ПОИСК
Інтерв'ю

Олександр Мартиненко: «Деякі нинішні політики досі не розуміють, навіщо йшли до влади»

6:30 19 травня 2021
Олександр Мартиненко

20 травня 2019 року Володимир Зеленський урочисто прийняв присягу президента України. У своїй програмі й під час виборчої кампанії він щедро роздавав різні обіцянки — від нульової толерантності до корупції на всіх рівнях, детінізації економіки та прозорих податків до професійної армії, чесних судів і виборів за відкритими списками. А ще він говорив про завершення війни, повернення тимчасово окупованих територій та відшкодування агресором нанесеної нам шкоди.

Його інавгураційна промова була дуже емоційною. Цитувати її одне задоволення. Ось кілька фрагментів.

«Ми повинні стати ісландцями у футболі, ізраїльтянами — в обороні рідної землі, японцями — у технологіях, швейцарцями — в умінні щасливо жити одне з одним, незважаючи на будь-які розбіжності».

«Щоб наші герої більше не гинули, я готовий на все. І я точно не боюсь ухвалювати складні рішення, я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і, якщо буде потрібно, — я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир. Не втрачаючи наших територій».

«Безумовно, окрім війни, є ще багато бід, які роблять українців нещасливими. Це шокуючі тарифи, принизливі зарплати та пенсії, болючі ціни, неіснуючі робочі місця. Це медицина, про покращення якої говорять здебільшого ті, хто ніколи не лежав з дитиною у звичайній лікарні. Це міфічні українські дороги, які будуються та ремонтуються тільки у чийсь бурхливій уяві».

«Ми збудуємо країну інших можливостей. Де всі рівні перед законом, де є чесні та прозорі правила гри. Одні для всіх».

«Протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці усміхалися. Це була моя місія. Тепер я робитиму все, щоб українці принаймні більше не плакали».

Що у команди президента виходить реалізувати з «громаддя планів», а що — ні й чому? Про це «ФАКТИ» поговорили з генеральним директором інформагентства «Інтерфакс-Україна» Олександром Мартиненком.

«Професіоналізм не гарантія радості для всіх»

— Олександре Владленовичу, два роки тому президент Зеленський вступив на посаду. Одні сподівалися, що з його приходом до влади почнуться довгоочікувані зміни, на які насправді був запит суспільства, інші відчували як мінімум скепсис з цього приводу, треті — серйозно побоювалися розвалу країни. Як, на ваш погляд, Україна під керівництвом Зеленського прожила цей період?

— Давайте почнемо з того, чому власне Зеленський став президентом. Дійсно було 73 відсотки підтримки і все інше. Але, будемо реалістами, його обрали перш за все тому, що люди не хотіли, щоб переміг Порошенко. Це було класичне протестне голосування, тому жодного значення не має, що Зеленський обіцяв у своїй програмі та що зробив.

— Чому?

— Тому що його реально обрали для того, щоб завершити період президентства Порошенка. Було лише бажання, щоб усе стало не так, як раніше, щоб кудись поділися ті, хто, як вважали виборці, знаходилися біля корита досить довго. А Зеленський був тільки інструментом для реалізації цього очікування. І все.

Коли зараз згадують його передвиборну програму… Я, наприклад, вже й не пам'ятаю, що там було. Більш того, мені це зовсім не цікаво.

"Протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці посміхалися. Це була моя місія. Тепер я буду робити все, щоб українці принаймні більше не плакали», - пообіцяв на інавгурації президент Зеленський

— Головна обіцянка Зеленського — повне перезавантаження влади.

— Безумовно, воно трапилося. У нас пройшла справжня електоральна революція. Влада — і виконавча, і законодавча — дійсно перезавантажилася. Після парламентських виборів вперше у нашій історії (правда, думаю, і в останній раз) з'явилася парламентська монобольшість: влада належить одній політичній групі. Спершу вона була просто групою товаришів, зібраною випадковим чином, потім почався процес оформлення її у політичну групу, який триває досі. Мені здається, що на місці цієї групи товаришів з часом з'явиться кілька команд, сформованих за політичним принципом, за естетичними уподобаннями, за принципом любові та нелюбові до того або іншого політика. «Слуга народу» — це такий собі бульйон. З нього може вийти суп, може — компот або щось взагалі неїстівне. У нас немає досвіду прогнозування подібних процесів, тому не можна передбачити, чим все закінчиться. Чистий експеримент.

