«Ставити Бога і Залужного поруч? Давайте не будемо так робити. Бо це вже, здається, у вас говорить відчай», — волонтерка Діана Макарова

— Пані Діано, коли навесні 2014-го почалися кроваві події на Донбасі, держава була не в змозі розв’язати багато питань з об’єктивних причин. Тому волонтери звалили на себе величезний тягар, і це було дуже круто. Пройшло стільки часу, однак, як і раніше, ми збираємо гроші на безпілотники, тепловізори, машини.

— Дивіться. Я завжди — і за часів Турчинова, і за часів Порошенка, і за часів Зеленського — повторювала і повторюю: страшенна помилка вважати, що волонтери утримують фронт. Ні! Ми утримуємо якийсь процент забезпечення фронту. Війна — це така дорога штука, що, боюся, люди навіть не уявляють.

От, наприклад, виходить бригада на ротацію. Йде нескінченна колона військових авто, вантажних, легкових, броньованих машин. Такі колони багато хто бачив. А тепер прикинемо, скільки пального треба лише на один вихід оцієї колони. Хай люди погуглять, скільки коштує снаряд, міна, якісний патрон для снайпера, броньована техніка.

Забезпечення формою налагодилося десь у 2016 році. У 2022-му був спад, бо її стало потрібно дуже багато, але швидко теж налагодили. Формою, хоча б одним комплектом, зараз забезпечують. Берцями також. Погугліть, скільки це коштує.

Тепер плавно перейдемо до харчування. Воно зараз на фронті дуже непогане і тримається непоганим теж приблизно з 2016-го. Армія у нас не голодна. Прикинемо тільки, чого коштує, допустимо, приготувати обід на сто здорових чоловіків. А? І потім треба скласти ці цифри, помноживши їх на нескінченність. Ці шалені витрати тягнула і тягне на собі держава. А також світ, який зараз нам дуже активно допомагає, низький всім уклін.

Ми ж, волонтери, затикаємо діри. Іноді вони вселенського масштабу. Наприклад, питання з коптерами, з джипами та пікапами. Іноді ці діри незначні. Хлопчики вийшли з оточення. Їх треба взути, вдягнути, поки не прийде забезпечення, а це буде довго, бо відстав обоз. Це отой виключний момент, коли волонтери можуть і мусять купувати форму, берці, білизну. Або коли класному снайперу потрібна класна гвинтівка та класний приціл. Такі діри держава не може забезпечити, тут працює волонтерство. Але відповідальність з неї я не знімаю. На жаль, держава, отримавши у 2015 році глобальне перемир’я, розслабила, вибачте, булки. Вона не готувалася до того, що мало обов’язково статись, тобто до масового вторгнення. У 2019-му прийшло нове управління, яке теж чомусь вирішило, що буде тягнутися отака тиха війна. Ні, рєбята.

Ви можете не повірити, але ми зустрічалися з Валерієм Залужним за пів року до великої війни, і у нас склалося враження, що навіть він не вірив у повномасштабне вторгнення. Ми говорили про автомобілі, про медицину. І чули: «Та не парьтеся, розберемось». Ми криком кричали: «Люди добрі, ще трошки, і цих автомобілів — джипів, пікапів, хай хоч „Жигулів“ — буде потрібно стільки, що ви захлинетесь». А нам зі сміхом: «Ви думаєте, що в кожного ротного має бути автомобіль? Ще скажіть, що у кожного взводного». А зараз ми вже бачимо, що так, в кожному взводі мусить бути кілька автомобілів.

Ну як могли оці наші генерали, серед яких є ті, хто воює з 2014 року, не розуміти, що цього всього нам треба буде безмежна кількість. Як могли очільники держави не розуміти, що нам потрібні власні заводи — причому багато! — з виробництва техніки та снарядів? Як можна досі не розуміти, що нам потрібні коптери? Почнімо з цього.

