«Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— Пані Діано, почнемо з дуже прикрого і ганебного випадку, який стався з вами у Львові. Ви написали про це пост у фейсбуці. Днями ви повертались з-за кордону — вперше дозволили собі хоча б трохи перепочити. Після сніданку в кафе вийшли на вулицю і вирішили покурити. Оскільки у вас серйозні проблеми зі здоров’ям, донька принесла вам стілець. Але працівник сусіднього ресторану MAD bar’s house попросив вас пересісти від входу в їхній заклад зі словами «це не пасує», хоча ви нікому не заважали. Цитую вас: «До їх ресторану не пасувала стара жінка-інвалід. Здається, вони боялись, що таке видиво відлякає їм клієнтів. Їм навіть не було соромно, вони були впевненими у своїй правоті». Ба більше, на вашу репліку, що в країні вже є і скоро буде ще більше військових і цивільних інвалідів, вам відповіли: «Ой, тільки не треба маніпулювати війною».

Ми ж завжди пишаємося тим, що українці щиро співчувають, миттєво реагують на чужий біль і ніколи не стоять осторонь, що ми такі чутливі, такі добрі. І тут таке. Що з нами відбувається?

— З нами відбувається те, що відбувається з будь-яким суспільством, яке переживає колективну травму. Так було під час ковіду, так може бути під час спільного стихійного лиха, яке торкається абсолютно всіх. А у нас найстрашніша з усіх можливих колективних травм — нагла й люта війна. Нас просто вбивають, і це вже не секрет ані для світу, ані для найостаннішого громадянина України, який раніше міг кричати: «Хіба це війна? Та то олігархи борються за свої гроші». Зараз вже зрозуміло, що нас просто тупо знищують. А ми чинимо спротив.

Суспільство переживає страшну трагедію, яку воно ще насправді не усвідомило й не осмислило. Осмислювати її нам доведеться дуже довго.

Я волонтер по духу, по природі, по обов’язках, тому є апологетом того, що в такі моменти дуже важливо вміти подати руку один одному. Не розбираючись, це твій знайомий чи незнайомий, хороша чи погана людина, — просто подай руку тому, хто потребує твоєї допомоги. Це те, через що ми пройшли в перші тижні експансії рік тому.

Я ж теж евакуювала фонд, рідних, друзів, майже незнайомих людей. З бази нашого фонду вийшло чотири автівки, набиті дітьми, дорослими та тваринами. Дітей ми відправили за кордон, з іншими доїхали до Франківщини. Осередок лишився в Карпатах, а робочий бойовий склад помчав назад.

Дуже добре пам’ятаю й ніколи не забуду цю дорогу. Були кафе, які безплатно годували потік біженців, і кафе, які не пускали нікого і навіть туалети позакривали. Заправки також.

Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі

В такі моменти емпатія суспільства проявляється найчіткіше. Все — далі вже нікуди йти. «Тут Родос — тут стрибай!» Люблю цю давню приказку, яка означає, що слова і похвальби скінчились, — ось діло, яке ти мусиш довести. Або ти відчуваєш чужий біль, або ні.

— Тоді деякі негідні вчинки можна було пояснити страхом, розпачем і таким іншим. Але минуло понад рік. Ми усвідомлюємо масштаб трагедії, бачимо зламані долі, зруйновані міста та села. Суцільний біль. При цьому те, що сталося з вами, це ж не локальний випадок.

— Так! Саме тому я й написала пост. Мені кажуть: «Ну, це ви образилися, треба було забити й піти звідти». Ні, рєбята. Зі своїми образами я розберуся. Я дама жорстка і вмію за себе постояти. І команда, яка була зі мною, теж вміє.

Своїм постом я хотіла підняти проблему. Люди, ми ще не оговталися. Пройшло дуже мало часу і події йдуть одна за одною. Ракети та «шахеди» луплять по країні, ми втрачаємо на фронті шалену кількість кращих громадян. Тобто жах продовжується. Люди пристосувалися жити у стані постійної травми. Але це нездорове пристосування. Коли людина живе так, з нею можуть відбуватися найдивніші речі — аж до самогубства, до раптових неадекватних дій. А що ж говорити про суспільство? Ціла країна живе у стані постійної травми. Сьогодні ми не знаємо, що буде завтра. Ба більше, не знаємо, що буде через пів години. Я сиджу у своєму садочку, говорю з вами, пролітає «шахед» — і все.