Перезавантаження влади трапилося ще й тому, що з «обойми» випало дуже багато представників попередньої влади, які там знаходилися довгі роки, а потрапили ті, хто навіть не мріяв там опинитися. Причому багато хто не розумів, навіщо туди йшли, а деякі не розуміють досі. Є ті, хто розуміють, тільки отримуючи зарплату.

— І як з цією радістю бути? Чекати, коли вони стануть професіоналами? Не дуже велика розкіш для країни, де триває війна, яка до того ж стоїть перед новими колосальними викликами?

— Насправді, як це не дивно звучить, професіоналами деякі з них (не всі!) стають. І дійсно вчаться мистецтву управління. Історію двох років правління Зеленського було б логічно розділити на два періоди — коли головою Офісу президента був Богдан і коли ним став Єрмак.

Період Богдана — це така класична початкова школа, де люди абсолютно не розуміли, куди потрапили, творили все, що їм заманеться. Таке собі свято непослуху, яке тривало приблизно до весни 2020 року. Причому вони робили усякі речі — і хороші, і погані. Наприклад, був турборежим, коли парламент приймав по вісім законів у день. Як до нього ставитися? З одного боку, на виході сирі тексти, з іншого — прийняті тоді закони (їх, до речі, вітали усі наші партнери, включаючи країни G7) багато в чому змінили й змінюють країну. Те, що вони не дуже якісні, — правда, тому що їх мало хто читав.

«Історію двох років правління Зеленського було б логічно розділити на два періоди — коли головою Офісу президента був Богдан (на фото) і коли ним став Єрмак», — каже Мартиненко

— Неякісні закони — це ж огидно.

— Дайте відповідь на запитання: що краще — прийняти не дуже якісний, з якимись пробілами закон або професійно написаний лобістський, завдяки якому деякі персонажі вкрадуть мільярди доларів? Зрозуміло, що в ідеалі у парламенті мають працювати чесні професіонали з кришталево чистою, нічим не заплямованою репутацією. На жаль, маємо те, що маємо.

Тепер про другий період. Коли головою Офісу став Єрмак, з'явилася хоча б спроба створити якісь державні механізми (не кажу інститути, їх ще в нас немає) прийняття рішень і їхньої реалізації. Усе це іде дуже складно та далеко не завжди виходить, але ці зусилля я бачу. Про них говорить багато що, зокрема й спроба синхронізувати роботу правоохоронних органів. Чи все виходить? Ні. Тому що все-таки у цій команді зібрані різні люди, як ми вже говорили, а багатьом з них варто було вирушити назад, на вулицю, де їх знайшли.

Серед них є ті, які навчаються (у «Слузі народу» 20−25 відсотків депутатів мають шанс у майбутньому залишитися у політиці), якусь частину взагалі ніхто не бачить — вони десь поховалися, плюс є люди, абсолютно непридатні до роботи. Те, що є група тих, хто вчиться й прогресує, дає мені привід зберігати якийсь оптимізм. Тому що два роки тому він був, прямо скажемо, ні на чому не заснований — просто на відчуттях. Зараз цього оптимізму, може, стало менше, але тепер я розумію, на чому базується його невелика частка, що залишилася.

Я не згоден з тими, хто каже, що це все — тупиковий шлях розвитку держави та треба терміново повернути у владу професіоналів. Професіоналізм, як я вже говорив, не гарантія радості для всіх.

«Єрмак важлива людина у команді, але він не взяв Зеленського у полон»

— У лютому 2020 року Зеленський дав вам ексклюзивне інтерв'ю. Ви потім сказали: «Я побачив людину, яка дійсно хоче увійти в історію та щось зробити для України». Зеленський увійде в історію України?

— Безумовно.

— Як реформатор?

— Як він увійде в історію України, сьогодні не скаже ніхто, і я в тому числі, тому що він зараз навіть не на середині свого шляху.

— Але два роки — це все-таки багато. Уже можна робити якісь висновки.

— Багато, але, повторю, — навіть не середина шляху. Як показує досвід, визначальними стають останні роки каденції, за якими ми пам'ятаємо президентів. Як правило, вони значно гірші, ніж початкові, і якщо Зеленський поламає таку традицію, буду дуже радий.

