Секрет «свободи по-українськи» — у презирстві до будь-якої влади, — Матвій Ганапольський
«Вираз «смак волі» я вперше почув багато років тому, у 60-х, коли, через глушилки, намагався розібрати, що там розповідають колишні громадяни СРСР, яких було вигнано, або які втекли з країни, — пише Матвій Гонопольскій в блозі на «Эхо Москвы». — Вони, звичайно, пояснювали, що життя там, за кордоном, зовсім інше, і що якраз там вони наразі відчувають цю волю.
Незважаючи на всі старання, зрозуміти, що вони там відчувають, я так і не зміг. Можливо, заважали глушилки, можливо, у мене просто не було якоїсь штуки у голові, щоб це все відчути. Собаки, наприклад, вони ж відчувають своїм чудовим носом ву десять разів більше, ніж ми, люди. А людський ніс, прямо скажемо, сильно підкачав — то, що котлета на плиті вже згоріла, ми відчуваємо, а слід агресивного злочинця — ні.
Проте через пару десятків років я смак свободи відчув, причому сталося це у мене з наслідками, скажімо прямо. У 1986-му, коли відкрили кордони, я довго стояв у черзі в обмінний пункт, записуючи номер на руці. Коли за тиждень моя черга підійшла, то мені поміняли рублі на 200 доларів, більше рідна країна не міняла. І ось з цими двомастами доларами я полетів у США. Там мене оточили увагою, турботою і стали водити магазинами. Ми зайшли у величезний американський супермаркет, і я став ходити серед стелажів, благоговійно дивлячись на дефіцит. Полиці не кінчалися, від етикеток рябіло в очах… І тоді мені стало погано. Реально погано. Мене посадили на диван і дали холодної води. Потім лікарі мені пояснили, що буває така форма емоційного шоку, коли на тебе падає багато нової інформації і ти, як би «пливеш», бо мозок відмовляється її миттєво переварити. У мене був шок від простих різнокольорових етикеток на банках і від великої кількості сортів ковбаси. Виявляється, що і до великої кількості потрібно звикати, так що перша зустріч зі справжнім, реальним «смаком волі» відбулася у мене не на належному рівні.
Потім з'ясувалося, що «смак волі» може бути не тільки в Америці. В Росії щосили шурувати «шалені 90-ті», від вуличної торгівлі рябіло в очах, так що до смаку волі з точки зору органолептики я став звикати. Але тут з'явився новий смак — я став співпрацювати з «Эхо Москвы». Я приходив на радіо, сідав за мікрофон і… губився. Губився не тому, що не знав, що сказати, а тому, що не розумів, чи можна це сказати, чи потрібно, щоб хтось мені це дозволив. Але до мене ніхто не підходив, і я поступово звик до дивовижної нової штуці для мене: виявляється, можна e мікрофон говорити те, що ти думаєш, при цьому ні у кого не питаючи дозволу і не погоджуючи свої думки. Виявилося, що якщо у тебе є думки, то їх можна не погоджувати. Це для мене було абсолютно новим відчуттям. Це був для мене новий смак волі.
А потім, поступово, я став помічати, що мені є що сказати і про те, як живе країна. Тоді, у «прокляті 90-ті», це виходило легко і просто. До студії приходили гості, у них була своя думка, ми сперечалися в ефірі, не думаючи ні про які заборони, бо не було кому нам будь-що забороняти. І ось тоді-то цей новий «смак волі» зіграв зі мною злий жарт. Я до нього звик!
Потім, коли до влади у Росії прийшов Путін і став потихеньку під'їдати свободу, я зрозумів, що ось цей смак волі — смак вільної думки, свободи внутрішнього існування, до якого я вже звик, дорожче за смаку свободи вибрати ковбасу, жуйку або джинси. Тому ми домовилися з Путіним, що поки побудемо окремо один від одного — він у Кремлі, а я там, де знову не визріває цей огидний гнійник «батька нації», провідної ідеології, «партії-лідера» та телебачення, де на кожному ток-шоу з-під землі вилазять люди з Пекла, які брешуть, навчившись навіть не косити очима.
«Я по миру немало хаживал» — так співається у старій радянській пісні. Я теж був схожим, змінив кілька країн. Країни були різні, але у всіх них у мене була тільки одна проблема — знайти роботу. Нікого не цікавило, що я говорю, не цікавила моя політична позиція, не цікавило, якої я дотримуюся ідеології. Все просто: ти щось вмієш — то йди і це роби! Я зрозумів, що саме це і є нормальним життям, і вирішив до старого, путінського життя, не повертатися.
Потім я приїхав — ні, краще сказати «повернувся» — в Україну. Зробити це було просто, я там народився, прожив там півжиття. Скажу чесно: повернувся я з побоюванням, бо за часів СРСР Україна була найбільш «радянською», найіделогічнішою, жахливо заскорузлою. Але якось все змінилося, і навіть незрозуміло, як саме. Переді мною була бідна країна, з проблемами і конфліктами. Численні партії рвалися до влади, звинувачуючи одна одну у зраді. Незліченні громадські розслідувачі заглядали в душі політиків, вивалюючи щодня тонну компромату. ЗМІ радісно роздмухували скандали, і не встигав президент сісти на трон, як починав виправдовуватися, що «його не так зрозуміли». Корупція зашкалювала, про неї всі знали, знали всіх героїв та вигодонабувачів.
А я… Ви колись бачили кота, який сидить на порозі будинку і мружиться, дивлячись на сонце? Так ось я був цим самим котом. Колеги заламували руки і кричали: «Боже, коли все це скінчиться, коли припиниться цей український бардак, коли настануть нормальне життя і стабільність?!» А я мовчки мружився на сонце, співчутливо кивав і твердив про себе: «Ніколи, хлопці! Сподіваюся, ніколи! Тому що цей український бардак — це і є нормальне, навіть, скажімо так, звичайне життя будь-якої країни, в якій є свобода говорити, думати, протестувати і «рватися до влади».
Сьогодні українській незалежності тридцять років. Україна живе так само бідно, так само скандально, так само корупційно. Але — так само вільно. Країна легітимно змінювала президентів, однак ніхто з них не міняв конституцію, щоб зачепитися за владу. Може, і намагався, але громадяни вийшли на площу. Коли черговий президент вирішив відвернутися від Європи і зацілувати Москву, трапився Майдан. Потім Росія почала війну, забрала території. Але все якось пережили, і Україна жива і наразі святкує своє тридцятиріччя. Все як і було: у війні, в корупції, в скандалах і розслідуваннях. Але у свободі. У свободі думати, говорити і чинити так, як вважаєш за потрібне. І ніхто ні у кого не питає: «А ось це можна?» Не питають, бо нікому сказати, що можна, а що ні.
Свобода по-українськи — від зворотного, і я, як здається, розумію цей секрет. Секрет криється у презирстві до будь-якої влади, відразі до будь-якого політичного ідолу. Силою поставити над українцями якогось царька можна, але самі українці його собі ніколи не винайдуть. А поставленого — скинуть. Такий ось дивний національний характер. Хоча, чому дивний? Воля для українців як повітря: коли воно є — його не помічаєш, коли немає — задихаєшся".
Фото Матвія Гонопольского із соціальних мереж.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
1825Читайте нас у Facebook