— Ви ніби підводите до того, щоб виправдати цих львів’ян. От вони у напрузі, не знають, що буде завтра, і тому такі черстві.

— Людей завжди треба виправдовувати. Вони не винні в тому, що з ними відбувається, що можуть діяти неадекватно. Але! Винні в тому, що не ловлять оцю зв’язочку «причина — наслідок». Люди добрі, війна у 2014 році розпочалася не тому, що тимчасово виконувачем обов’язки президента України став Турчинов, і не тому, що ми потім обрали Порошенка та Зеленського. Росія цю війну веде давно. Зараз фактично почалася її остання фаза.

Людина відбуцнула інваліда не тому, що вона не має емпатії й не може відчути біль. А тому, що суспільство ще не встигло виростити ті етичні рамки (можливо, навіть, і законні, і кримінальні) — не смій ображати слабшого. Розумієте?

— Ми здатні такі рамки створити?

— Ми їх вже виростили — миттєво, вибухом. Такі високі, що навіть іноді не справляємось з цією висотою, але маємо ростити ці рамки далі. Бо коли їх ростити, як не під час отаких подій? Тобто ми мусимо вчити суспільство і не затулятися, коли воно вчить нас. Ми всі вчимо одне одного. Оце є здоровий стан суспільства.

Читайте також: «Росіяни кинули в нас бомбу, але ударною хвилею зносить саме їх», — речник InformNapalm Михайло Макарук

— Про вас кажуть, що ви людина війни, оскільки з 2014 року їздите на фронт, постійно спілкуєтеся з військовими. Який настрій зараз у хлопців? Що вони кажуть?

— Спочатку виправимо помилку. Коли я казала вам вчора, що до мене приїдуть хлопці (так, приїхали два чоловіки, потім ще п’ять), мова йшла саме про хлопців. А коли ми кажемо про фронт, то не сміємо забувати про жінок.

Величезна кількість дівчат, дорослих і навіть старших жінок (у нас в Україні є такий вираз «старші люди», мені він страшенно подобається — не старі, а старші) перебувають на фронті. Я, наприклад, вважаю себе старою, мені шістдесят років. Але знаю жінок-воїнів, які старші за мене.

Десь під кінець весни минулого року всі жахнулися, коли раптом порахували, скільки жінок загинуло на початку навали. Був усний наказ поберегти їх — відправити на КСП, ще кудись далі від передової. Цей неофіційний наказ і досі існує. Але дуже багато жінок рвуться на передову і потрапляють туди. Ми не знаємо, скільки їх вже загинуло в Бахмуті та на інших гарячих ділянках фронту, скільки жінок-медиків було вбито. Нещодавно ми ховали нашу подругу, яка загинула на «нулі». Це була людина такої висоти, такого інтелекту…

Тобто якщо ми говоримо про настрої на фронті, маємо додавати — «у хлопців та дівчат».

— Почула вас.

— Фронт різний. Якщо на сході він миттєво звузився, то виріс за рахунок півдня, Харківщини та навіть Сумщини (її накривають постійно, це теж фронт).

Настрої дійсно дуже різні — від відчаю «все, я вже не можу, я хочу якимось чином списатися» (багато хто списується) до абсолютної упевненості «ми готові, ми йдемо далі й воюємо до Перемоги». Від чого це залежить? Від особистості, наскільки людина має сили, від кількості боїв, в які потрапляв хоча б за останній рік підрозділ і ця конкретна людина. Тому сказати про загальний настрій мені дуже важко.

Я бачу як відчай («ми стояли під Києвом, нас одразу кинули на Луганщину, на Харківщину, потім на Бахмут, ми вже не можемо»), так і спокійну готовність. Але найтяжче це бравада. От стоїть перед тобою зовсім молоденький хлопчина. У Бахмуті він провів безвилазно кілька місяців. Ти бачиш, що в нього не просто контузія, а вже конкретні посттравматичні проблеми. Він хитається від втоми. Вона хронічна.