З одного боку, президент у другій частині своєї каденції стає досвідченішим і краще розуміє процеси управління державою. З іншого — з'являється маса спокус і бажання, звичайно, зберегти владу. Практика показує, що друга частина першої каденції президента — це історія збереження влади й робота на другий термін.

— Не можу не запитати про роль Єрмака в команді президента. ЗМІ пишуть про нього у виключно негативному ключі — безмежний вплив на Зеленського, доступ до тіла тільки через нього, інтриги проти опонентів. Шлейф тягнеться той ще.

— Звичайно, його демонізують. Будь-яка людина, що знаходиться на такому рівні, завжди піддається атакам. І з Богданом було те ж саме. Його теж демонізували, зайве, з моєї точки зору. Єрмак важлива людина у команді, але він не взяв Зеленського у полон.

— Його насамперед звинувачують в тому, що він створив для Зеленського теплу ванну…

— Це не так. Хоча дійсно, як мені здається, без нього ключові рішення не приймають. Більшою мірою він важливий у зовнішній і кадровій політиці, в економіці менше. Звичайно, він важливий, але ще ж є й Тимошенко, і Шефір, і інші люди, які мають певну вагу.

"Єрмак важлива людина у команді, але він не взяв Зеленського у полон", - вважає генеральний директор агентства "Інтерфакс-Україна"

— Одна з основних претензій до Зеленського — відсутність чіткої стратегії. Ми досі не розуміємо, куди й як він збирається вести країну. Ви теж про це неодноразово говорили. Цитую: «Президент і його команда зайняті тільки тим, що розгрібають поточні проблеми. Ніхто реально про стратегію не думає. У нашій владі рівень стратегічного планування — до кінця поточного тижня. Потім приходить понеділок, проходить нарада, де визначається новий рівень стратегії — до п'ятниці».

— В останні кілька місяців бачу якісь натяки на те, що вони вже прагнуть уявити, що буде через два місяці.

— Горизонт бачення у два місяці — якось зовсім негусто.

— У порівнянні з тим, що було, це дуже багато, повірте мені. Це, може, і маленький крок для звичайної людини, але це величезний стрибок для президента та його команди. («Маленький крок для людини — гігантський стрибок для людства» — історична фраза американського астронавта Ніла Армстронга, коли він ступив на поверхню Місяця. — Авт.). Раніше дійсно було зовсім сумно, тому що у п'ятницю закінчувалося одне життя, а у понеділок починалося наступне.

— І коли цей підхід став змінюватися?

— Напевно, цієї зими — у грудні-січні. У всякому разі, в цей час і закони деякі прийняті, ну й історія з Медведчуком трапилася зовсім недавно. Адже зрозуміло, що вона не спонтанна й не вчора придумана. Це політична та юридична операція, якщо хочете.

Якби це сталося півтора роки тому, все закінчилося би дуже гучним брифінгом, а на наступний день усі забули би про це. А зараз ми бачимо конкретні дії та зібрану доказову базу, хоча її якість нам поки незрозуміла.

Практика рішень РНБО, які кілька разів урізноманітнили наші п'ятничні вечори, значно менш ефективна. Однак у будь-якому випадку був посланий сигнал (думаю, це було головним завданням) усім елітам, у тому числі регіональним: хлопці, ми готові на різні кроки, навіть, може, не зовсім законні, але ви потім довго будете це доводити, а поки ми вам влаштуємо проблеми. І цей сигнал багато людей почули. Повірте, вони до нього ставляться досить серйозно.

— Однак є й такі коментарі: «Нехай ці хлопчики граються, а наш караван іде».

— Це не так. Тому що з'ясувалося, що хлопчики у п'ятницю ввечері здатні якщо не зупинити, то пригальмувати караван і завдати тим відчутної матеріальної шкоди дорослим солідним дядькам. Тому до хлопчиків почали ставитися набагато серйозніше, ніж раніше. Може, над ними ще гигикають. Може, кажуть: «Та нічого у них не вийде, ці санкції РНБО — дурниця». Насправді зрозуміло, що без кримінальних справ ці санкції висять у повітрі. Але вони приносять конкретні збитки конкретним бізнесменам.

