«З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому»: історія переселенки
Велика родина Опальків до повномасштабного вторгнення мешкала в невеликому селищі міського типу Іванівка Генічеського району на Херсонщині. Населений пункт потрапив під окупацію в перший день великої війни. Через місяць з лишком після окупації Сергієві батьки вивезли на безпечну територію сина з невісткою, яка невдовзі мала народити другу донечку, та дворічну внучку. І ще кілька місяців Оксана з чоловіком допомагали евакуюватися односельцям. А коли бажаючі втікати від окупації скінчились, Оксана — медсестра у місцевому дитсадку — пішла на курси військової медичної підготовки, щоб стати на захист України. Разом з нею пішов до війська і сторож дитсадка, Сергій Крамчанин, Оксанин цивільний чоловік. Бо в них так по життю — куди одне, туди й друге. Загалом Сергій Григорович обмежено придатний до військової служби, оскільки давно втратив кілька пальців на руці. Але машину добре водить, тож став водієм у підрозділі.
На війні подружжя з вересня 2022 року.
Свекруха і свекор. Вивезли всіх з окупації, а тоді пішли у ЗСУ
— Свекруха у мене бойова жінка, з характером, — усміхається невістка Оксани, Юлія Заграй. — Це вона настояла на тому, щоб вивезти нас з окупованої Іванівки. До того всі боялися самостійно покидати селище, бо в перший же день великої війни росіяни розстріляли автівку наших знайомих, які їхали в Херсон. Загинула вся сім’я.
Отож налякане 8-тисячне населення селища сиділо тихо й нікуди не рипалось. Окупанти поводились не агресивно, але нагнали так багато техніки, що навіть від одного її вигляду ставало страшно. Від гріха подалі, місцеві старались не показуватись військовим на очі зайвий раз.
— Буквально за три дні опустіли всі магазини. Чим далі, тим ставало важче, — розповідає Юлія. — Тоді свекор разом із Сергієм відремонтувати закинутий млин, що належав їхньому знайомому, і стали молоти в ньому пшеницю. Борошно продавали населенню за символічну ціну, і це рятувало багатьох, особливо одиноких бабусь і дідусів.
Між тим у родині Опальків розгорався внутрішній конфлікт. Юлія, яка перебувала на шостому місяці вагітності, умовляла всіх виїжджати, а її стримували, сподіваючись на звільнення Іванівки.
— У нас часто зникав Інтернет, бувало, і на дві доби, і це теж впливало на психіку. А коли він з’являвся, було не краще. Я бачила, як росіяни нищать Маріуполь, і в мені наростав страх і відчай, — голос молодої жінки починає тремтіти. — Боялася потрапити у таке ж пекло. Тому почала шукати у соціальних мережах можливості виїхати. Однак ніхто з родини не зважувався ризикувати. Бо зустрічалося багато відгуків про те, що бажаючих евакуюватися з Мелітополя, звідки був організований «зелений коридор» до Запоріжжя, «кидали» на великі суми. Водії вимагали попередню оплату (зазвичай 400 доларів за людину), а потім зникали. Виїжджати через Херсон було далі й також небезпечно, бо на тому напрямку росіяни часто розстрілювали цивільні автівки. Потім і той маршрут закрили. Зрештою, свекруха сказала свекрові: «Шукай солярку, заправляй машину, самі дітей вивеземо».
.jpg "Донька Юлії Єва з бабусею Оксаною та дідусем Сергієм незадовго до великої війни")
Дорога до Мелітополя по «зеленому коридору» зайняла у біженців цілий день: ворожі блокпости стояли ледь не через кожні 5 кілометрів, і на кожному з них велася перевірка документів, пасажири мусили виконувати команди й виходити з салону. Росіяни звірялися зі списками, в які були занесені прізвища потрібних їм людей…
— На першому блокпосту нам наказали зняти тонування зі скла, інакше, сказали, будуть стріляти в лобове, — пригадує Юля. — Ми так довго з цим возилися… Але, зрештою, рушили далі. Разом з нами у восьмимісному «Мерседесі» їхала ще одна сімейна пара односельців. На щастя, ні до кого з нас претензій з боку «асвабадітєлєй» не було. Дехто з охоронців, щоправда, вимагав грошей за подальший рух.