Йому дають відпустку, а він не хоче їхати на реабілітацію. Він бігає, вибиває з волонтерів якусь підмогу, кричить: «Ні, я зможу!». Він не усвідомлює свій стан, не розуміє, що ще трошки пробіжіть і звалиться. Оце найтривожніше.

В армії здорової людини за цим пильно слідкують психологи й вживають якісь заходи для відновлення бійців. У нас, на жаль, ще армія курильщика.

— Що це таке?

— Це інтернетний мем, його люди знають. Це як порівнювати легені здорової людини й легені курця. Або ще кажуть, що авто курця — це «Жигулі», а здорової людини — «Мерседес».

На жаль, більшість фронтових психологів виконує обов’язки діловодів, переговорників з волонтерами — хтозна-кого. Але вони не є фаховими психологами. І це проблема, про яку принаймні ми, волонтери, говоримо постійно. Вона досі не вирішена. Тобто людина швиденько проходить курси психологів і її кидають в підрозділ, який виходить на передову.

Що може зробити дівчинка, у якої лише ці курси, та навіть якщо фахова освіта, коли перед нею стоять дядьки, які вийшли з пекла, при тому з роти лишилася третина, інших кого винесли на собі, а кого не винесли? Вона кліпає на них очима, і що вона скаже? «Нате, помніть пластилін?» Знаєте цю хохмочку? Психолог першим чином пропонує: «А ось помніть пластилін або помалюймо, і вам буде легше».

Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»

Функцію психолога іноді перебирають на себе капелани. Але теж далеко не всі. Психологом має бути людина досвідчена, яка пройшла війну, пронесла її на своєму хребті. Часто ми, старі волонтери, виконуємо роль психологів. Але це теж не фахово. До нас приїжджають ті, хто вийшов на ротацію, і виливають на нас свій біль і свій страх. Нам вони скажуть про все чесно. Я питаю: «Хочеш виходити?» — «Боюсь страшенно. Сцикотно так, що не знаю». Але він виходить.

Тобто що нам потрібно? Розв'язати дві проблеми: вирощувати емпатію суспільства, яке вже отримує навалу людей, скалічених війною як фізично, так і ментально, і терміново створювати армію реальних психологів, а не психологів на папері.

А тепер перейдемо до того, що робити, щоб підрозділи трималися. Ми знаємо підрозділи, які мають ротацію по три місяці. Вони відвоювали й вийшли на відпочинок. І ми знаємо підрозділи, у яких немає ротації рік-півтора. Знову ж таки, армія курильщика.

Зрозуміло, що в цьому тумані війни, який відбувається, очільники Генштабу, військові очільники не завжди звертають увагу на морально-психологічний стан підрозділу. Бо воювати нікому. Бо треба бігом затикати дірки, і не до того, що людей треба ротувати. Підрозділ добре себе показав, все — давайте далі. «Так ми ж втомилися, у нас же втрати». Не колише. Бігом затикати дірку.

Тобто третя проблема — не встигаємо поповнювати місця, де є загиблі, поранені, зниклі безвісти. А їх стільки, що після Перемоги, яка незмінно буде, ми жахнемося.

— Ви якось сказали: «Після Перемоги ми станемо на кордонах, озирнемось, а позаду цвинтар».

— Вже є то кладовище. Я ховала моїх названих синів на львівському Марсовому полі у минулому квітні. Тоді там було два рядочки могил військових. Зараз прийшла й жахнулася.

Ми їдемо Україною, проїжджаємо повз цвинтарі. Ой, мамо, що ж там робиться… На кожному своя алея героїв, її видно здалеку. Прапори майорять над могилами. Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні. Але у нас немає виходу. Ми мусимо встояти.

Читайте також: «Як казав мій комбат, проти нас воюють ще гірші довбо… би, ніж ми», — Мартін Брест

— За вашими словами, «волонтерство — це обов’язок, який ти сам на себе наклав». Для вас все почалося понад дев’ять років тому. Знаю, що вас дратують запитання про втому. Але у кожного свій запас міцності. Де берете сили тягнути цю лямку? У багатьох вже давно батарейки сідають.