Так що те, що відбувається, дає підстави говорити, що певним механізмам роботи у політиці, економіці та бізнесі вони вчаться.

«Багато з тих, кого призначають керівниками держкомпаній та областей, не повинні навіть на гарматний постріл підійти до влади»

— Назвіть два-три глобальних досягнення влади й два-три проколи.

— Напевно, за важливістю це закон про приватизацію землі. Ми цю дійсно революційну історію коли-небудь оцінимо. Інших глобальних досягнень, крім цього, чесно кажучи, поки не бачу.

Що стосується зовнішньої політики, можна сказати, що ми за ці два роки багато не програли, може, навіть взагалі нічого не програли. Зрозуміло, що ми не стаємо набагато сильнішими, але, як ви пам'ятаєте, весною 2019-го багато хто передрікав і чекав поразки у цьому сегменті. Дрейфу у бік Росії не сталося просто тому, що цей конкретний президент завжди буде озиратися на суспільство та його яскравих представників. Навіть тоді, коли робити цього не слід…

«Практика показує, що друга частина першої каденції президента — це історія збереження влади й робота на другий термін», — зазначив Мартиненко (фото ua.depositphotos.com)

Тепер про проблеми й помилки. Звичайно, це кадри. У центрі та у регіонах іноді призначають взагалі невідомо кого — за принципом знайомств і особистих симпатій. Обов'язково потрібен професійний та якісний відділ кадрів, або, як кажуть, HR-служба (Human resources — людські ресурси. — Авт.). І влада, і ми всі через її відсутність втрачаємо чимало. Адже багато хто з тих, кого призначають керівниками держкомпаній та областей, не повинні навіть на гарматний постріл підійти до влади.

Ще не можна не сказати про пандемію. Як мені здається, якщо б її не було, зміни відбувалися б трошки краще й ефективніше.

— Але пандемія — вже даність.

— Пандемія вплинула, крім усього іншого, і на надходження інвестицій, і на економічне зростання, і настрій суспільства. Якби її не було, в країні з'явилися б гроші. Коли приходить новий президент, особливо популярний, інвестори апріорі сподіваються на формування ефективної влади. А потім все встало на паузу. Локдауни, закриття кордонів і все інше призвели до того, що ці гроші не прийшли. Це перше.

Друге. Зрозуміло, що всі вчаться, у тому числі й на своїх помилках. Просто вийшло, що дійсно слабка, не дуже ефективна, недосвідчена та не стратегічно думаюча влада раптом зіткнулася з викликом, з яким не змогла, прямо скажемо, впоратися. Цей колосальний виклик не всі у світі витримали, причому навіть країни з хорошими економіками та налагодженими системами охорони здоров'я (у нас, як відомо, охорона здоров'я була у стані полурозвалу). Зеленському не пощастило. І всім нам не пощастило, оскільки фактично на півтора року ми були вибиті з життя. Це не у виправдання, але, коли ми говоримо про результати дворічного правління, таку обставину не можна ігнорувати.

Думаю, якби ця команда змогла реалізувати все, що хотіла (провести податкову амністію, закінчити історію з приватизацією землі й залучити гроші), була б інша ситуація. З іншого боку, якщо не з'явиться якась чергова зараза і якщо все знову не завмре, у другій половині терміну обстановка може змінитися на краще. Справа у тому, що економісти очікують вибухового зростання світової економіки, починаючи з другого півріччя 2021 року, тому що звільняються нові ринки, знімаються перешкоди й таке інше. Раз світ повертається до зростання економіки, то й ми повернемося. І це, до речі, може спрацювати на Зеленського у контексті другого терміну.

— У квітні 2019 року, напередодні другого туру, в інтерв'ю «ФАКТАМ» ви сказали: «У політтехнології є така категорія — пластиліновий кандидат. Це той, кого люди ліплять самі». Кого ми зліпили?

— Ми зліпили насправді щось середнє між героєм серіалу «Слуга народу» та класичним президентом України. Все ж таки і за психологією, і за характером, і за звичками Зеленський відрізняється від попередніх глав держави. Головне, мені здається, що у нього немає бажання заробити гроші та перетворитися на олігарха. Це те саме бажання, яке у багатьох його попередників було базовим.

Чого поки немає, так це, напевно, глибини розуміння стратегії. Чи з'явиться вона, не знаю.