Як можна зупиняти на кордоні коптери та автомашини, які ввозять явно для фронту? Це відбувається зараз. Вимагають: «Нам треба лист від частини, і тоді ми проведемо без розмитнення». Звертаються до частини, а там кажуть: «А ми вже свій штат заповнили, він роздутий і так. Не дамо лист, тому що вже нікуди ставити ці машини на облік». Бо якщо частина дає такий лист, вона мусить це зробити. «Але ж ти розумієш, що машина потрібна?» — «Так, але нічого не можу зробити». — «Ну, ок, командир. Дай лист. А машину на облік не став». — «Ні-ні-ні, до мене прийде фінансова перевірка, візьме за шкірку і запитає: «А чого ти лист виписав, а машину на облік не поставив? А де твоя машина? Може, ти її на базар відвіз?» — «Та ні, вона згоріла». — «А доведи». І що-що, а перевірка ж приходить.

Тобто найстрашніше, що нам заважає зараз воювати, це та ж сама повільна бюрократична машина. Вона чомусь досі не дає можливості змінити закони та постанови, хоча це робиться двома голосуваннями у Верховній Раді. А ще також оце охламонське ставлення: «Ой, та не парьтеся, на що нам цей заводик? Заграница нам поможет».

Читайте також: «Як тільки закінчиться війна й історики отримають доступ до певних документальних джерел, багато легенд просто будуть зруйновані», — Віктор Муженко

— Доленосні помилки, на жаль. Які мають дуже серйозні наслідки.

— Я дуже толерантно назвала це повільною бюрократичною машиною. Насправді від цього пахне саботажем. І це дуже боляче. Саботажем пахне також від забезпечення тактичною медициною. От що-що, а оцю вселенську діру фронту затикають волонтери. Досі! І це обурливо. Як обурює і те, коли ми бачимо тим часом, як якась чиновниця продає аптечки, отримані як західна гуманітарна допомога.

Про деякі речі не можна мовчати. Я так і не навчилася. Ви ж знаєте, я різка дама. Ходять чутки, що мене називають жорстокою Макаровою. Коли бачу якусь вселенську несправедливість, що від чиєїсь бездіяльності можуть загинути люди, іноді кажу собі: «Слухай, Макарова, ти можеш сказати це якось стриманіше? Воно прозвучить вагоміше». Ні, я спалахую, витягую шашку і починаю рубати. Хоча іноді жалкую про таке.

— У соцмережах часто повторюють вашу цитату: «Війна — ревнива сука. Якщо ти не звертаєш на неї увагу, вона підходить все ближче».

— Я цю фразу сказала у 2014 році. А у 2022-му мені стало страшно від того, що мала рацію. Наскільки це буквально! Війна прийшла до мого порогу. Я втікала зі свого дому, зі своєї волонтерської бази. Наше село було під окупацією.

Боже, яка ж ця сука-війна ревнива. Вона дійсно не любить, коли на неї не звертають увагу. Тоді вона приходить особисто до тебе. Це страшно.

Вона прийшла до кожного порогу. До кожного! Немає місць, куди не долітають ракети, куди не приходять повістки. Одна за одною мої знайомі проводжають чоловіків та синів на фронт. Вже немає, мабуть, сім’ї, якої не торкнулася війна. А багатьох вона торкнулася ще дев’ять років тому.

Читайте також: «Російська армія видихнулася, залишилася орда. У нас руки втомляться кулемет тримати», — військовий експерт Роман Світан

— У перші місяці після повномасштабного вторгнення стався шалений поштовх допомоги ЗСУ. Але поступово ця допомога стала зменшуватися. Десь прочитала, що волонтери отримують все менше донатів і все більше заявок.

— Заявок не більше, до речі. Тому що посилилось забезпечення, ми про це вже говорили. Так, спочатку у тилових структур забезпечення ЗСУ була страшенна розгубленість. Вся логістика Міноборони обрушилася на цілу весну і частково літо. Але вони швиденько зібралися і почали працювати вже в нових умовах.

