ПОИСК
Інтерв'ю

«Підключали дроти до очей, зубів, геніталій, на морозі голого обливали водою»: розвідник про тортури бойовиків «ЛНР»

6:30 12 липня 2021
Іван Дєєв
Іван Дєєв розповів, як провів майже три роки в одиночній камері у полоні

О 7:50 4 лютого 2017 року в центрі окупованого Луганська був підірваний позашляховик Toyota. 49-річний керівник «народної міліції ЛНР» полковник Анащенко та його водій загинули на місці.

До речі, це був далеко не перший випадок ліквідації бойовиків такого рівня. 1 січня 2015 року при обстрілі колони загинув начальник штабу 4-ї бригади «ЛНР» підполковник Бєднов. 23 травня 2015 року за схожих обставин знищений командир 4-го батальйону територіальної оборони «народної міліції ЛНР» Мозговий (його автомобіль обстріляли з кулеметів). У серпні 2016-го скоєно замах на ватажка «ЛНР» Плотницького — на шляху проходження його автомобіля стався вибух. 16 жовтня 2016 року росіянин Павлов («Моторола») загинув у ліфті свого будинку — спрацював вибуховий пристрій. 27 січня 2017 року за загадкових обставин помер колишній ватажок «ЛНР» Болотов. 8 лютого 2017-го у своєму кабінеті пострілом з вогнемета був убитий Толстих («Гіві»). 31 серпня 2018 року в донецькому кафе «Сепар» підірвали ватажка бойовиків «ДНР» Захарченка…

Бойовики відразу ж повідомили, що загибель Анащенка — «теракт українських спецслужб з метою дестабілізації ситуації у «республіці». Майже миттєво вони схопили двох наших розвідників з 8-го полку спецпризначення ЗСУ — начальника інженерної служби майора Сергія Іванчука (позивний «Фугас») і сержанта Івана Дєєва (позивний «Бетмен»). Обидва провели у полоні бойовиків мало не три роки…

Про роботу в тилу ворога, про бузувірства нелюдів і ще про багато чого іншого Іван Дєєв розповів «ФАКТАМ».

«Для бойовиків я був волонтером, який привозить їм допомогу»

— Іване, генерал Сергій Кривонос в інтерв'ю «ФАКТАМ» з болем говорив про те, що досі ні ви, ні Іванчук не нагороджені за ваш подвиг. Багато військових вважають, що ви обидва гідні звання Героя України, оскільки працювали на окупованих територіях і пройшли через пекло полону. Але держава взагалі ніяк не віддячила вам. Чи не прикро?

— На державу образи у мене немає. Ми йшли на війну не заради брязкалець.

— Чим зараз займаєтесь?

— Пішов на пенсію. Намагаюся знайти себе. Планую вступати до аграрного інституту. Але для цього потрібно відновити загублений атестат.

Зустріч після звільнення з полону. Зліва направо: Іван Дєєв, Сергій Кривонос, Сергій Іванчук

— Про вас майже немає інформації. Розкажіть про себе.

— Мені 35 років. Народився в селі Далеке Близнюківського району Харківської області. Мама працювала дояркою, батько — завгоспом у радгоспі. Батько і два брати померли до війни.

Ріс звичайним хлопчиком. Бився, займався спортом.

— Добре вчилися?

— У початковій школі отримував похвальні грамоти. Коли перейшов до п'ятого класу, треба було добиратися в іншу школу. Там відбився від рук, оскільки не було батьківського контролю. Загалом, жив своїм пацанським життям. По суті, сам себе на ноги ставив.

Після школи поїхав на заробітки в Росію. У Мічурінську Тамбовської області обрізали садові дерева. Потім у Сочі й в Адлері ремонтували квартири під ключ. Коли мені там набридло (мені ця країна ніколи не була цікава, я їздив туди, щоб прогодувати сім'ю), повернувся в Україну.

Знайшов роботу в Києві. Тут теж займався будівництвом.

Був далекий від політики. Але коли на Майдані «беркути» побили студентів (серед них були й мої друзі), не міг залишатися осторонь. Брав участь в Революції гідності з перших днів і до кінця. У той період познайомився з моєю нинішньою дружиною Людмилою (з першою дружиною розлучився, у мене підростає син). З того часу ми разом.