— Сідають — це не те слово. Іноді ти не можеш встати не тому, що у тебе болить тіло, болять ноги. Ти просто не можеш поворухнутися, тому що у тебе оця моральна втома.

Хтось розумний йде до психолога, і це правильно (головне — знайти фахівця). А ми, старі досвідчені волонтери, давно навчилися і вміємо допомагати один одному. Ми ж спілкуємося, читаємо пости інших. Коли хтось телефонує: «В Олі проблема, давайте щось робити. Дивіться, які пішли нервові пости, вона вже зривається». Їй тут же пропонують: «Олечка, ти не хочеш відпочити? Давай ми тобі це зробимо».

Я завжди кажу, що волонтер волонтеру друг, товариш і їжа. Так, ми скоріше суперники. Але ми можемо протягнути руку колезі, бо волонтерство — це ще й великий прошарок людей, зв’язаних однією метою. Я говорю про справжніх волонтерів, а не про тих, хто прикривається волонтерством.

Також досвідчені волонтери знають, коли треба видихнути й спинитися. Наприклад, я підписана на групу «Сад, город, квітник». Бачу, скільки там волонтерів. Якось наша Валя замовила там сорок кущів розсади помідорів. Ми регочімо: «Валя, коли ти будеш саджати? Скільки разів ти взагалі саджала?» — «Та ні, я посаджу». Точно так і я. І точно так більшість.

Коли я приїжджаю з тяжкого рейсу, спочатку відлежуюся. А потім прошу: «Не чіпайте мене добу. Піду й занурю руки в землю». Я так видихаю — щось саджаю, смикаю бур’ян. Потім кажу: «Все, втомилася страшенно, однак готова до роботи».

В кожного щось своє. У когось шматочок землі, садок, хтось плете або в’яже, хтось малює. Ми пройшли всі ті ПТСРи ще у 2014−2015 роках, коли теж бігали оглашенні та робили якісь неадекватні дії. Зараз більшість вже вміє чути себе, вміє спинитися: «Так, а зараз я добу-дві займуся улюбленою справою і видихну». Або: «Рєбята, мені треба на шпиталь». Найчастіше нас відвозять туди, коли ми вже не можемо ходити й ледве дихаємо. Але іноді ми вже навчилися робити паузу: «Так, вибачте, мені треба планово на крапельницю, бо я просто не витримаю».

Отак і я раптом відчула подібне. Я ж ніколи не їздила за кордон. Була впевнена, що до Перемоги не поїду.

Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів з котушок: розмова з психологом Світланою Чуніхіною

— Ви пояснили це: «Коли з усіма стався безвіз, мене він оминув. В мене була війнонька. То була моя власна схима, власні вериги. Все після Перемоги, казала я собі. Аж тут я раптом зрозуміла, що до Перемоги можу просто не дожити. І я взяла кілька днів відпустки від волонтерських справ, зняла вериги й виїхала за кордон».

— У тому лютому ми вивезли моїх онуків з України. Я завжди за тих, хто вивозить діток від небезпеки. Але я так скучила за моїми малятками. От просто не могла. Тоді діти мені влаштували поїздку. Я побачила онуків. Я з ними гралася, плавала. Я була така щаслива. І паралельно працювала. Виявляється, що так теж можна. Чого я так боялася цього закордону?

Мої малята дали мені стільки натхнення, що я повернулася і, навіть не видихнувши, помчала в казарми, на полігон, збирати групу на вихід. Зараз готую поїздку на фронт. Я просто відчуваю в себе сили. Які сили? Я ледве ходжу. Мене ноги не тримають. Я нездорова. Але моральні сили, ментальні сили це більше, ніж фізичні. Розумієте? І я готуюсь їхати туди, де я потрібна, де потрібні наші екіпажі, наша справа. І щаслива від цього.

— Як взагалі проходить ваша звичайна поїздка?

— Як правило, їдемо сотні, тисячі кілометрів, тобто ти постійно в машині. Іноді щоб попасти з одного підрозділу до другого, треба об’їжджати дуже далеко через порушені переправи. Вранці виїзд, пізно увечері повертаємось кудись, де придумали ночувати на даному етапі.