«Пластиліновий кандидат» — це людина, образ якої кожен ліпить як хоче. Тепер просто треба запитати: а народ саме цього хотів? А потім відкрити соціологічні опитування (слава богу, їх неймовірна кількість). Усі сходяться на одному: Зеленський залишається найпопулярнішим політиком з відривом у 10−12 відсотків від найближчих конкурентів. Це означає, що як мінімум відсотків 40 тих, хто за нього голосував, в цілому ним задоволені. З іншого боку, можна сказати інакше: ці 40 відсотків не бачать нікого, крім нього, за кого можна було б проголосувати, що теж правда. Тому що всі інші політики, чиї прізвища знаходяться в рядках опитувань нижче Зеленського, — традиційні. Вибрати їх — це повернутися у минуле, а цього, на мою думку, не хоче ніхто. Навіть далеко не всі з тих, хто підтримував Бойка та ОПЗЖ, хочуть повернутися у 2013 рік.

— «Поверніть усе, як було до війни».

— Ну так. Минуло вісім років, хтось подорослішав, хтось постарів. Життя для нас розділилося на до і після 2014 року. Треба дивитися у майбутнє, а не у минуле. А у майбутньому наш народ, можна сказати пафосно, не бачить нікого зі старих політиків.

«Зеленський дуже довго звикає до людей»

— Дуже часто з'являється інформація про серйозні конфлікти у команді президента. «В товарищах согласья нет»?

— Я, наприклад, такого не бачу. Чесно.

— Але дивіться. Його минулі соратники — колишній глава Офісу президента Богдан, колишній прем'єр-міністр Гончарук, екс-генеральний прокурор Рябошапка — перейшли у табір опонентів і тепер серйозно критикують Зеленського. Це один момент. Другий — кажуть, на Банковій багато часу й сил витрачається на інтриги та з'ясування стосунків. Це нормальне явище?

— Історія з Рябошапкою, Гончаруком, Богданом не надто нормальна. Під час першого періоду людей брали на роботу, не думаючи про те, підійдуть вони під цю посаду — не підійдуть, годяться — не годяться. Тобто був такий хаотичний пошук соратників. Але оскільки він був хаотичним, то так само хаотично соратники потім і розбігалися.

— А як Зеленський реагував на це?

— Важко. Тому що всі прекрасно розуміли, що це були помилки, а зізнаватися у своїх помилках не любить ніхто. Думаю, що цю історію вже пройшли. Зрештою, у помилках немає нічого страшного й поганого, головне — їх не повторювати.

Тепер, мені здається, у них з'явилася інша крайність — вони бояться помилитися. Дуже довго підшукують людей («може, він не підійде», «цього, напевно, не треба, давайте іншого подивимося»), а час йде, працювати нікому. Ще раз повторю: дуже потрібна кадрова служба.

Що стосується розбіжностей у самій команді, знаєте, вони бувають різні — деструктивні й ті, з якими можна жити. Деструктивний процес — це коли один член команди цілий день думає, як «замочити» колегу. Ніхто не працює, усі займаються виключно цим. А є процес робочий, коли дискусії з приводу, умовно кажучи, прийняття якогось рішення переходять у конфлікти. Але конфлікт має якось вирішуватися. Наприклад, посперечалися, посварилися, образилися один на одного, а потім президент прийняв рішення, всі зітхнули й почали працювати.

— Третейським суддею виступає Зеленський чи хтось інший?

— Можу помилитися, тому що не сиджу на нарадах, але мені здається, що він часто приходить вже зі своєю думкою. Коли є кілька варіантів, а у нього якийсь свій погляд формується перед тим, підлеглим часто доводиться дуже багато попрацювати, щоб його змінити. Іноді думка інтуїтивна, іноді логічна, іноді нелогічна, проте — своя.

— А хто впливає зараз на Зеленського?

— Шефір, Єрмак, Тимошенко, Баканов, Костюк.

— А Ахметов?

