Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму вони набагато складніші та не були виконані Україною. Саме тому суд у своєму Наказі про тимчасові заходи не задовольнив вимогу України щодо заборони Росії надалі чинити дії, що порушують цю конвенцію .

У позові України явно неправильно та невиправдано обмежені тимчасові та просторові рамки претензій до РФ щодо порушень нею Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Вони стосуються лише подій у Криму після його анексії Росією у 2014 році. Проте порушення РФ конвенції розпочалися задовго до російської збройної агресії. І відбувалися вони і були спрямовані проти української етнічної меншини та її представників на території самої Росії. Після початку агресії та анексії Криму порушення конвенції Росією стали нормою також на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

Доводиться лише здогадуватися, що було спонукальним мотивом суттєвого обмеження позовних вимог України протиправною поведінкою РФ лише на території Криму та лише після 20 лютого 2014 року. Або відсутність професіоналізму, або погана поінформованість, або те й інше. Або намір, або якийсь інший розрахунок. У самому позові, у виступах Олени Зеркаль перед судом та її численних переможних заяв та інтерв'ю пояснень цьому немає.

Найістотніший недолік позову України — визначення статусу так званих «ДНР» та «ЛНР». Вони кваліфікуються як «незаконні збройні групи», які вчинили акти тероризму: знищення цивільного літака рейсу «MH17», бомбардування та обстріл населених пунктів, вбивства, тортури, переслідування цивільного населення. По суті, такий підхід збігається з позицією Росії, керівництво якої заперечує причетність її збройних сил до подій, що відбуваються в Україні, і намагається переконати весь світ, що в Україні — внутрішній конфлікт.

Насправді, у світлі загальновизнаних норм міжнародного права, створені під прикриттям ДНР і ЛНР збройні формування є іррегулярними підрозділами Збройних сил РФ, а структури самих республік здійснюють функції окупаційної адміністрації. Злочини, вчинені персоналом регулярних та іррегулярних підрозділів ЗС РФ, є не актами тероризму, а військовими злочинами чи злочинами проти людяності. Відповідальність яких покладається як на безпосередніх виконавців, а й у Російську Федерацію як держава-агресор.

Якщо суд визнає, що «ДНР» та «ЛНР» мають статус «терористичних організацій» або є «озброєними групами», виникне дуже авторитетна правова підстава для заперечення Росією існування міжнародного конфлікту, породженого її збройною агресією проти України. І, відповідно, її ухилення від міжнародної відповідальності за агресію.

Визнаючи захоплених росіянами моряків військовополоненими, Україна помилково не визнала інцидент у Керченському епізоді морської війни.

— Щодо інциденту в Керченській протоці, — продовжує Володимир Василенко, — то рішення Морського трибуналу начебто на користь України: захоплені моряки та кораблі підлягають звільненню. Однак, за великим рахунком, у майбутньому це рішення працюватиме проти України.

Обґрунтовуючи неправомірність силового захоплення кораблів ВМС України, наша сторона прийняла юридично хибну позицію. Вимоги звільнення кораблів та його екіпажу ґрунтувалися на ст. 32 Конвенції ООН 1982 про морське право. Але ця конвенція, що дає у подібних випадках імунітет військовим кораблям, розрахована на застосування в умовах миру. Під час війни у відносинах між воюючими на морських просторах починають діяти закони та звичаї морської війни.

Відповідно до них норма про імунітет військових кораблів під час війни не діє. Кораблі воюючих сторін мають право атакувати один одного скрізь, крім територіальних вод нейтральних держав. У разі захоплення іншою стороною кораблі стають її законним військовим трофеєм, а члени їхнього екіпажу — військовополоненими. (Зазначимо — саме Україна визнала цих моряків військовополоненими. А оскільки Росія відмовлялася це зробити і поводилася з ними як із звичайними підозрюваними у кримінальному злочині, прокуратура АР Крим відкрила кримінальне провадження через порушення прав військовополонених. — Авт .)

Озброєна акція російського ВМФ була епізодом агресії РФ проти України. Таким чином, використання українською стороною зазначених норм як правової основи для звільнення наших кораблів та їх екіпажів було рівнозначне визнанню наявності мирних відносин між Україною та Росією, заперечення факту збройної агресії РФ проти України. Коментуючи проміжне рішення трибуналу, Олена Зеркаль заявила про перемогу. Однак це піррова перемога. Росія неодмінно використовуватиме підтверджену міжнародним судом офіційну позицію України, заперечуватиме участь у збройній агресії, щоб уникнути відповідальності за свої злочини.

Звільнення українських моряків слід би домагатися в рамках обміну військовополоненими, а не ціною підриву загальнодержавної позиції у питаннях відсічі збройної агресії Росії та ліквідації її наслідків.

Як раніше повідомляли «ФАКТИ», в Окружному суді Гааги розглядається версія, що Росія спеціально збила цивільний «Боїнг», щоб офіційно ввести війська в Україну.

Читайте також: Захід може легко «поставити Росію на коліна», не застосовуючи військову силу, — Володимир Василенко

1032

Читайте нас у Facebook