Та раптом «зелений коридор» з невідомих причин закрився. Приблизно півтисячі машин зупинились — і ні вперед, ні назад.
— Це був величезний стрес, — продовжує моя співрозмовниця. — Десь поряд велися бойові дії, було дуже гучно від вибухів, і всі біженці опинилися у заручниках ситуації. Окрім того, у нас було обмаль їжі, а Єва хотіла їсти. Слава Богу, незнайомі люди поділилися своїми харчами. Ми не знали, чого чекати далі. Аж раптом якийсь водій попереду розвернуся й поїхав полем. За ним почали рушати інші. Це стало справжнім порятунком. Хоча та дорога була дуже небезпечною. Узбіччя трас і поля були замінованими, і ми їхали навмання.
Так ми опинилися у селі Камян’ському Василівського району Запорізької області. Село було розбите майже вщент. Ще відчувався запах пороху й гару. Як виявилося, лише за 15 хвилин до нашого приїзду його перестали бомбити. Дуже гавкали налякані собаки. Було темно. Місцеві, побачивши автівки з уключеними фарами, попросили, насамперед, виключити світло, бо боялися повторних обстрілів. А потім почали зносити нам їжу. Навіть молока дитині принесли. А вже хвилин за двадцять за нами приїхали українські захисники, щоб супроводжувати до Запоріжжя. І лише тоді мене попустило — рідна мова, українська військова форма… Я розплакалася.
Людей пересадили у величезний автобус, волонтери роздали всім їжу, кому треба було — ліки, памперси.
Нас розмістили у дитячому садочку. І там я, мабуть, вперше за місяць з лишком нарешті спокійно, як мала дитина, заснула.
Далі дорога молодої сім’ї пролягла на захід України, а Сергієві батьки повернулися в окупацію, прихопивши попутно людей, які поверталися назад, бо там залишалися їхні рідні. Додому добиралися аж дві доби — транспорт пускали уже через так звану днр.
Друзі. Назбирали банку грошей, щоб купити РЕБ на евакуаційну машину й захистити маму Оксану
Мешканці Іванівки, дізнавшись, що Оксана Анатоліївна з Сергієм Григоровичем першими з селища вивезли дітей, почали й собі просити такої допомоги. Вони нікому не відмовили, труднощів не побоялися. Серед урятованих ними — двотижневий малюк з пороком серця, якому потрібна була термінова операція.
А через п’ять місяців Оксана сказала: «Я йду в ЗСУ!» Після короткотермінових курсів жінку відправили бойовим медиком у підрозділ, який воював на Херсонському напрямку. Сергій Григорович добровільно став у ньому водієм. З тих пір возить захисників на бойові позиції, підвозить боєкомплекти на самий «нуль», ремонтує техніку. За ці два з лишком роки несли службу біля Кринок, під Черніговом, на Сумщині. Наразі їхній 197 батальйон 124-ї бригади ТРО перебуває на найгарячішому напрямку — біля Курахового на Донеччині.
— На жаль, Оксана Анатоліївна, в якої й раніше здоров’я було слабеньке, майже зовсім утратила його на війні, — каже Юлія. — Переміщувати поранених і вбитих — важка фізична робота, не з жіночою силою. Часто буває, розповідає, їдуть за одним «трьохсотим», а привозять одразу п’ятьох. А скільки душевних переживань витрачається на те, щоб повернути пораненого до життя й утримати його!
Внаслідок хронічної втоми у свекрухи з’явилися великі грижі під очима, від чого очі постійно сльозилися, вона аж нічого із-за цього не бачила. Довелося прооперуватись. А недавно перенесла ще одну операцію — тяжкі фізичні навантаження позначились на жіночому здоров’ї. Обидві операції робила за власний кошт, бо якби чекала на державну допомогу, це було б дуже довго. На жаль, під час гінекологічної операції в Сумах їй занесли інфекцію, і за місяць, відведений на реабілітацію, рана як слід не зажила. Медики наполягають на повторній операції, але спочатку треба вилікувати запалення.