— Ми ж зараз про членів команди говоримо. Насправді найближче оточення Зеленського не змінилося. За великим рахунком, усі, хто прийшли весною 2019-го до влади (сказав би, таке близькокриворізьке коло), залишилися при ньому. Не очікую появи когось принципово нового, тому що Зеленський, вважаю, — людина консервативна. Він дуже довго звикає до людей. З одного боку, це непогана якість. З іншого, негатив теж є, бо якщо ти не віриш людині, а змушений з нею працювати, то нічого хорошого не буде. Втім, ми бачили дуже багато довірливих президентів, поруч з якими знаходилися аферисти.

— Серіал «Слуга народу» завершується тим, що Голобородько все-таки вдається зшити країну. У Зеленського це вийде?

— У серіалі країна спочатку розпалася на князівства. Пам'ятайте, там була карта поділеної України? І небезпека на початку президентства Зеленського, до речі, така була, і деякі члени команди це розуміли. Як сказала одна людина, яка має відношення до створення сценарію фільму «Слуга народу — 3», «ця карта — мій біль». Маю на увазі не поділ України на дві частини, як планувала Росія, а небезпеку феодалізації. До речі, багато хто вважає, що цей процес триває й зараз. Нам розповідають, що це прекрасно та чудово — влада переходить на місця й таке інше. Це все добре, але паралельно існує ризик формування такої собі кланової структури, причому на регіональному рівні.

Ще у минулому році я оцінював досить високо загрозу того, що розпад країни за феодальним принципом може статися. Загроза не пройшла, але для цього необхідні як ефективне місцеве самоврядування, так і центральний державний механізм.

Проте все одно у мене гостре відчуття, що ще не до кінця є розуміння, як у процесі децентралізації уникнути цього поділу. Маю тепер на увазі вже не стільки західно-східне зшивання — тепер потрібно зшивати трошки глибше.

Дуже часто соціологи ставлять респондентам правильне питання: ким ви себе більше відчуваєте — жителем міста, області чи громадянином країни? Я глибоко переконаний, що люди мають відчувати себе перш за все громадянами України, а вже потім жителями Одеси, Харкова, Львова та інших міст. Відповідь на це питання — це завжди показник того, наскільки країна схильна до дезінтеграції.

Справа у тому, що влада завжди є. Центральна та регіональна влада — це як сполучені посудини. Ідеальна історія — це баланс, коли свої повноваження є у центральної влади та у регіональної.

"Насправді найближче оточення Зеленського не змінилося. За великим рахунком, усі, хто прийшов весною 2019-го до влади (сказав би, таке близькокриворізьке коло), залишилися при ньому", - говорить Олександр Мартиненко

«Ми до всіх президентів ставимося скептично»

— У березні-квітні нам довелося дуже серйозно похвилюватися через провокації, які влаштувала вічно граюча м'язами Росія. Деякі дуже авторитетні експерти вважають, що загроза повномасштабної війни була цілком реальною. Чи готова була президентська команда до найгіршого варіанту розвитку подій?

— Чесно кажучи, не думаю, що вони до кінця вірили у можливість такого сценарію і що хтось серйозно готувався до того, що доведеться відбивати танкові атаки, умовно кажучи, на Херсон. Мені видається, що вся ця історія, затіяна Росією, більше показова.

— Якесь тестування?

— Так. Це більшою мірою була інформаційна операція, ніж реальна. Ну і тренування по перекиданню військ — армія не повинна сидіти на місці, їй треба постійно рухатися, щоб жирок не з'являвся. Кремль отримав якісь відповіді на свої питання — як буде реагувати та діяти Захід, які механізми він включить… Думаю, що Росія своє завдання виконала.

Чи виконали ми своє? Ось тут слід просто відповісти на наступні питання. На що здатні українська армія й українське суспільство в разі, якщо вторгнення станеться? Яка частина нашого суспільства зустріне іноземні військові частини з квітами, яка — мовчазно, а яка — буде чинити опір? Яка частина нинішніх чиновників одразу ж піде найматися на роботу в якості голів райадміністрацій? Ця проблема складніша та глибша, ніж просто технічні дії у відповідь на агресію.

Насправді люди в основній своїй масі не політизовані. Ми іноді думаємо, що всі приймають рішення (подобається кандидат — не подобається, він за «русский мир» чи ні), виходячи з якихось вищих політичних міркувань. Ні.

Називали ж тих, хто голосував за Зеленського, «мовчазна й абсолютно незрозуміла більшість». Так ось, цих людей, багато з яких живуть на південному сході (де Зеленський отримав у другому турі 85 відсотків підтримки), він як президент України (навіть у нинішній боротьбі з Медведчуком і закриттям проросійських телеканалів) все одно влаштовує.