Ледь почалися події в Криму, ми з хлопцями поїхали туди. Бачив на власні очі цю «кримську весну». Вже тоді ми розуміли, що це війна. Довелося навіть тікати…

Читайте також: Віце-адмірал Гайдук: «Викладач Академії Генштабу в 2008-му сказав:"Україні потрібна маленька війна. Щоб зрозуміти, хто ми такі»

А в Києві якраз формувався добровольчий рух. Півтора місяця воював в «Айдарі». Однак дуже швидко у нас розійшлися погляди з керівництвом. Там було багато мародерства, а я таке не припускаю.

Незабаром нашій групі з 12 осіб запропонували служити в Нацгвардії — в батальйоні імені Кульчицького. У липні ми повинні були відправитися в Дебальцеве. Але чомусь нас не взяли — контррозвідка Нацгвардії не знайшла наші особисті справи. Ми розлютилися і поїхали у звільнений Краматорськ до полковника Кривоноса. Сергій Григорович почав нас тренувати та навчати усім азам спецназу — як правильно пересуватися, перекочуватися, петляти при обстрілі, як помітити вибухівку, орієнтуватися на місцевості тощо. Краматорський аеродром став нашою базою. Ми там пробули до листопада, періодично виїжджаючи на завдання.

Бійці Сил спецоперацій - еліта ВСУ

Потім підписав контракт з 8-м полком спецпризначення. Пройшов навчання і відправився в тил. Там працював рік. Керівництво ставило завдання, ми їх виконували. Для цього доводилося постійно спілкуватися з сепарами та з росіянами. Навіть бухати. Під час застіль вони багато базікали — і про те, що було, і про те, що має бути. А я все запам'ятовував і телефонував нашим: «У такій-то район зараз вийде група, зустрічайте».

— Ким ви представлялися їм?

— Треба було придумати собі якусь біографію. Для них я був своїм у дошку хлопцем з Харкова, який поїхав звідти, тому що не захотів служити в ЗСУ. На військового я не схожий. Військового відразу видно. А я насправді в армії не служив.

Розвідник Іван Дєєв (ліворуч) був для бойовиків своїм у дошку хлопцем

Я був волонтером, який привозить їм допомогу. Колесив усюди. Швидко завів серйозні зв'язки. У Сочі навіть був зарахований до «Руського братства».

— Ви ж не один там працювали?

— Спочатку поїхала група з трьох осіб.

— Ті хлопці живі?

— Так. Один продовжує служити, другий звільнився. Мій командир майор Іванчук прибув до нас пізніше.

— Як ваша мама поставилася до того, що ви воюєте?

— Вона не знала ні про що до того, поки я в полон не потрапив.

— Ви виїжджали на підконтрольну територію?

— Протягом місяця міг спокійно три-чотири рази туди-сюди з'їздити. Але я вибрав маршрут через Росію. Звідти було легше добиратися. Коли заїжджав через «Майорськ» у Горлівку (після «нульовки» на тій стороні три блокпости), у бойовиків завжди було багато питань. Бачать — молодий пацан. «Куди їдеш?» Кожен раз придумувати чергову казку було дуже клопітно. Через Росію простіше. Автобус йде, наприклад, з Воронежа або з Сочі на Луганськ. Ніхто не подумає, що людина буде добиратися з Харкова такими колами.

Читайте також: «Навесні 2014 го ми були готові повністю зачистити Донецьк»

— Як прості росіяни ставляться до війни на Донбасі? Продовжують стверджувати, що «Крим наш»?

— Такого не чув. Коли був у Криму, мою «десятку» з луганськими номерами намагалися розбити місцеві: «Через вас почалася війна». Кримчан відправляли воювати в Донецьк і Луганськ, а їм це категорично не подобалося.

Одні росіяни ставляться до війни байдуже, інші — агресивно, третім шкода російськомовних громадян України, тому вони збирали допомогу їм і тим, хто їх «захищає». Ось я її й доставляв на своїй машині. Причому не цивільним, а саме пораненим бойовикам. Привозив ліки, предмети гігієни та інше. Поступово створив собі ім'я. Ось у когось відірвало ногу. Я щось привіз. Поговорив з ним, він мене познайомив з кимось із керівництва — вже з тими, хто був потрібен мені. Наприклад, щоб у мене був безперешкодний проїзд та інші привілеї.