Видати допомогу мало. Треба поговорити з військовими. Буває так, що вони просять одне, ти приїжджаєш і виявляється, що це їм не так вже й потрібно, а оце — треба категорично. Це головна задача нинішніх поїздок. Вони вже давно не такі, як було у 2014-му. Тоді ми мали довезти коробки та мішки, роздати й повернутися назад. Зараз «Нова пошта» привезе куди завгодно. А куди не довезе, хлопчики й дівчатка вискочать у найближче відділення і заберуть.

Але конче треба поговорити, почути настрій, можливо, побути отим спонтанним психологом. Хай вони виплеснуть на тебе те, що накопичилося. І весь час ти маєш знімати оцю середню температуру по палаті — що наразі найпотрібніше. Тобто ми робимо тактичні дії для планування стратегії на майбутнє.

Звичайна робоча поїздка це завжди багато розмов. З машини вискочив, годинку-півтори поговорив, прикинув плани та їдеш до наступного, потім ще до наступного.

Може, помітили, я іноді даю зводні тексти про потреби наразі. От, до речі, в минулому рейсі мені здалося, що автомобілями, припустимо, фронт більш-менш насичений. Це не означає, що це так насправді. Коли піде контрнаступ, багато автомобілів одразу погорять. Тобто вони завжди потрібні. Але сьогодні більш-менш нормально. А от коптери треба нескінченно.

Читайте також: «У війні дронів ми маємо всі шанси програти росії», — Максим Музика

Нам кажуть, що форму, шоломи, плитоноски, плити поліпшеної якості вони вже купують самі. І пропонують спрямовувати наші сили в чомусь значнішому. Оце те, що ми виносимо з рейсів.

Тому звичайна поїздка на фронт це кілька днів стрибків по КСП та по позиціях. Хоча зараз нас на нульові позиції не допустять. Та ми не дуже туди й ліземо. І це правильно. Волонтер — це завжди обоз. Що тобі робити на самому передку? Ти не комбатант. Тому на «нулі» ми не прямуємо. Хоча раніше бувало.

Але все одно знаходимося поблизу, і там літає. Іноді тобі кричать в радєйку: «Включай найбільшу швидкість, бо тут працює снайпер». Гасати по доріжках, які контролює снайпер, для нас це нормально, скажімо так.

— Напевно неодноразово траплялися ситуації, коли ви розуміли, що все — кінець, звідси не виїдемо?

— Було кілька випадків.

Був випадок, за який не соромно. Ми спеціально лізли туди, бо ніхто, крім нас, не міг це зробити. Це коли вивозили з Дебальцевого людей і попали під прицільний обстріл. На наших руках купа поранених, в тому числі дитина, яка отримала уламок в шию. Він рухався, тому треба було її терміново доставити до Харкова.

Але виникла проблема: нам не було чим виїхати, бо транспорт розстріляли. Темнішало, почався обстріл. Ми знаходилися у бомбосховищі, де сиділо дуже багато колаборантів. Саме вони й навели цей обстріл. Транспорту немає, зв’язку немає. І ти розумієш, що сьогодні точно не виїдеш. Але ми виїхали. На розбитому транспорті. За нами якимось дивом прорвалися капелани, які теж рятували людей. До речі, ту поранену дитину встигли прооперувати.

І були моменти, за які порядним волонтерам мусить бути соромно. От приїжджаємо якраз на оту саму передню лінію — передніше не буває. І в нас або ламається машина (і все — ти не знаєш, як звідси виїхати), або просто попадаємо в бій. Йде бій, тобі кричать: «Ховайся!». А тобі й страшно, й соромно. Бо ти заважаєш людям робити їхню справу.

Ти цивільна людина з цивільним екіпажем. Чого ти приперся в місце, де будь-якої миті може статися бій? Чому ти зв’язуєш руки військовим? Тобі хотілося бути там безпосередньо? Так, це зрозуміло. Не для того, щоб зачекінитися, а саме для того, щоб поговорити з зампотехом, з зампотилу, з тим, хто опікується зв’язком, з умовним старшиною, умовним дядею Васею, який є в будь-якому підрозділі. Але все одно зроби це таким чином, щоб не заважати військовим і не наражати на небезпеку свій екіпаж.

Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський

Мої діти (у мене їх троє), мій чоловік і мій рідний брат їздили зі мною на фронт. Але пізніше на сімейній раді ми вирішили, що молодша донька буде моєю помічницею. Старші діти помагають, коли тяжко, — підскакують і підставляють плечі. А молодша майже в кожному рейсі разом зі мною.

І от ти біжиш зі своєю дитиною до машини по посадці, яку пронизують кулі, бо треба драпати — або ти виїдеш зараз, або завтра, але ще невідомо, чи це вийде. А командир тобі кричить: «Женіть, женіть швидко, бо прямо тут ПТУРи!». І тобі треба проскочити 200−300 метрів на автобусі по грунтовці під можливими пострілами оцих ПТУРів. Я сказала доні: «Лягай і тримай отак бронік». Щоб хоч трішечки її захистити. Хоча що той бронік поможе від ПТУРу? Автобус летів по тій дорозі. І тут доня раптом почала співати. Вона взагалі у нас співоча. У неї чудовий голос. А тоді співала, щоб не кричати від страху.

Після того ти себе проклинаєш. Що ти робиш взагалі? Ти наражаєш на небезпеку себе, людей зі свого екіпажу, але вони дорослі, і власну дитину. Однак потім це все повторюється. І ти знову вляпуєшся, і тобі знову соромно. От така робота.

При цьому дуже погано ставлюся до волонтерів, які хваляться: «А я постійно на «нулях». Ми називаємо це «зачекінитися». Ну і що, що ти постійно там? І ми більш-менш постійно там. Але для нас це мінус. Не треба цього, друзі. Ми маємо завжди пам’ятати, хто є комбатант — людина, навчена поводитися зі зброєю, і хто є некомбатант. Ми обоз. Ми завжди їдемо ззаду.

Однак це не означає, що ти можеш зробити таким чином: «Ми розвантажуємось в Дніпрі, а хлопці виїдуть і заберуть». Ні-ні-ні. Те теж не волонтерство. Ти мусиш під’їхати якомога ближче, щоб допомогти їм зекономити час. Мусиш поговорити з ними, коли вони безпосередньо вискочили з пекла. Вони розкажуть більше, ти більше зрозумієш. Але ти маєш при цьому весь час пам’ятати, що: по-перше, ти можеш заважати; по-друге, можеш загинути тупою смертю; по-третє, військовий завжди правий. Якщо він каже «лягай» — падай в пилюку, багнюку, калюжу. Якщо каже: «Так, все. Звалюйте звідси бігом» — мусиш швидко звалювати без всякого героїзму.

Хоча іноді власне на ці передові позиції нас затягують військові: «Та поїхали, все буде нормально». Поїхали, і тут починається бій. Звісно, що ти нічого не кажеш. Але думаєш: «Ну що, чувак? От що?» Я завжди намагаюся слухати досвідчених командирів. Коли чую залихватське: «Та що нам? Та я вже давно цей бронік не вдягаю». О, милий мій, треба триматися від тебе якомога далі. Тому дуже поважаю хлопчиків і дівчат, які не нехтують засобами захисту.

Якось підрозділ накрили «Смерчі». Ми були не в епіцентрі, а поруч. Але уламки будівель падали прямо біля нас. Нас запхали у підвал. Однак потім сказали, що це було помилкою, бо «ви бігли під час обстрілу». А як же ж не бігти, коли навколо таке коїться? «Треба було падати й лежати».

Я тоді побачила, як швидко, просто блискавично військові понатягували на себе каски й броніки. А командир подивився на нас: «Чого ви ще без касок?» Мені стало соромно: «Бігом-бігом, всі натягуємо захист». Коли обстріл вщух, нам треба було їхати далі. Підійшов командир: «Поки не доїдете до Костянтинівки, бронік не знімати». Я сказала «слухаюсь» і так і зробила. Хоча, чесно, дуже рідко ношу бронік. Мені це важко, у мене серце хворе. Це капець. Але коли військові кажуть, що треба, вдягаю.

Другу частину інтерв’ю з Діаною Макаровою читайте найближчим часом.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

4365

Читайте нас у Facebook