Про що це говорить? Про те, що багато наших політиків придумали південний схід України як якусь політичну силу, а її просто немає. Зрозуміло, що є проросійські виборці, ці умовні 10−12 відсотків, які вважають, що Радянський Союз розпався неправильно й підлягає відновленню. Але жителі південного сходу зараз сприймають президента України як президента своєї, а не чужої країни (це, до речі, заслуга не стільки Зеленського та його діяльності, скільки самого факту його існування). Це важливо. Тому що, будемо реалістами, Порошенко для них був президентом не їхньої країни. Але тих, хто чекає приходу Росії…

— …дуже багато. І це лякає.

— Ні-ні. Ще раз кажу: люди в основному живуть своїми звичайними обивательськими інтересами. І те, що зараз відбувається в Україні, багатьом їхнім інтересам відповідає. Звичайно, комусь хочеться мати міцного всемогутнього «батьку» — як Путін і Лукашенко. Але Україна все-таки країна інша. У нас так історично склалося, що ми до всіх президентів ставимося скептично. І це вже наша традиція, що, до речі, добре.

Так ось, мрій про Путіна (про українського Путіна, про російського Путіна, про справжнього Путіна — неважливо), мені здається, буде з кожним роком все менше й менше. Адже це в основному старше покоління. А молодому поколінню не потрібні ні Путін, ні Лукашенко, ні Саддам Хуссейн. Їм хочеться нормально жити та працювати. В Україні чи не в Україні — вони космополітичні. І до цього теж треба готуватися. Тому що з часом люди перестануть вже так любити свої національні держави. Особливо українську — не дуже ефективну і не дуже лояльну до своїх громадян. Але ось саме цей прошарок, який з кожним роком буде все більше і більше і який, можливо, не дуже відданий ідеям побудови держави Україна, скажімо так, вже точно не потерпить іноземного втручання та появи якогось зовнішнього правителя.

— Під час виборчої кампанії Зеленський запевнив, що йде на один термін. Однак уже є чимало сигналів, що на Банковій щосили готуються до другої каденції. Нам завжди приводять традиційні аргументи: «не можу кинути все на півдорозі, залишити недороблене, я обіцяв людям виконати ось це». Чи необхідна країні друга каденція Зеленського?

— Я це запитання ставив у своєму інтерв'ю торік. Але, оскільки відповідь не увійшла до підсумкової версії, не можу її озвучити. Коли-небудь розповім.

Насправді президент відповідає на запитання про свою другу каденцію першою каденцією. Ось приблизно до кінця четвертого року вся його діяльність (поточна державна робота, про яку ми зараз говорили, економічна та політична ситуація у країні) і стане відповіддю на запитання про другий термін. До нього не треба готуватися. Сьогодні, мені здається, слід викинути з голови ці ідеї всім — і у владі, і де завгодно, і думати про те, як попрацювати ці два-два з половиною роки. А потім життя покаже. Хлопці, якщо у вас не буде реальних конкурентів (а я, чесно кажучи, не зовсім розумію, хто ними може стати), звичайно, ви підете на другий термін і виграєте ці вибори.

Але якщо у вас будуть серйозні проблеми під час першого терміну і ними скористаються опоненти, тоді хоч пишіть програми, хоч не пишіть, все одно можете програти. Тому на їхньому місці я зараз про це взагалі не думав би і не говорив би. Напевно на Банкову вже бігає народ і розповідає, як «ми будемо вигравати вибори». Але це абсолютно марне сьогодні заняття. Чи потрібна друга каденція Зеленського країні — питання філософське, бо для цього треба запитати у країни, а не у окремого її громадянина.

2024-й багато в чому визначить найближчу перспективу, адже протягом цього року пройдуть президентські вибори в Україні, у Сполучених Штатах і у Російській Федерації. Чи можна допустити, що після цих трьох кампаній все зміниться? Можливо все. Але насправді світ змінюється вже зараз — щодня і щомісяця з такою швидкістю, якої ніколи не було. У 2024 році президента України може обирати зовсім інша країна. Не та, яка обирала Зеленського на перший термін.

1570

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.