«Іванчука „прийняли“ прямо на квартирі. А мене наступного дня. Було слиття з нашого боку»

— З вояками якого рівня контактували?

— І з полковниками, і з підполковниками. І з «ополченцями», і з росіянами, і з козаками. 23 лютого ми з командиром збиралися їхати до отамана Козіцина — він хотів вручити нам «паспорт козака».

— У 2016 році ви були нагороджені орденом «За мужність» III ступеня. За які бойові операції?

— Напевно, за те, що у 2015-му ми зайшли в тил, взяли там без єдиного пострілу і доставили на нашу сторону трьох осіб — місцевих комбата і заступника комбата та одного росіянина.

— За вашими словами, все так просто — зайшли та взяли.

— Ми ж до цього майже два місяці тут тренувалися. Нас американці, литовці та естонці вчили на курсах, як правильно заходити на територію ворога, як працювати в будівлях, як надавати першу допомогу і ще багато чому. Але, перебуваючи в тилу противника, більшість спецоперацій доводилося розробляти самим. Щоразу ти сам відповідаєш за свої дії.

Ніхто не міг припустити, що людина, яка фотографується на тлі символіки так званої "ЛНР", - український розвідник

— Де ви там жили?

— Сепари, з якими я спілкувався, допомогли мені орендувати квартиру в Луганську. Ще жив деякий час в Амвросіївці та Горлівці.

— Скажіть, тоді погляди жителів окупованого Донбасу хоч якось змінювалися? Може, жалкували, що на «референдум» ходили?

— Зараз ті, хто говорить, що «ми хочемо повернутися в Україну», одразу потрапляють на підвали «МДБ» (так зване «міністерство держбезпеки». — Авт.). Через два-три тижні виходять на свободу і моляться, щоб їх більше не чіпали.

У 2016 році там було так само, як у 1937-му — кожен другий стукав. Хтось вийшов надвір після 23:00 (там же комендантська година), сусід побачив його у вікно і тут же подзвонив у комендатуру. Крок вліво, крок вправо — відразу приїжджає «МДБ».

Читайте також: «Грошей немає, але ви тримайтеся»: окупанти продовжують «оптимізацію витрат» в ОРДЛО «стаханівськими темпами»

— Ліквідація Анащенка стала вашим останнім завданням. Ви заявили, що вас здали свої. Як це сталося? Ваша версія?

— Точно не можу сказати. Але здогадуюся (Пасічник 10 березня 2014 року повідомив, що «МДБ» спільно з «МВС» розкрили мережу декількох диверсійно-розвідувальних груп і що затримані повідомили про причетність Дєєва та Іванчука до вбивства Анащенка. — Авт.).

— Чому треба було ліквідувати саме Анащенка?

— Під його керівництвом у ніч з 13 на 14 червня 2014 року бойовики збили наш Іл-76. Це йому «отвєтка» прийшла. Наші не забувають і не прощають загибель товаришів. Було завдання покарати його.

Після виконання завдання я сів у машину і поїхав до Первомайська. Куди приблизно — знали одиниці. Точно так же знали одиниці, де ми з Іванчуком жили.

А Іванчук залишився, щоб зачистити квартиру — там не повинно залишитися ніяких доказів. Близько полудня того ж дня його «прийняли» прямо на квартирі. А мене наступного дня. Було злиття з нашого боку.

— Чому? Були тортури, тиск, шантаж? Або через гроші люди пішли на зраду?

— У нашій країні все робиться за гроші. Загроз точно не було ніяких.

— Тобто ви хочете сказати, що хтось за це отримав непогану суму?

— Звісно. Адже майора приїхав «приймати» особисто «міністр МВС» Корнет. Він власноруч побив Іванчука там же на місці.

Привід — нібито жінка із сусідньої квартири почула, що ми п'яні б'ємося, і викликала міліцію. Не сперечаюся, може, якийсь косяк з нашого боку був… Але на звичайну побутову подію приїжджає простий дільничний, а не «міністр МВС», якого охороняють російські гереушники.

Я потім про цю версію (виїзд на побутовий конфлікт на ґрунті пияцтва) прочитав у своєї кримінальній справі.

— Вам дали її прочитати?

