Після того, як Ту-104 не вписався в смугу в Жулянах, у Києві вирішили терміново будувати новий аеропорт

Перший Ту-104, що приземлився у «Борисполі» в 1959 році, доставив 100 пасажирів і 1600 кілограмів вантажу

У повоєнні роки киянам спочатку служив старий Жулянський аеродром, з якого для Києва ще в 1924-му почалося регулярне пасажирське повітряне сполучення. Будівлю аеровокзалу в Жулянах збудували в 1949 році за проєктом архітектора Віктора Єлізарова — одного з авторів оновленого Хрещатика. Туди можна було проїхати прямо з центру міста звичайним тролейбусом. Аеропорт в Жулянах успішно забезпечував приймання тодішніх моделей літаків, таких як багатомісний Іл-14 або невибагливий біплан Ан-2.

Однак вимоги часу змушували перейти до нових повітряних машин, набагато швидших та містких. Для Радянського Союзу важливий етап у розвитку цивільної авіації почався з появи турбореактивного літака Ту-104. Його характеристики дозволяли істотно збільшити перевезення, більш ніж удвічі скоротити час польоту. Ось тільки виявилося, що розміри злітно-посадкової смуги київського аеропорту не дозволяли приймати Ту-104.

Проблему потрібно було вирішувати терміново, і керівництво Цивільного повітряного флоту прийняло рішення влаштувати новий, більш потужний аеродром в іншому місці. Для його розміщення в 1959 році вибрали територію поблизу Борисполя — райцентру Київської області. Історія цього міста, названого на ім'я сина Володимира Великого — князя Бориса, що загинув мученицькою смертю, почалася ще в епоху Київської Русі. Проте за короткий час після його залучення до авіації назва «Бориспіль» стала асоціюватися для мільйонів людей в першу чергу з польотами.

Уже в липні 1959-го на Бориспільському летовищі приземлився перший Ту-104, який прилетів з Москви. На його борту було 100 пасажирів і 1600 кілограмів вантажу. Час перельоту склав всього 70 хвилин. Попит на швидкісне сполучення між двома столицями був дуже великий, і через лічені дні на тому ж маршруті ввели ще один рейс. Незабаром почалися щоденні польоти Ту-104 між Бориспільським аеродромом та Ленінградом. Цьому не завадила навіть практична відсутність зручних будівель для пасажирів. Спочатку аеродром мав лише кілька невеликих будиночків та наметів, потім з'явився дерев'яний пасажирський павільйон.

Тим часом в інституті «Київпроєкт» велося проєктування повноцінного аеровокзалу. Авторами проєкту стали архітектори Анатолій Добровольський, Олександр Малиновський, Дмитро Попенко, інженер Михайло Панич та інші. 60 років тому, в 1961 році, неподалік від тимчасового павільйону встановили великий щит із зображенням проєктного макета. Пасажири могли милуватися майбутньою спорудою та оцінити його архітектурні якості, характерні для періоду так званої боротьби з надмірностями.

Аеровокзал під залізобетонним вітрилом став символом підкорення людиною повітряного простору

Будівництво аеровокзалу «Бориспіль» завершилося в 1965 році. Головною будівлею складного, функціонально насиченого комплексу став великий корпус довжиною 240 метрів та шириною 50 метрів, обсяг якого склав понад 100 тисяч кубометрів.

Будівля була розділена на два основних яруси. У нижньому знаходився операційний зал, здійснювалися приймання та відправлення пасажирів. Для обслуговування рейсів в межах СРСР використовувалися ліве крило та центральна частина вокзалу, для міжнародних перельотів — праве крило. Чіткий розподіл потоків дозволив відокремити пасажирів, що відлітають, від тих, що прибувають, і забезпечив пропускну спроможність аеровокзалу до 1600 осіб на годину. Другий ярус, з'єднаний широким пандусом з першим, був призначений для тривалого очікування. Тут передбачалися приміщення для відпочинку, побутових послуг та торгівлі, були два кафе та ресторан на 200 місць.