Хоча з волонтерів знято забезпечення формою, берцями, предметами особистого екіпірування, дуже багато ще збирають гроші на це. Але особисто я не раджу, якщо мова не йде про форс-мажор — відступали, погоріли під обстрілами. Бо виросли зарплатні воїнів. Хоча зняті доплати деяким категоріям, але все одно на передовій зарплатня лишається. І військові вже можуть виділити з неї певні гроші. Більш того, досвідчені військові нам кажуть: «Господь з вами, які труси, які шкарпетки? Хіба ми не можемо це самі купити? Краще вкладайте в щось значніше — в електроніку, оптику, автомобілі, ті ж самі коптери».

Коли ми отримуємо заявку на кшталт: «Мені треба аптечка, підсумок, форма, берці» або «моєму чоловіку треба», одразу запитуємо: «Ви в учебці?» — «Так». Тоді доводиться тактовно пояснювати, що «на жаль, ні». Іноді хтось обурюється: «Не видали геть нічого». Ти починаєш розпитувати, і з’ясовується, що насправді видали багато чого.

Так що заявок дійсно стає менше. Бо ще ж працює те, що я називаю, мабуть, неправильним словом «общак». Це коли військові підрозділи скидаються у такий спільний «банк», який покриває якісь негайні потреби: миттєвий ремонт, щось залатати, купити колеса до авто.

Щодо донатів, так, їх стало набагато менше порівняно з роком тому. Але це звичайний процес. «Олдові» волонтери чудово розуміли й розуміють, що донати приходять сплесками. Від чого це залежить? І від того, що насправді у людей стало менше грошей, і від того, що багато хто вірить в те, що «та ми ж майже перемагаємо». Це робота наших ЗМІ, які постійно пропагують, що «ми практично перемогли». Але! Найголовніше, що править донатами (ніколи не соромилась це казати й кажу ще з 2014 року), це страх.

Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше — один одного», — Роман Безсмертний

Стало менше страху. Він був дуже сильний, коли ворог підійшов до Києва. Навіть не лише в киян. Бо, коли падає столиця, все-таки падає країна. І був страх: «О Боже, що ж далі? Треба огризатися з усіх сил і віддавати останнє фронту». Зараз цього страху немає.

Звільнено Київщину, Чернігівщину, Харківщину. Ми пройшли три контрнаступи, з яких, давайте будемо чесними, абсолютно вдалий лише один. Бо на Херсонщині не все вдалося добре. І Київщину звільняли в основному артилерією, а потім ворог просто прийняв рішення відійти, бо не міг триматися більше. Це була їхня помилка, і слава Богу. А ми їх догнали та надавали. А от Харківщина, Луганщина і частина Донеччини (Святогірськ, Лиман) — це був дійсно ривок, гордість нашої армії.

І зараз пересічні громадяни, які вболівають за нашу Перемогу, побачили: а ми ж можемо перемогти. Якщо рік тому ми не знали, можемо чи ні, бо ми відходили, то потім ми пішли й відвоювали (хотіла сказати «спокійно», але так здається лише в телемарафоні; це було дуже неспокійно, було дуже багато втрат) частину території. Тому страх відходить.

Донати посилюються, коли йдуть сильні обстріли. Страх повертається і люди донатять. Погано це чи добре? Не погано і не добре. Особисто я віддала б дуже багато задля того, щоб страху у народу взагалі не було і щоб волонтерам не було чого робити.

Але все одно треба, не соромлячись, зізнатися, що так — людьми править страх. І це нормальне почуття. Воно допомагає нам зберігати наших дітей, наших старших людей, тих, хто слабший. Тому ніхто з досвідчених волонтерів і не розраховував на постійну велику донацію. Ми всі знаємо, що донати працюють сплесками. Крім тих, хто просто взяв на себе добровільний військовий податок — з місяця в місяць ще з 2014-го. У нас є ціла плеяда таких людей, які системно донатять фронту. І ми б хотіли їм чимось віддячити. А чим ми можемо віддячити? Єдине чим — звітністю.

Наша звітність дошкульна і прискіплива. Що називається, до копійки. До двадцяти копійок, до чотирьох копійок. У нас максимум чеків, накладних, якихось фінансових документів, які ми можемо показати в інтернеті.