— Так. Прочитав усі томи. Постійно думав: як же вийшло, що нас взяли? Виявляється, о дев'ятій ранку того дня хтось подзвонив у міліцію, мовляв, в такий-то квартирі знаходяться люди, причетні до підриву машини там-то і там-то.

— Але ж ви вже були далеко. Як на вас вийшли?

— Напевно, Іванчук сказав. Його відразу почали катувати, кололи «сироватку правди». Він просто не пам'ятає, як пролетіла перша доба.

— Ви зараз з ним спілкуєтеся?

— Так.

— Немає претензій до нього?

— Ні, звичайно. Мені о четвертій ночі подзвонив командир частини: «Терміново виходь звідти». Я відповів, що повернуся в Луганськ, щоб знайти Іванчука. Але було вже пізно. Та триповерхівка у Первомайську, де я перебував, була оточена потрійним кільцем. Мене «приймали» 120 осіб. Зрозумів, що тут же можуть і вбити. Значить, доля моя така.

«Ми три роки неба не бачили взагалі»

— І що далі?

— Перші чотири місяці взагалі не пам'ятаю. Півтора року нас з майором вдень ​​водили на допити, а ввечері били. Кожного дня. Ми майже три роки просиділи в камерах-одиночках. Нам не можна було ні прогулянок — нічого. Ми неба не бачили взагалі.

Кілька разів нам влаштовували провокації. Мені — імітацію розстрілу. Коли через мішок (нам постійно надягали банківські мішки на голову, але все одно щось можна було розгледіти) побачив на «калаші» холосту насадку, просто розсміявся. А Іванчуку перед камерою дали пістолет Макарова: «Ти ж офіцер української армії. Слабо застрелитися?» І він стрілявся. Тільки у патроні був капсуль, а порох висипаний.

— Ось як можна витримати це все?

— Не знаю. Як не крути, а у тебе вибору немає. Просто себе настроюєш на те, що колись все одно це закінчиться. І все.

— Чи не пропонували перейти до них служити?

— Так вони ж знали, хто ми такі, тобто що марно пропонувати.

Ну гаразд, була помилка майора або чиясь, або, як думають деякі, ми самі винні, що попалися. Добре, без питань. Але тоді поясніть мені наступне. Коли мене «приймали», вони знали про мене все: хто я такий, де народився, де проживав, де служив і, головне, моє справжнє прізвище. А я ж перебував там під іншим прізвищем і з новим паспортом. Лише ім'я та по батькові були моїми. Іванчук моє прізвище почув тільки в залі суду. Він знав мене як Семенова. У полку ми з ним не перетиналися, оскільки у нас були різні сфери. Він не знав, що є такий Іван Дєєв. Тобто з нашого боку кимось була злита інформація.

І ще момент. Коли мене привели до слідчого, у нього на столі лежав стос паперів — списки 2-го батальйону нашого полку, від простого солдата до комбата. Він при мені їх гортав: «Щось я тут тебе не бачу». Я сказав: «Подивися уважно».

— Ті, хто побував у полоні розповідали, що росіяни до наших військових ставилися з повагою, якщо це слово взагалі може бути застосовне у даній ситуації, а от хлопців із добробатів люто ненавиділи.

— Ну, може, до весеушників і ставилися нормально. Але не до спецпризначенців, можу точно сказати. Я для них ворог, оскільки працював у їхньому тилу. Мабуть, коли майора катували, він сказав, що служить в 8-му полку. Пробили через інтернет і побачили, що таке «вісімка».

— Була класика жанру — один слідчий добрий, другий злий?

— Такого точно не було. Вони там усі відморожені. Ефесбешників ми відрізняли за акцентом і поведінкою.

— Кажуть, вони дуже ввічливі.

— Не було там ввічливих. Постійно погрожували: «Ми тебе через п'ять хвилин вб'ємо».

— Кати змінювалися чи були ті ж самі?

— Більшість ті ж самі.

— Як думаєте, чому деякі отримують задоволення від приниження іншої людини і знущань над нею?

— Усе дуже просто. Того, хто тебе зараз гнобить, самого гнобили у дитинстві. Ось він і намагається самоствердитися. Зростає у власних очах. Він став богом, а ти нікчема.