На легшу службу жінку, на жаль, так і не перевели. Як і раніше, бойова медикиня Оксана Опалько евакуює поранених і загиблих від поля бою. Попри небезпеку потрапити під бойовий скид з ворожих дронів, які там літають роями.
— Ми з чоловіком (він служить у FPV-підрозділі) думали, як полегшити мамі службу в ситуації, коли вона сама не зовсім здорова. І він запропонував придбати особисту систему радіоелектронної боротьби (РЕБ) на її евакуаційну машину — щоб мати захист від дронів. Так, можна було б попросити волонтерів, і вони купили б систему через благодійний фонд, але в тому випадку РЕБ у підрозділі могли б використати на власний розсуд, — пояснила Юлія. — А купувати систему за власний кошт екіпажу евака, який і так заправляє автомобіль за власний рахунок, витратно. Ну, таке зараз скрізь: військові, отримуючи зарплату, скидаються грошима на потреби підрозділу.
Нещодавно Сергій відкрив банку, поставивши ціль — зібрати 84 тисячі гривень. Така ціна глушилки FPV-дронів на автомобіль. І вже за тиждень була зібрана необхідна сума.
— Ми, відверто кажучи, не очікували, що це так швидко станеться, — усміхається Юлія, — бо знаємо, що збори зараз проходять дуже важко. Хоча у чоловіка багато хороших друзів, вони завжди відгукуються на його заклики у соцмережах на зразок: «Друзі-ухилянти, будь ласка, допоможіть підрозділу відремонтувати машину». Цього разу до збору підключилася давня подруга моєї тітки з Чернівців — полтавська волонтерка Інна Якобенко. Вона спекла смаколиків і розіграла їх у лотерею. Щиро дякуємо своїм друзям, знайомим і незнайомим людям. Але збір, було, застопорився на позначці 70 тисяч. Тоді я звернулася до комунікаційної агенції Gres Todorchuk з проханням розмістити реквізити банки, і буквально за дві з половиною години збір був закритий. Просто неймовірно!
РЕБ уже збирають, за кілька днів він захищатиме евакуаційну машину бойової медикині Оксани Опалько, і це рятуватиме життя багатьох, хто потраплятиме до неї.
Читайте також: Машинка для набивання гільз не витримує: пенсіонер з Полтавщини налагодив удома виробництво «товарів спецпризначення» для бійців ЗСУ
Чоловік. Ледь не потонув під Кринками
Сергій Опалько — турботливий син бойової медикині — пішов служити до війська за мобілізацією влітку минулого року з Нового Роздолу Львівської області, де молода родина з двома маленькими донечками знайшла прихисток в орендованій квартирі. На той час він, маючи затребувану професію зварювальника, працював на підприємстві. Сергій попереджав Юлю: «Якщо дадуть повістку, я піду в ЗСУ, ховатися не буду».
.jpg "Чоловік Юлії Сергій Опалько")
— Одного вечора чоловік просто не повернувся з роботи, — пригадує жінка. — Військовослужбовці ТЦК забрали його прямо на вулиці, не відпустивши навіть попрощатися з сім’єю. Відібрали телефон, і я дві доби не знала, що з ним. Навіть на розшук у поліцію заяву подала… Раптом дзвінок з чужого номера: «Зі мною все добре, не хвилюйся. Проходжу медкомісію», — почула в слухавці. З тих пір мій чоловік несе службу в 36-й бригаді 501-го окремого батальйону морської піхоти. І з тих пір я не сплю ночами, коли він іде на завдання.
Після півторамісячного навчання на кулеметника та гранатометника (фото у заголовку — Авт.) його невдовзі відправили під Кринки на Херсонщині. Там якраз розпочалася контрнаступальна операція ЗСУ. Це був листопад, було холодно. Виконуючи завдання по розширенню плацдарму, хлопці щоночі переправлялися на човнах на лівий берег Дніпра. На жаль, для багатьох це була дорога в один кінець. Там вода, окопу не вириєш і скрізь прилітає… Часто перед виходом на завдання Сергій телефонував і казав: «Якщо зі мною щось станеться, пам’ятайте, що я вас люблю».