Особливу виразність корпусу аеровокзалу надавало покриття центрального залу — криволінійна оболонка із залізобетону розміром 48 на 58 метрів, яка спирається по контуру на похилі залізобетонні колони. З далекої відстані ця оригінальна деталь сприймається як надуте вітрило, а на тих, хто всередині, справляє враження легкості та вільного простору. Вертикальним акцентом всієї композиції стала 11-поверхова вежа зі службами забезпечення польотів.

Як прикраса інтер'єрів були застосовані керамічні панно. Художники Іван Литовченко, Валерій Ламах та Ернест Котков виконали кілька монументальних композицій. Тематично вони були тісно пов'язані з тодішньою ідеологією. Мистецтво повинно було пропагувати «світ, працю, братство та щастя усіх народів». У приміщенні ресторану знаходилося панно «Київ» — зображення кількох пам'яток столиці України (щоправда, головним чином радянського походження). Ключове місце в художньому оформленні зайняло панно «Людина підкорює небо». Пластична фігура людини, що летить, на стіні центрального залу виглядала яскраво та динамічно.

Старий термінал законсервували та лише в разі підвищеного навантаження повертають до роботи

Попри істотну віддаленість (18,5 км від в'їзду до міста), аеропорт «Бориспіль» успішно грав роль «повітряних воріт» Києва. Жителі міста звикли до того, що на майданчику поруч з Центральним агентством повітряних сполучень поблизу площі Перемоги вдень і вночі можна було сісти в спеціальний автобус «Політ». Він курсував за чітким графіком між містом та аеропортом. Основна частина його маршруту пролягала по Бориспільському шосе — зразковій швидкісній дорозі, що починалася від нинішньої Харківської площі. За популярною версією, основним приводом для облаштування цієї траси було прагнення не зганьбитися, коли в 1972 році столицю України зібрався відвідати американський президент Річард Ніксон.

Виразна архітектура зробила аеропорт вельми «кіногенічним». Його характерні будови можна побачити в художніх фільмах, для перерахування яких вже не вистачить пальців обох рук, таких як «Інспектор карного розшуку», «Анна і командор», «Така вона, гра», «Останній гейм», «Жінки жартують серйозно». Бориспільський аеровокзал з'явився на значках та поштових листівках.

Йшли десятиліття, і рівень світових стандартів організації авіаперевезень неухильно підвищувався. Зважаючи на це, доводилося не раз переглядати вихідне планувальне рішення аеровокзалу, проводити реконструкції та прибудови (частина керамічних панно при цьому зникла). Все швидшими та місткими ставали моделі літаків, які приймав «Бориспіль». Але особливо помітні зміни почалися після розпаду СРСР.

Столиця незалежної України налагодила повітряне сполучення з містами усього світу. Руйнування «залізної завіси» дало можливість тисячам і тисячам киян безперешкодно здійснювати ділові або культурні поїздки в різні країни. Зрозуміло, що внаслідок всього цього авіалінії працювали з підвищеним навантаженням. Знадобилося істотне розширення аеропорту «Бориспіль».

У свій час вихідний аеровокзал залишався головним терміналом (з позначенням «B»), приймаючи й внутрішні, й міжнародні рейси. Зліва від нього влаштували термінал «А» тільки для перельотів в межах України, праворуч — термінал «С» з комфортними умовами для VIP-пасажирів. Однак потім був збудований новий величезний термінал аеропорту з позначенням «D». Його фасад простягнувся довгою заскленої стрічкою уздовж шляху до колишнього комплексу.

У 2012 році цей термінал відкрили для міжнародних перельотів, з 2014-го сюди перевели також внутрішні рейси. Його пропускна здатність (3000 пасажирів на годину) майже вдвічі перевищила старий термінал «В». І будівля опинилася на узбіччі невтомної діяльності аеропорту. Її законсервували та лише час від часу, у разі підвищеного навантаження, повертають до роботи. Але колишні архітектурні форми терміналу «В» цілком ще можна впізнати. Як вплинуть на його долю нові реалії, пов'язані з карантином та скороченням числа пасажирських польотів, покаже час.

На фото в заголовку: Будівництво аеровокзалу. Початок 1960-х років

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News