Мене постійно били, затискали пальці дверима (в Івана немає кількох пальців. — Авт.), шкіру зривали ножем або ще чимось, вже не пам'ятаю. Катували «тапиком» (оголені дроти польового телефону «ТА» прикріплюють до тіла жертви, а потім для генерації напруги прокручують складану ручку апарату; це нестерпний біль. — Авт.). Прикріплювали дроти до ніг, очей, вух, геніталій, язика, зубів. Коли бачили, що я не реагував (тебе вже не бере — сидиш як укопаний), то підключали 220 вольт. Ще виганяли голим на мороз і обливали водою. Підвішували за руки, заведені за спину — від власної ваги м'язи просто розриває. Або висів на розтяжці чотири-п'ять годин. Деякі одне робили, інші — інше. Яка у кого фантазія, так він над тобою і знущається.

«Що собакам варили, те й нам приносили»

— Якась перша медична допомога була?

— Від голови та від дупи, як то кажуть.

— А чим годували?

— Там у них був собачий розплідник. Що собакам варили, то й нам приносили. Я важив до цього 120 кілограмів, через місяць залишилося 70.

— Яким був розпорядок дня?

— О п'ятій ранку підйом. Вставали та засинали ми під «гімн ЛНР». Коли в третю зміну приходив один росіянин, включав опівночі гімн Росії. Вдень ти на допитах, а вночі тебе в підвалах б'ють або даєш інтерв'ю пропагандистським каналам.

Ось лежить папірець з готовим текстом, і ти говориш те, що веліли. Будь-яка міміка, не те слово, неправильно повернувся, неправильно нахилився — тебе відразу в підвал і б'ють до тих пір, поки не будеш знати напам'ять той текст.

— Якось вели відлік часу?

— Взагалі-то ні. Ти або непритомний валяєшся, або чекаєш, коли з'явиться конвой, який тебе забере і поведе знову на екзекуцію або на допит.

— Думки про суїцид траплялися?

— Бували моменти, коли думав, що легше взяти й повіситися. Але я кожного разу, коли йшов на фронт, обіцяв дружині повернутися. Питав: «Будеш чекати, якщо зі мною щось трапиться?» Вона завжди відповідала, що буде. Людмила мені не раз говорила, що найлегший спосіб — піти з життя і не мучитися. Але просила, щоб я дав слово повернутися. Це і було для мене стимулом. Я знав, що обов'язково повернуся до неї. Без різниці коли — через рік, через п'ять, через десять.

— У вас немає бажання помститися катам, які підірвали вам здоров'я?

— Наші пацани вже покарали тих, хто над нами знущався. Кожна хороша спецоперація — це покарання їх за все.

— Людині потрібні кожен день зубна паста, мило, бритва, шампунь та інші елементарні речі. Як з цим було?

— Зубної пасти точно не було. А вибивання зубів було. Мені вибили 20 зубів. Зараз ставлять імпланти, держава все оплачує.

— Взагалі-то пройшло півтора року після обміну. Вже давно пора цю проблему вирішити.

— Та якось все затягнулося…

Одяг на мені був той, у чому взяли.

— За три роки нічого не дали?

— Ну так. Прав, сушив і знову одягав. Із взуттям те ж саме. У кросівках мене брали, у кросівках і вийшов. Вночі перед обміном принесли одяг, який передала ОБСЄ.

Сергій Іванчук (ліворуч) та Іван Дєєв під час обміну 29 грудня 2019 року

— Де милися?

— Водили в душ. Тільки у них був такий прикол. Ми з майором повинні встигнути помитися за 30 секунд. Довше йдеш до душової кабіни, ніж купаєшся.

Читайте також: «Гиркин — дурень, Росія його кинула»: Олександр Сурков про те, чому ВСУ не дійшли до кордонів РФ

«На цей час держава повинна мені виплатити 194 тисячі»

— Вас же потім перевели в СІЗО?

— Так, за півтора року. Там теж посадили в одиночну камеру. У СІЗО сидять ті, у кого довічне позбавлення волі. Там ставлення було набагато гірше. Ми перші тижні просилися назад у підвали «МДБ»: «Краще будемо там сидіти». Але місяців через п'ять у СІЗО стало легше. Мабуть, нас заборонили чіпати.

— Хто заборонив?

— Може, Пасічник або хтось ще.

— Ви ж про обмін навіть не знали?