Читайте також: «Ніхто не проявляв під час війн більшої жорстокості й садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров

— У вас немає відчуття, що останнім часом поступово згасає потужне єднання, яке сталося у перші тижні після вторгнення? Посилилися політичні чвари, які, до речі, й не зупинялися, з’ясування, хто більший патріот, знову якісь скандали з шаленими хабарями. Тобто ми дуже швидко повернулися до традиційних танців на граблях. Вас це не лякає?

— Слава Богу, що повернулися. Тому що українське суспільство різнобарвне, різноманітне. Знаєте, я жила в однаковому суспільстві, де всі як один були за лінію партії. Більше такого не хочу.

Я за правильне демократичне суспільство, де хтось за Порошенка, хтось за Зеленського, хтось за Смішка (де він, той Смішко?), хтось за Парасюка. Інша річ — палку перегинають всі. І починаються культи особистості. Тобто Україна ще не навчилася ставитися до політика як до найманого працівника. У нас традиційно ставляться до нього, як до татуся, який прийде, розведе біду руками, запевнить, що все буде в порядку, і заспокоїть. А це неправильно. Проти цього я виступаю завжди.

Таким татусем був Петро Олексійович. Він виходив і зароняв у серцях людей надію. Володимир Олександрович не став таким, бо у нього зовсім інший імідж. Але під час перших тижнів навали його щоденна поява на екрані була правильною акцією. Це запевняло народ в тому, що у нас є очільництво й воно працює. Можливо, українському народу такий татусь ще і потрібен. Але все-таки ми маємо оцей звичний нам гетьманат викорінювати з сердець і ставитися до очільників держави по-сучасному. Це чиновник, це найманий працівник. І, будь ласочка, не треба зводити його в ранг божества.

До речі, зараз це відбувається з особистістю Залужного. Його дуже обожествляють. Не треба. Це теж працівник. Він військовий і, до речі, дуже талановитий воєначальник. Так, він наробив багато помилок (всі наробили!), однак багато і звитяги. Він вже увійшов в історію як звитяжний головком. Головком, який не став домовлятись з ворогом і прийняв бій.

Але от прямо молитися на нього… Хтось написав: «З нами Бог і Залужний». Ви що, рєбята, серйозно? Та навіть щодо Бога можна посперечатись. Хтось скаже: «Та ні, зі мною Аллах» (у нас воює дуже багато людей, які сповідують іслам). Хтось: «У мене Яхве». А хтось: «А я взагалі молюся язичницьким богам». Щоб ставити Бога і Залужного прямо поруч? Давайте не будемо так робити. Бо це вже, здається, у вас говорить відчай. А відчаю допускати не можна.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Після Перемоги на нас чекає багато інших викликів. Україна вийде з війни зі страшними втратами, зламаними долями, виснаженою економікою, порушеною інфраструктурою, багато людей залишаться в інших країнах. Тобто рівень серйозних загроз просто шалений.

— У нас вже дуже порушена економіка. Що стосується сільськогосподарських угідь, наприклад, це просто катастрофа — маса замінованих полів. Але буде стимул підійматися.

Я бачу зовсім по-іншому. Що після Перемоги люди жадібно почнуть заробляти гроші, втрачені під час війни, створювати якісь бізнеси. З’явиться дуже багато ветеранських бізнесів. Можливо, деякі волонтери перейдуть на оці бізнесові рейки. Якщо не враховувати тих, які вже перейшли. Вони ще називають себе волонтерами, але продають гуманітарку, а також волонтерську допомогу для фронту. Про це, до речі, можна поговорити окремо, бо це обурлива ситуація.

Так, буде дуже важко відновлювати економіку. Але тут, знаєте, я теж сподіваюся на світ. Він нам страшенно допомагає. Наведу як приклад останній рейс. Ми зустріли чотири колони, які зі швидкістю гнали на фронт. І це була абсолютно інша сучасна техніка, доставлена нам західними країнами. У нас формують нові бригади, які укомплектовані нею.