Одного разу матрос Сергій Опалько лише дивом залишився живий. Коли їхня група, висадивши бійців на лівому березі й забравши поранених, відчалювала, поряд з човном розірвався ворожий боєприпас. У той самий момент Сергій намагався відштовхнути човна, але не втримався, впав у воду й пішов на дно. В броні, з автоматом… Це випадково (бо стояла темрява) побачив побратим, який сидів скраю. Кинули трос — витягнули. Сергій, злегка контужений, наковтався, щоправда, води, у якій плавало багато трупів, й отруївся. Тиждень після того провів у госпіталі.
А далі знову служба. Нині, отримавши професію оператора БпЛА, виконує завдання на кордоні з Курщиною.
Батько. Живе в посадках, де сховає свою автівку
У ЗСУ воює й батько Юлії, 55-річний Михайло Заграй. Тримав Запорізький напрямок, а зараз водій 33-ї окремої механізованої бригади, яка веде бої під Кураховим.
— Тато у мене «афганець», служив розвідником, — розповідає Юля. — Наше село Мирне Миколаївського району Миколаївської області три тижні було під обстрілами. Але у той час, коли люди ховалися по підвалах (це мені мама розказувала), тато брав зранку свій бінокль і йшов видивлятися, звідки їде ворожа техніка. Про обстановку докладав куратору з ГУР. Одне слово, боровся, як міг. Та коли росіяни обстріляли село фосфорними бомбами, фактично повністю зруйнувавши його, він відпустив домашню живність і вирушив у Чернівці, куди раніше відправив маму. Звідти пішов добровольцем у ЗСУ.
.jpg "Батько Юлії Михайло Заграй")
Минулого року йому видалили дві пупкові грижі, що утворилися від постійного таскання великих вантажів. Тож в штурмовики вже не годиться. Але може доставляти на машині боєприпаси побратимам у посадки. Словом, живе в посадках. Де автівку заховає, там його і дім.
На жаль, окупанти «звільнили» від житла всю велику Юлину рідню. Від її батьківської хати в Мирному лишилось попелище. В її школу влучив снаряд, і будівлю розібрали. Після деокупації дехто, у кого будинки не сильно постраждали, повертається в село — їм з відновленням житла допомагають волонтери. Хтось отримав сертифікати на будівництво нового помешкання. Але жодна родина з дітьми поки що не ризикнула повернутися.
У будинку з розкішним садом, що належав Сергієві та Юлії в Іванівці, жили кадирівці, а тепер його зайняли любителі «руского міра» з Каховки, які переїхали, щоб заволодіти добротним житлом «на халяву». Окупанти налагодили в селищі роботу дитсадків і школи — промивають мізки дітям, яких не вивезли батьки…
Тож велика родина Юлії Заграй опинилася без власного дому. Свекри, якщо випадає вільний час, проводять його в родичів у Запоріжжі, батько їде до тітки в Чернівці, а вона бере чотирирічну Єву з півторарічною Поліною й везе їх на побачення з татком поближче до того місця, де він служить.
— Менша ще не усвідомлює всього, а старша дуже-дуже сумує за татом, — зітхає Юля. — Може й двічі вдень плакати за ним. Щастям було, коли Сергій аж цілих півмісяця провів з нами у відпустці.
.jpg "Юлія та Сергій з донечками. Найкращі дні, проведені разом, коли Сергій був у відпустці")
Важко все це переносити. Сьогодні багато тих, хто залишився без дому, хто втратив рідних, живе з такою ж діркою в серці, як і ми. Та коли, буває, мене накриває хвиля відчаю, коли тяжко на душі, згадую свою родину військових, яким у сто разів складніше, бо вони перебувають у нереальних умовах, щомиті ризикують життям. Вони не бачать, як ростуть діти, не мають змоги їх обійняти, не сплять у теплих ліжках… Вони мої герої!
Мама Оксана взагалі така розумничка! Наразі вона вчиться онлайн на військового психолога. Бо, каже, закінчиться війна, психологи потрібні будуть. Вона сама багато чого пройшла, тож розуміє ветеранів краще, ніж будь-хто…
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що завдяки магнітним інструментам волонтерів хірурги дістають уламки й кулі з найглибших ран.
Фото надані Юлією Заграй
233Читайте нас у Facebook