— Дізналися за пів року до обміну (29 грудня 2019 року Дєєва, Іванчука і ще 74 полонених обміняли. — Авт.), коли до нас приїхали представники ОБСЄ і Кобцева (керівник робочої групи «ЛНР» з обміну військовополоненими на переговорах у Мінську. — Авт.). Вони сказали, що подали нас у списки.

— Що скажете про Кобцеву?

— Вона ще гірша, напевно, ніж ці м'ясники у підвалах. У них завдання вибити з тебе усе, що їм потрібно, а вона просто на публіку грає. Мільйони заробляє на цих обмінах, і все.

— До речі, хто пропонував вашій дружині заплатити за ваше звільнення?

— Їй просто сказали: «У тилу він заробив собі непогані гроші, заплати й ми тобі протягом трьох днів повернемо чоловіка».

— А гарантії?

— Дружина відповіла: «Коли він вийде, тоді й будемо розмовляти».

— Ви заслуговуєте на найвищу шану, кажу це без пафосу. Вважаю, що держава зобов'язана дати вам житло, довічне забезпечення й гідну нагороду.

— Живемо на орендованій квартирі. На цей час держава повинна мені виплатити 194 тисячі, а Іванчуку — 133 тисячі (моя сума більша, оскільки я набагато довше там пропрацював, ніж він) за те, що ми виконували бойові завдання в тилу. За це платять по тисячі в день.

— Дотепер не заплатили?

— Так. Ми, коли повернулися, сказали, що варто було б розрахуватися. Нам відповіли: «Ми чекали вас, щоб уточнити якісь деталі». І тиша. Думаю, що вже цих грошей не побачу ні я, ні Іванчук. Навіть якщо подамо в суд, теж толку ніякого не буде.

«Лікарі сказали, що я в полоні на ногах переніс інсульт»

— Що відчуває людина, яка повернулася з пекла до нормального життя?

— Розгубленість насамперед. Ось ти звик постійно бути один. А тут сидиш і не розумієш, що робити. Навіть у маршрутці некомфортно. Мені у торгові центри лікарі забороняють поки ходити, тому що я можу знепритомніти. Якщо поряд багато людей, одразу паморочиться голова. Головне — встигнути схопитися за поручні.

— У полоні ви сильно підірвали здоров'я…

— Коли мене повністю обстежили, лікарі сказали, що я у полоні на ногах переніс інсульт. Ще у мене проблеми з серцем. Стою на обліку в інституті Амосова та у військовому шпиталі. Кардіологи говорять, що потрібне серйозне лікування, інакше доведеться міняти клапан. Після побоїв у голові чотири гематоми. Треба видаляти жовчний, він на 94 відсотки забитий камінням. До цих проблем додався й коронавірус. У вересні минулого року потрапив у реанімацію. У мене було двостороннє запалення легенів.

— Незабаром вас ще й по-звірячому побили. 16 жовтня ЗМІ написали про цю моторошну НП. Ви вперше виїхали з дому після хвороби, щоб забрати на пошті інвалідний візок, який прислали волонтери, і відвезти товаришу. Вашу машину заблокував BMW. Ви з дружиною зробили водієві зауваження. У відповідь почули образи. З тієї машини вискочили двоє. У вас перелом гайморової пазухи та тілесні ушкодження середньої тяжкості, у дружини перелом фаланги пальця. Ці господарі життя — володар парку машин преміумкласу донеччанин Свіридов, чотири рази засуджений за тяжкі злочини (вбивство, розбої та шахрайство), та уродженець Чернігівщини Степанченко, який вісім (!) разів був підозрюваним або засудженим у кримінальних злочинах, правда дрібних — шахрайство, зберігання наркотиків, хуліганство у стані сп'яніння. Вони потім заявили, що ви, інвалід війни, та ще й після коронавірусу, напали першим. Вони покарані?

— Ні. Річ у тому, що Свіридов не чужа СБУ людина, скажімо так.

16 жовтня 2020 року інваліда війни Івана Дєєва побили в Києві, винні досі не покарані

— Що було для вас найважчим за ці три роки?

— Плач дівчини, яка сиділа в сусідній камері. Стінки тонкі, у пів цеглини, зверху ще вентиляційний канал, тому було чути кожен її схлип. Вона весь час плакала.

— Ви розмовляли з нею?

