«Вперше за три місяці побачив людей»: волонтери дісталися до чорнобильських самоселів
«Через війну моє село фактично опинилося на «острові»
— Я звик до самотності, навіть люблю її, але, коли в тебе над головою щодня з Білорусі (кордон з нею в зовсім близько) пролітають ракети та бойові літаки, з далеку доносяться звуки вибухів бути одному не дуже комфортно, — каже Ігор Руденя. — На щастя, російські окупанти не добралися до мого села Ладижичі, в якому я зараз один єдиний мешканець. Я живу серед природи — поруч озеро, болота, плавні, ліс. Щодня спостерігаю життя диких тварин, тож можу впевнено сказати, що вони масово тікали з тих місць, де хазяйнували росіяни, в більш менш безпечний куточок Чорнобильської зони, де мешкаю я.
— Поки тривала окупація зони відчуження, ви знали, що відбувається на «великій землі»?
- Так. В мене не припиняв працювати телевізор і повністю не зникав мобільний зв’язок та інтернет (хоча їх якість в ті дні дуже сильно погіршилася). Головне, що мав можливість хоч якось поспілкуватися з друзями та знайомими (у мене їх чимало), зателефонувати в Київ рідному брату.
Мій телевізор весь період окупації приймав лише один канал. Зате український. Зараз вже бере декілька каналів. А білоруське телебачення до Ладижичів не «добивало» і в мирні часи.
Через російські обстріли Чорнобильська зона багато днів лишалася без централізованого електропостачання, але на мене це не впливало. Адже електроенергією забезпечую себе сам — ще в перші роки життя тут з деталей, які знайшов по всьому селу, змайстрував саморобні вітряки та полагодив електрогенератор, протягнув від них електричний кабель в хату. До того ж декілька років тому придбав і встановив в себе ще й сонячну батарею.
Через війну мої Ладижичі фактично опинились на «острові» — втрачено сполучення з цивілізацією. Бо підірвано міст через річку Прип’ять. Коли він був цілий, до мене могли приїздити гості. Або я за потреби мав змогу перебратися на інший берег річки й дістатися, наприклад, Києва. Але попри тимчасову несправність мосту в наш глухий куток 25 квітня все ж дісталися волонтери — вперше після початку війни. Вони переплили на човні через Прип’ять, яка зараз сильно розлилася і являє собою неабияку перешкоду. Їм допомогли українські прикордонники.
Читайте також: «Жили в лісі, а як туалет використовували шкільні класи»: що залишили після себе рашисти у Чорнобильській зоні
Волонтери зателефонували мені напередодні (хтось дав їм мій номер), попередили про те, що будуть в сусідньому селі Теремці, запросили прийти, спитали, що привезти. В Теремцях живуть декілька самоселів. Я добирався туди пішки приблизно півтори години. Вперше за три місяці побачив людей. Взяв у волонтерів деякі продукти першої необхідності, а також молоко тривалого зберігання (не тільки для себе, але й котів, яких в мене аж вісім). До речі, єноти, які живуть поблизу моєї хати, також стали майже ручними — не бояться мене. Іноді я навіть віднімаю у них рибу, яку вони ловлять — коли мені буває ліньки рибалити самому або нема на це часу. Річ у тому, що багато часу витрачаю на творчість — пишу картини.
«За сезон збираю в себе на городі декілька відер малини»
— Запаси харчів у вас вже закінчуються?
- Ні. Я ж завжди запасаю все, що треба в великій кількості — щоб вистачило мінімум на пів року. Мені в житті по справжньому не вистачає лише дівчини. А їжу я добуду за будь-яких обставин: можу наловити риби в озері, вполювати дичину в лісі. Маю город. Окрім картоплі, буряка, моркви, цибулі, огірків, помідорів, кавунів, вирощую малину і полуницю. З кожним роком кущів малини в мене стає все більше. За раз збиваю десь велике відро. Сорти малини такі, що дають по три врожаї. Тож за сезон маю не менше трьох відер цих ягід.
Малини та полуниці вирощую чимало, бо треба на цілий рік наварити варення — це один з моїх найулюбленіших продуктів. Ще дуже люблю шоколад, але він швидко закінчується. Тож доводиться чекати поки привезуть з «великої землі» хтось з моїх друзів та знайомих. Останній раз вони були в мене на Новий рік. Знайомі дівчата подарували тоді велетенську плитку шоколаду.
— На Великдень ви пекли паску?
— Так. Вона в мене не пригоріла, мала пристойний вигляд. Вийшла добре пропеченою. Але, на жаль, не надто смачна. Бо через сухі вже прострочені дріжджі, тісто як слід не піднялось.
— Часто печете хліб?
— Я його взагалі не печу. Замість хліба раз на тиждень випікаю пиріжки з різною начинкою. Дріжджі для цього не використовую — кидаю в тісто як розрихлювач соду.
— Ви намагалися знайти собі дівчину, одружитися?
— Так, в мене тричі виникали серйозні стосунки з дівчатами. Але зі всіма з ними врешті розстався. Одна з них — онука дідуся, який жив раніше в Ладижичах. Наталя приїздила провідати старого, так я з нею й познайомився. Ми полюбили одно одного і я перебрався до неї в село в Чернігівській області. Працював в «сільгоспхімії». З часом стосунки між нами все більше погіршувалися і через півтора року я вирішив повернутися в Ладижичі. Мені тут дуже подобається, запросто обходжусь від щоденного спілкування з людьми. Але, як вже казав, маю чимало друзів і приятелів на «великій землі».
Читайте також: Щоб бути чорнобильським інвалідом, у мене здоров'я не вистачить, — ліквідатор аварії розвиває в Зоні відчуження туризм
— Хтось з дівчат, з якими у вас виникали стосунки, переселявся до вас в Чорнобильську зону?
- Ні, навпаки — я переїздив до них. Траплялось так, що коли повертався в Ладижичі, заставав господарство розкраденим. Мародерами навіть старий одяг, спецівку утягли. Так я знайшов в одній з хат домоткану льняну тканину і пошив собі штани та куртку.
Я народився і виріс в Києві. Навчався в університеті Шевченка. Коли мені було 21 рік, через певні обставини, вирішив поселитися в Чорнобильській зоні. Її периметр обнесено огорожею. Але є стежки бродячих собак. По одній з них і пройшов за «колючку».
Дістався до чи не найчистішого місця Чорнобильської зони — села Ладижичі, яке знаходиться за 25 кілометрів від ЧАЕС. Тоді, 16 років тому, тут жили декілька літніх людей. Вони мені трохи допомогли. Але в основному побут довелося облаштовувати самотужки. Я вибрав собі одну з покинутих хат. Сірників, щоб розпалити пічку не мав. Знайшов їх в іншій покинутій хаті в кишені старого кожуха. Розтопив пічку, зігрівся. А що їсти? Це було восени. Скоро настала зима. Я збирав по садах яблука і груші. Першу зиму в Ладижичах харчувався здебільшого ними.
Зараз маю господарство, ні від кого не залежу. Вмію робити будь-яку селянську роботу. Навіть трохи навчився перукарського ремесла — сам себе підстригаю. Живопису ніде не навчався — я художник-самоучка. Останнім часом почав продати свої картини. Минулої осені в Києві в Центральному будинку художника пройшла моя перша персональна виставка.
На фото в заголовку: «Єноти стали майже ручними», — каже Ігор Руденя
Фото надане Ігорем Руденею
3542Читайте нас у Facebook