Але все-таки з ворогом ми стоїмо сам на сам, попри те, що йде фінансова і матеріальна допомога, що багато добровольців з інших держав воюють в наших лавах, але все одно це крапля в морі. Це незрівнянно з тим, який удар взяла на себе наша країна. Після Перемоги нас, давайте будемо чесними, засиплють грошима на відбудову порушених структур та розбитих сплюндрованих територій. З почуттів поваги і провини, бо саме наша країна спиняє загрозу світу.

Допомога на відновлення буде йти. Дай Боже, щоб ми її не розікрали в якусь чудову мить. Я говорю не про себе і не про вас, а про тих гидких чиновників, які й зараз намагаються заробляти на війні.

На війні нескладно заробляти. Ми ж варимося у цьому. Бачимо, на чому підіймаються нечистоплотні командири й чиновники місцевих адміністрацій, які шалені гроші протікають крізь їхні пальці до власних кишень, які у них зараз з’явилися можливості. От з чим треба боротися. Дай Боже нам навчитися зараз не красти потім.

— Чудово сказали!

— Коли кажуть, що це не на часі, відповідаю — та ні, рєбята, це завжди на часі.

Я дуже обережно ставлюся, коли чую: «Влада пресує волонтерів, суд дав строк волонтеру, який гнав машини на фронт». А давайте акуратно подивимось на це.

Ми знаємо, що як гриби наросли благодійні фонди, які завозять машини без розмитнення і потім спокійнісенько продають. Так, вони купують їх за кордоном. Але ми знаємо, який підйом вони роблять на кожному авто. Хтось продає чесно — за що купив там, за то продає тут, щоб відбити гроші. Я це теж не люблю, бо вважаю, що волонтер продавати аж нічого не має права. Навіть якщо ти продаєш за собівартість. Яка в біса собівартість? Куди ти закладеш транспортні та відрядні витрати? Не може бути собівартості. Ну, о’кей, собівартість — ти вклав своє у транспортні й відрядні витрати. Але все одно факт продажу для волонтера недопустимий.

На жаль, суспільство це не розуміє. «А що такого? Вона завезла партію берців. Я б бігав і шукав ці берці, а так прийшов і купив у неї». Так, вона завезла партію берців. То нехай і продає їх як бізнесмен. По собівартості? Її справа, почім продавати. Але чому вона тоді називається волонтером?

Цього тонкого етичного моменту, на жаль, більшість суспільства не розуміє. Навіть коли військові кажуть: «Вони привезли — ми купили. Можемо собі таке дозволити». Але ж ці псевдоволонтери-продажники не сплачували податки державі. Якщо вони роблять бізнес, користуючись волонтерськими преференціями, то вони обдурюють і державу, і вас. Слухайте, це вже чисте шахрайство.

Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін

— Ваш позивний «Леді». Але є небагато тих, кому ви дозволяєте називати вас мамулєю. Ви якось зізналися, що боїтеся підпускати бійців до серця, ніби вибудовуєте бар’єри, оскільки потім дуже важко усвідомлювати, що вони загинули. За ці роки ви поховали багатьох знайомих військових. Як живете з цим особистим болем?

— Що значить — дозволяю називати себе мамулєю? Так мене ніхто і не питав. Мамуля — якось так пішло, якщо вони відчувають так. А я їх відчула синами ще раніше, ніж вони стали так мене називати.

Ті двоє, які лежать на львівському Марсовому полі, про яких я писала у «Фейсбуці», це мої названі сини. Я їх знала всього вісім років. Але це така рана, яка не заросте ніколи.

От в Україні існує загартоване у бойових діях побратимство (воно є у багатьох народів). Воно навіть більше, ніж рідне братерство. Точно так же оці стосунки. У них є свої мами, дружини, сестри. Я з ними знайома. Але — «мамуля».

«Мамуля, мені роблять операцію, я буду після неї сам». І все. Я мала гнати сьогодні у шпиталь. Бо не можна, щоб дитина була сама. Ну, як дитина? Зріст метр дев’яносто, воює з 2014-го, тоді йому було дев’ятнадцять. Він мені рідний вже настільки, що я мала туди мчати й сидіти біля нього. Але операцію перенесли.