— Ні. Якби я чи вона сказали хоч слово, і мене прибили б, і її.

— Як її доля склалася?

— Сім тисяч доларів заплатила й вийшла за рік.

— За ці роки вам не давали можливості зв'язатися з родиною? Хоча б зателефонувати?

— У Донецьку полоненим це дозволяли, у Луганську — ні.

— Ви проходили у справі удвох з Іванчуком?

— Ні, 16 осіб проходило, з них п'ятьох обміняли, а інші сидять вже понад чотири роки. Це Алі Літвін, Михайло Попович, Павло Стрельников, Василь Сапронов, Володимир Змитрович, Руслан Донич, Іван Зотов.

— В чому вас офіційно звинувачували на судилищі та скільки років в'язниці вам загрожувало?

— Тероризм, бандитизм, геноцид цивільного населення. Спочатку світило довічне ув'язнення, потім 25 років. Ще ми з майором повинні виплатити компенсацію — по чотири мільйони рублів.

— А адвокати як поводилися? Радили у всьому зізнатися?

— Вони нічого не робили, просто розповідали, що захищають нас.

— Ви говорили суддям, що вас б'ють?

— А їм яка різниця? «Ми тебе сюди не кликали».

— Багатьох польових командирів і тих, хто грав якусь роль в так званих «ДНР» і «ЛНР» на самому початку, у живих вже майже не залишилося. Це справа рук наших спецслужб чи там йде самоліквідація?

— По одних — наші працювали, по інших — або самі зачищували зайвих, або один одного вбивали через розподіл фінансових потоків.

«Перші два місяці їх в камеру просто приносили, вони самотужки йти не могли»

До розмови долучилася дружина Івана.

— Людмило, як ви дізналися про те, що сталося?

— 4 лютого ввечері Іван мене зателефонував останній раз. Він був знервований. Я відразу зрозуміла, що щось не так, але ні про що не питала, щоб не накручувати його. Він сказав, що перетелефонує. І більше не телефонував. Його взяли о п'ятій ранку, а о 12:15 мені зателефонували з його військової частини та сказали: «Твій чоловік у полоні, ти не нервуйся. Якщо на тебе вийдуть, поводься спокійно і кажи, що ви вже не живете разом». Веліли нікому не повідомляти, навіть родичам. Такий був інструктаж.

— А хто на вас міг вийти?

— І з цього боку, і з того. Ті, хто міг би якось натиснути на мене, щоб Іван щось сказав. Перший місяць я була у страшному шоці. Спала по 40 хвилин, він мені постійно снився. Розуміла, що його катують, що він може не повернутися, але не хотіла в це вірити. Я знала, що він дуже сильний і усвідомлював, на що йде. Його друзі й товариші по службі дуже мене підтримували та не давали опускати руки. Спасибі колишньому командиру 8-го полку спеціального призначення Олегу Нечаєву, генералу Сергію Кривоносу, колишній уповноваженій президента України щодо мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Ірині Геращенко й колишньому омбудсмену Валерії Лутківській — вони не відступали та боролися за нас.

Якщо на YouTube виходили ролики їхніх з Іванчуком інтерв'ю, мені пояснювали, на що треба реагувати, а на що не треба. «Ось дивись: тут видно, що його побили, але, якщо він витримав, значить, добре. Тут тінь падає по-іншому, минулого разу було інакше, тобто це не зйомка наперед». Я аналізувала все і розуміла, що він живий. Хоча, звичайно, були різні думки.

Розвідників змушували давати інтерв'ю кремлівським пропагандистам

Одного разу мене покликали в частину переоформляти документи. Я пішла до командира в кабінет і поставила йому пряме запитання: «Що з Ванею?» Відповів, що, швидше за все, Ваню забили у підвалах, тому що про Іванчука чутно, а про нього — ні. Запитала: «Де факти, де докази?» Потім зайшов другий чоловік і сказав, що це неправдива інформація, тому що є інші відомості. Швидше за все, це була перевірка моєї витривалості: чи буде істерика, наскільки я готова до поганих новин. І сказали: «Тобі треба поводитися тихо». Тому що вони хотіли протягом місяця-двох їх витягнути звідти. Тобто чим менше про це знають і чим менше галасу, тим краще. Але коли вже вийшло перше відео, ми зрозуміли, що нічого не вийде, тому що пішла хвиля в ЗМІ.

Усі говорили: «Треба тільки чекати». Одна людина (не буду називати прізвище) запропонувала: «П'ять тисяч доларів і, може, мій юрист його витягне або хоча б зможеш з ним поговорити».

Я весь час чекала, що Івана включать до списків на обмін. Але цього все не було. Ми з дружинами кримських татар зустрічалися з Порошенком, з помічницею Ірини Геращенко постійно були на зв'язку, писали й ходили в офіси ОБСЄ, ООН, Червоного Хреста. Представник ОБСЄ Тоні Фріш обіцяв організувати дзвінки сім'ям. Але без успіху. Все було дуже складно. Я жила тільки надією. Постійно переживала, що його зламають не фізично, а морально.

Читайте також: Владислав Єсипенко: «На вуха наділи дві петлі, пустили струм. Біль був дуже сильним, мозок наче закипав»

27 грудня 2017 року був великий обмін. Я поїхала зустрічати літак. Таїлася надія — а раптом і наші там, просто нам не встигли повідомити. На жаль, їх не було. Через кілька днів познайомилася з одним луганчанином, який потрапив на обмін (він цивільний, його забрали «на підвали», щоб віджати у нього якийсь транспорт). Він сидів у загальній камері навпроти Ваніної камери. Він сказав: «Їх там називали „майорчик“ і „кулеметник“. Я їх не бачив, але чув хрипкий голос, що заїкається». Кажу: «Це мій». По суті, це була перша більш-менш достовірна інформація про чоловіка. Він розповів: «У Вані проблеми зі шлунком, оскільки там погано годують. Якщо сильно б'ють, іноді не дають померти. Коли їх привезли, росіяни тут же прислали безликих ефесбешників. Ось їх реально не можна запам'ятати. Хлопці під особливою охороною. Перші два місяці їх в камеру просто приносили, вони самі йти не могли. Ми намагалися передавати через того, хто розносив їжу, окріп (про чай і мови не було). Якщо пацани навіть окропу не просили, значить, тортури були страшними. Незабаром того роздавальника прибрали».

Він мені відразу ж порадив: «Ти гроші нікому не віддавай». Мені в принципі й Ваня це говорив, коли йшов на завдання: «Запам'ятай, гроші нікому ніколи не давай, бо це нічого не змінить».

Людмила чекала Івана довгих три роки...

— Іван змінився після полону?

— Дуже сильно. У всьому. Але не в гіршу сторону. Процес адаптації до нормального життя у нього тільки починається. Перші два місяці після звільнення здавалося, що він адекватний. Він дуже зворушливо піклувався про мене. Потім почалися зриви та прояви агресії, причому в таких дрібницях, які він раніше не помічав.

Тільки зараз Іван почав усвідомлювати, що він вже вільний. Прошу його регулярно ходити до психолога, хоча він довго опирався. Я ходжу теж.

Наша держава взагалі не готова приймати людей з ПТСР і допомагати їм. Ми справляємося, а інші? Мені дуже сильно допомагає, що я за освітою психолог, хоча ніколи не працювала за фахом (все життя в ресторанній сфері, зараз їжджу до Шотландії та Ірландії на заробітки). У 2014-му хотіла піти на фронт військовим психологом. Але Іван не відпустив.

Коли Іван вийшов з літака, перше, що він сказав: «Що ми будемо робити далі?» Він був у розпачі. Розумів, що воювати більше не зможе. А просто служити в армії людина, яка побувала на передовій, не стане.

— З Іванчуком те ж саме?

— Він отримав звання підполковника, підвищення по службі та нагородну зброю. Продовжує служити.

Найбільша проблема — соціальний захист хлопців. Щоб переоформити банківську картку, ми ходили в банк три рази. Якби не я, Іван послав би все під три чорти. Ходити та просити для нього принизливо. Добре, що є я та волонтери, які дуже допомагають впоратися з нашої бюрократією. Але у багатьох хлопців такого тилу немає. У більшості зриває дах від реальності. Людина не знає, що їй завтра робити та за що жити.

Читайте також: «Владиславе, це що за х… ня відбувається? Ти що, повірив у своє безсмертя?» — в Криму мучать українського журналіста

Фото надані Іваном Дєєвим

7563

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.