Таких дійсно не так багато. Так, я боюся любити. Мені страшно від цього. Так не мусить бути. Не мусить людина боятися любові. Я боюся. Але все одно люблю їх безмежно. Навіть тих, кого, можливо, бачила недовго.

Так було з Олегом Габораком. Здається, у 2015 році була треба якась незначна допомога. Я приїхала. Він підійшов до мене. Коли його обняла, ткнувся в моє плече. Дитині вісімнадцять років. Він в мені побачив маму. Одна зустріч, і все. А потім Олег загинув. Але він досі в моєму серці. Наче я втратила дитину. Розказувала потім його мамі про нашу розмову з ним тоді.

Ви сказали, що мене називають людиною війни. Так, я розчинилася у фронті. Я війну знаю, я її відчуваю, я вросла у фронт. Ми всі вросли. Ми ніколи не мали рожевих окулярів щодо фронту. Знаємо, що там може бути що завгодно. І злодійство, і вміння заробити гроші на цій війні, і мародерство. От ґвалтування не було. Взагалі не знаю випадків. Коли були тільки натяки на подібне, свої ж били морду.

Дуже тонкий цей момент — що може бути на фронті. Але любити цей фронтовий соціум можна безмежно. Знати, що поруч з оцим лайном там проростають безкрайній героїзм і самовідданість, вміти виділити серед цього бруду чистоту.

Я дійсно їх люблю. Особливо тих, у кого вчуся. Ви не уявляєте, яка школа цей фронт, чому можуть навчити ці хлопці, чоловіки, дівчата, жінки. Ти в них учишся весь час. Вони знаходяться на піку, де загострюється все, і почуття справедливості теж. І ти їх слухаєш і вчишся.

Я часто звіряю свої дії з фронтовими. Ти їм розказуєш ситуацію, і вони кажуть: «Та нічого собі! Отут ви поступили правильно, а тут — ну, таке». І я прислухаюся. Я ні до чого так не прислухаюся, як до думки власної сім’ї (вона у мене дуже дружна, ми йдемо в одному русі) і до думки фронтових.

— Це як лакмус.

— Так.

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

— Прочитала про ваші мрії: «Вийти в сукні на Ізвариному і показати росіянам середній палець, потім те саме повторити на Форосі в Криму». Дуже зворушливо.

— Чому саме Ізварине? Річ у тому, що вони там заходили влітку 2014-го. От чекаю, коли поїду туди і на Форос.

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про відновлення України чи ще про продовження війни?

— Я не Кассандра і навіть не Арестович. Ніхто не знає, дійсно. Але думаю, що оця багатопланова війна ще не закінчиться. Раніше мріяла: о, через рік ми будемо сидіти в садочку, бавитися з онуками й плекати троянди. Та щас.

Єдине, про що мрію зараз, щоб ми мали сили це завершити і щоб світ дав нам стільки допомоги, щоб ми змогли це зробити. Бо результат війни вирішують люди та техніка. Дайте нам техніку — далі ми справимося.

І щоб ми не перейшли в оте, що вже проходили. Мляві окопні війни з Мінськими угодами загублять Україну. Це знову переведе війну в довжелезний тяжкий незрозумілий процес, де все одно будуть гинути наші люди. А росія набереться сил і знову рушить на Україну.

Ми повинні знести її. Не фізично. Нам не треба ані Бєлгород, ані Курськ (хоча щодо Бєлгорода можна посперечатися). Нам потрібні всі наші кордони 2014 року. Більшого не треба.

Але ми маємо знести росію ментально. Щоб вона перейшла в розряд ганебних країн, які здалися, і яким світ диктує, як вони мусять спокутувати свою провину. Причому вся країна. Так, як спокутувала Німеччина. Я за колективну відповідальність. От про це зараз мрію.

Дай Боже, щоб через рік ми не говорили з вами: «Ну от, у нас перемир’я. Що буде далі?» Тому що отакі перемир’я нас загублять. У нас на кону стоїть країна…

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

3411

Читайте нас у Facebook